Німців під Малою Дівицею нема, дорогу роблять вінницькі

На трасі Р-67 ремонт робить спільне українсько-німецьке підприємство «Автострада». Зараз між селами Велика Дорога Ніжинського району та Мала Дівиця Прилуцького частково перекривають проїзд, машини пускають в одному напрямку, потім в іншому. По всій довжині ділянки працює нова крута техніка. Екскаватори нагрібають грунт на узбіччя. Тут же інша машина обрізає гілки і одразу їх подрібнює. Проїжджою частиною в кілька ешелонів їдуть: катки, екскаватори, асфальтоукладальник, вантажівки підвозять щебінь. Попереду фреза зрізає старий асфальт. За нею накладають шар бетонної суміші. Далі піде шар асфальту. Утрамбовують все катками. По відремонтованій дорозі машина йде тихо і спокійно.


Богдан Яценко біля асфальтоукладальника

— Німці серед робітників є?

— Жодного не бачив, — сміється Богдан Яценко, майстер на бетоні. — Я з Вінницької області. У нас більшість з Вінниці. 30 відсотків місцевих. Геодез у нас чернігівський. Є з Одеської, з Харківської області. Миколаївські є. А техніка — німецька.

Я тут з липня. Спочатку були в Хмельницькій області, сюди перекинули. Більше 70 кілометрів дороги, робота розрахована на два роки.

Бетон, асфальт — возять з бази, що під Малою Дівицею. Там встановили два заводи.

— Чим відрізняється ваша технологія від того, як роблять зазвичай?

— Ми це робимо мастєрськи, — запевняє Костя Розумний.

— А годують баварськими ковбасками?

— Почекайте, побачите. Як з ресторану. Можемо вас ще нагодувати. З бази возять. І ще самі купуємо, в Прилуках: на ринку, в АТБ.

— Дєвочки, може, кофе?! — кричить Ігор Хріновський з кабіни асфальтоукладальника. Він з Кіровоградської області. Вже тримає в руках чашку. — В мене тут кондиціонер, — вихваляється.

— У всіх кондиціонери, — виправляють колегу інші.

Приїжджі робітники ночують на базі. Це під Малою Дівицею, там, де встановлені заводи. Український асфальтно-бетонний завод Кременчуцького виробництва (КремМаш). І Італійсько-турецька грунтозмішувальна установка.

Обидва заводи переносні, встановлені і запущені на час виконання ремонту. Потім їх розберуть і переставлять в інше місце.

Грунтозмішувальну установку запускали два турки. Ночували в комплексі «Соколиний хутір». Просили дівчат, чим серйозно стурбували місцевих.

Туркам дівчат хочеться, а нашим роботягам? Запевнили, що на роботі так напрацюються, що вже не до дівчат. Робочий день з семи ранку і дотемна.

Трохи вбік від заводів, окремою групою стоять вагончики. Зараз їх 15.

У кожному вагончику — кондиціонер і обігрівач. Будиночки привозять цілими, вивантажують краном. Потім ставлять ліжка, вони приходять поштою окремо. На ліжка кладуть нові матраци, ковдри. Все від фірми.

— Будиночок на дві кімнати. По чотири ліжка в кожній, — розповідає Ярослав Діденкул, диспетчер. Він теж живе в такому будиночку.

— Койкомісце і тумбочка, — розповідає. — Далі самі собі створюємо умови. Можна столик придумати, телевізор повісити. Свої привозять, з дому. Хто повахтово працює: поїхав на 15 діб, повертається з телевізором.

Холодильник взагалі не проблема. Беремо беушні, від 400 до 900 гривень. На вісім чоловік — десь по 50 гривень виходить. Ще й доставка організовується фірмою. Два бусіка, возять до Вінниці і назад.

— «Пересувні модульні вагончики» ці будиночки називаються. Зроблені в Славутичі. З самого початку завезли два. Щоб, коли починався монтаж, було де людям жити. Потім сім штук стояло, — каже Роман Файна, завідувач виробництвом. — Привозили відповідно до збільшення працівників. Тижнів два тому 15-й встановлювали.


Сергій Миронов

— Зараз 12 жилих вагончиків, два прорабських, один кухня і один «баня». «Баня» — гучно сказано, там встановлені душові. А справжня баня в нас планується, — каже Сергій Миронов, прораб (заступник керівника проекту).

— Хочемо зробити справжню, з дерева, — підтверджує Роман Файна. — По типу сауни. Потім все демонтується. Баня — це для здоров’я добре, щоб прогріватися.

Ми собі на грунтозмішувальній установці, бо там є підвод води, облаштували ще літній душ. Бо зараз, коли «ковід», антисанітарія недопустима. В кожному вагончику в тамбурі стоять дезінфектори.

— Ділянка починається від кордону автодороги Кіпті - Бачівськ - Глухів. Закінчується на 155-му кілометрі, за Товкачівкою. Це коло, де прямо на Прилуки, наліво на Суми. Коло — наш кордон, — розповідає Сергій Миронов.

— Хоч в керівництві німці є?

— Колектив інтернаціональний, фірма велика. Статутний капітал німецький, 70 відсотків. Сім асфальтних заводів в експлуатації, — продовжує Миронов.

— Техніка вся німецька?

— Вітчизняного нічого нема, — завіряють. — Грейдер російський, але він був куплений до війни. Катки, укладальники — німецькі. Всі само скиди німецькі.

— Водовозки, МАЗ — білоруські, — уточнює Роман Файна. — Робітників більше ста.

— Зарплати німецькі чи на рівні українських?

— Хороші. Оплата погодинна. Чим більше працюєш, тим більша зарплата.

Усього відремонтуємо 76 кілометрів. В цьому році планується зробити 54 з них, — каже Сергій Миронов.

— Чули, коли робили московську трасу, приїхав німець і перевіряв якість так: ставив наповнений бокал на капот і їхав. І щоб шампанське не розлилося. У вас є така традиція?

— Ну це такий відомий народний метод, — сміється Сергій Миронов. — Для себе перевіряємо: каву поставили, проїхали. Я не на цій дорозі так робив, на Київ - Харків - Довжанський М-03. В обхід Лубнів. Там така дорога — хоч кип’яток на капоті вези. Я на заправці каву взяв, на панельку поставив. Забув, що вона в мене стоїть і бахнув 160 кілометрів. Не розлив. На цій подивимося.

Олена Гобанова, Ірина Глотова,тижневик «Вісник Ч» №35 (1789), 27 серпня 2020 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.