Три роки, не виходячи на вулицю

Колись у нього були здоров’я, сім’я, улюблена робота. А нині - самотність, хвороби і замкнений простір. 78-річний чернігівець Михайло Сотніков останній раз виходив зі своєї квартири на четвертому поверсі три роки тому. Тоді у пенсіонера ще були ноги...

- Я не жалітися телефоную, просто хочу, щоб порадили, допомогли, - тремтить чоловічий голос. - Мені хоч би годиночку на вулиці посидіти. Побачити, як люди ходять.

У багатоповерхівці по вулиці Ремісничій в Чернігові, де мешкає Михайло Сотніков, він пересувається на інвалідному візку, немає ні ліфта, ні пандусів. Дістатися першого поверху і піднятися наверх йому самостійно несила. Не до снаги таке завдання й жінці, яка піклується про дідуся. Пані Наталія - його колишня колега, понад три десятки років працювали разом на одному підприємстві.

Більше пенсіонеру допомогти нікому.



Його трагічна історія розпочалася у нульових роках, коли пішов на пенсію. Потрапив у дорожньо-транспортну пригоду, травмував у трьох місцях хребет. На фоні стресового стану став підвищуватися цукор у крові. Лікування, ще триваліша реабілітація, щодня жмені пігулок.

- У мене діагностували цукровий діабет. Десять років, як колю інсулін. Спочатку ампутували одну ногу. Потім почорніли пальці на другій. Лікарі намагалися її врятувати, відтяли три пальці. Але операція не допомогла. Біль був нестерпний. Я увесь час стогнав. Палату на ніч лишали всі пацієнти... Через два тижні мої муки припинилися, і так не стало другої ноги. Мені жити хотілося, - пояснює.

Родом Михайло Сотніков - з Росії, з багатодітної сім’ї, окрім нього, в родині було ще четверо дівчаток. Батько пройшов усю Другу світову війну, повернувся з осколком під серцем. Підірване здоров’я і втрата дружини далися взнаки, і згодом він відійшов у вічність. Над матінкою у 1943 році познущалися німці, які безчинствували у їхньому селі. На очах дітей, Михайликові було всього два рочки, жінці нелюди скололи багнетом увесь живіт.

- Україна для мене -друга Батьківщина. Тут живу вже 60 років, - розповідає чернігівець. - У Вінниці служив у армії, радистом. Коли наближався дембель, я подумував, куди ж мені податися далі. У рідному селі вже й будинку немає, розграбували все. Аж тут до нас у військову частину приїхали з Чернігова будівельники агітувати на роботу. Я записався до монтажного управління і так опинився у найкращому місті на землі.

Михайлу надали невеличку кімнату в гуртожитку. Потім зустрівся з майбутньою дружиною. З’явився син, а далі - донька. По черзі в гості приїздили сестри, які виросли сиротами у дитбудинках. Але сімейне життя у Михайла Сотнікова не склалося, він й досі не знає про долю своїх найрідніших людей.

Нині піклується про пенсіонера колишня співробітниця капронового заводу (нам відоме як «Хімволокно») добра і чуйна жінка. Прибирає в квартирі, ходить по продукти, їсти готує, рахунки за «комуналку» сплачує. Словом, виконує все, що не в змозі людина на візку.

- Із сестрами я часто спілкуюся телефоном. Правда, найстарша вже померла. Що ви, без них я б давно пропав! Ось пообіцяли допомогти з слуховим апаратом, дуже погано чую, - не приховує пенсіонер.

Розповів Михайло Сотніков і про випадок трирічної давнини, як він після операції з лікарні повертався. Йому й досі болить від того, що його самого на візку біля під’їзду медики лишили. Щоправда пояснили: «швидка» - не таксі, але може доставити пацієнта до будинку. А далі, як кажуть, самі добирайтеся. Довго б сидів, якби не давній знайомий. Він і заніс дідуся до квартири на четвертий поверх. Більше на вулицю пенсіонер не спускався.

- Квартира невеличка, не просто нею пересуватися. Я не можу заїхати в туалет, на балкон. Дверний отвір замалий для візка. Оце пообіцяв один чоловік, що облаштує на балконі дошку, щоб я міг з візка на неї пересідати. А далі без проблем підсовуватимусь до вікна і спостерігатиму, що внизу робиться.

Що ще змінило б його життя і зробило комфортнішим? Можливо, протези, на яких пересуваються люди без кінцівок, це б вирішило чи не найбільшу проблему безногого чоловіка. Або наявність пандусів з першого по четвертий поверх. Та на все це потрібні кошти, і немалі.

- Якби таке сталося, я був би най-щасливішою людиною! Попросив би когось, щоб мене супроводжував. Хоч би годиночку посидів у дворі. Якщо дощ -плащ чи парасольку прихопив би, - мріє дідусь. - Поїхав би на колишню дачу. Глянув, як там мої дерева, чи прижилися щепи на яблунях і грушах... Які вони стали? Бачу їх тільки у снах. А ще уві сні я ходжу на риболовлю, ногами...

У його крихітній квартирі - чисто, скромно, і ніби зупинився час. На трюмо радянських часів самотньо лежать шахи. Господарю грати ні з ким. Тож розгадує кросворди, веде перелік загиблих воїнів сучасної війни і давно помітив, що люди ці переважно з сіл, діти звичайних українців.

- Колись на підприємстві я був начальником зміни, під моїм керівництвом - 110 працівників, - згадує минуле Михайло Сотніков. - Дружно працювали, весело жили. Колективом на екскурсії їздили. Я все міг по господарству робити. А тепер - нічого, лише сиджу. Люди зі схожою долею мене зрозуміють.



Проблему з пандусом вирішити можливо. Але, зрозуміло, на це потрібні кошти. Як пояснила начальник відділу №2 комунального підприємства «Новозаводське» Чернігівської міської ради Анна Паршукова, у середньому це коштуватиме близько двадцяти тисяч гривень.

- Подібних звернень за всю мою роботу на підприємстві, а працюю я двадцять років, ще не було. Ми робили пандуси з першого поверху і на ганках у дев’ятиповерхівках, де є ліфти. Наразі ми можемо зробити пандус тільки на ганку. З четвертого по перший поверх обладнати все ж можна, але це потребує чималих витрат - десь до двадцяти тисяч гривень. До того ж мають дати згоду щодо встановлення мешканці під’їзду.

Наразі для утримання цього будинку є 15 тисяч гривень, це загальні кошти, які можна використати за згодою усіх мешканців. Зазвичай гроші спрямовують на ремонт каналізаційних труб, покрівлі, ганків, сантехнічного обладнання внутрішніх стояків. Якщо люди вирішать, що ліпше використати ці гроші на обладнання пандуса, роботи зі встановлення виконають наші працівники. А якби потрібну суму надали спонсори, соціально відповідальний бізнес міста, то це взагалі було б чудово. Бо насправді проблема є, і її потрібно вирішити.

Гроші для облаштування пандуса Михайло Сотніков готовий відкладати зі своєї пенсії, по тисячі в місяць. Дідусь підрахував, що так він зможе назбирати усю потрібну суму менш ніж за два роки. Але ж жити хочеться сьогодні! Ніхто не знає, скільки кому наміряно.

Якщо ви бажаєте і можете допомогти чернігівцю об,-, лаштувати пандус, звертайтеся до нашої редакції або телефонуйте: за номером: (068)543-96-81.

Лариса Галета, «Деснянка» №22 (757) від 30 травня 2019

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.