Білорус в Україні: два тижні на карантині або тест на «ковід». На наші – 200 гривень

Починаючи з п’ятниці і всі вихідні, у Городні на базарі зазвичай повно білорусів (як і в Чернігові на речових базах по Мазепи, колишній вулиці Щорса). Не дивно, пункт пропуску «Сеньківка» за 30 кілометрів від містечка.



Зараз, коли в сусідів боротьба за/проти Олександра Лукашенка, може, в яку п’ятницю білоруси як приїхали, так і лишилися у Городні?

9 жовтня під городянським базаром повно машин. От тільки на білоруських номерах усього одна.

На заднє сидіння своєї «ластівки» 57-річний Володимир Крапивний втоптує іграшкового коня-качалку. Каже, син з Києва з річним онуком мають на гостини приїхати, то малечі подарунок буде.

— Я у Гомелі живу, в Городню тільки навідуюсь, а жінка поки тут, свою мати доглядає, — пояснює візит в Україну. — Кордон перетинать стало складніше. В Україні питають страховку. По поверненню в Білорусь — або два тижні самоізоляції, або тест на «ковід» треба зробить. На українські гроші перевірка на антитіла коронавірусу в організмі коштує трошки за 200 гривень, 19 білоруських рублів. Пішов у поліклініку, кров здав, наступного дня бумажку дали, що здоровий. І на роботу.

Обмежувальні заходи у нас не такі суворі, як в Україні. Маску просять надягати, але навіть у поліклініку можна зайти без неї, не те, що в магазин. А в Україну їду — ось маю (дістає з кишені захист на обличчя).

— Білоруси такі здорові чи безпечні?

— Швидше безпечні. Хворіють, що тут, що там.

Володимир родом з Мощенки Городнянського району, його 55-річна дружина Раїса — з Автуничів. У Гомель потрапили за радянських часів, поїхали на роботу, так і лишились. Чоловік і досі на будівництві працює.


Раїса та Володимир Крапивні у городнянському рибному магазині

— Так краще живеться там, як по вашому телебаченню кажуть?

— Рівень життя у Білорусі такий, як в Україні — аби твої гроші, жити можна нормально. От тільки заробить же треба, — відмахується Володимир.

— Я українська білоруска, — долучається до розмови Раїса Крапивна. — Україну поважаю. Ніколи не приховую, хто я по крові.

— Які настрої? В Україну тікати не хочуть ваші нинішні земляки?

— Старше покоління хоче Лукашенка, хай би наш батька і був, а молодь — ні. А ми собі думаємо: хто таку державу потягне. Та й страшно, щоб не повторити ситуацію в Україні з Майданом. Живемо, працюємо, що ще треба? А в нас старший син у Києві живе. Коли зібрався з Гомеля в Україну, я до нього: «Страшно!
Куди ти їдеш? В Україні роботи нема!». Він мені: «Мамо, хто хоче працювати, той роботу знайде. І в Києві з цим проблем нема». І так уже більше двох років у столиці. Обидва сини одружені на українках: один знайшов із Лемешівки, другий із Солонівки. Тепер тільки сміємось: меншого в Білорусі лишили, старшого сина Україні віддали. Знайомі у Гомелі жартують: «Зібралось в одній квартирі стільки хохлів».


Олександр Даниленко

— У мене теж сестра в Білорусі, — тягне по центру Городні велосипеда 47-річний Олександр Даниленко з Бутівки. — Там ще при Росії (має на увазі СРСР — Авт.) оселилася, у Новобілиці. Зідзвонюємося з нею, але про політику нічого не каже. Не можна говорить, бо ще як прослухають розмову, то буде. Якби приїхала, то поговорили б по душам. Але ж карантин. Просиди два тижні на самоізоляції в Україні, тоді два тижні в Білорусі — місяць втрачений. А гроші заробляти хто буде?

— А раніше, що казала — задоволені Лукашенком?

— Ну, ніхто ж не втік звідти. Нормально, певно.

— Тоді не втекли, то може в нинішні буремні часи в Городні пересиджують?

— Зараз білорусів тут майже не зустрінеш. Раніше на вихідні — страшне скільки їхало. А зараз — редкость. Чи через карантин, чи через ситуацію з виборами не їдуть — хтозна.

— А ви до сестри в Білорусь не хотіли переїхати?

— Ой, ні. Я тут на своїй землі: корови, кури, свині.

* * *

Торгівці на базарі також підтверджують: білорусів одиниці. А вони непоганий виторг раніше робили. Тепер їх майже нема.

Вікторія Товстоног, тижневик «Вісник Ч» №42 (1796), 15 жовтня 2020 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.