Нариси соціально-економічної історії Чернігівщини в другій половині XVII ст.
 |
 |
 |
 |
 |
Розділ IV
СТАНОВИЩЕ НАРОДНИХ МАС
Ніжинський полковник Золотаренко, надаючи 1662 р. в володіння Марку Кимбаровичу село Березу, наказував, "аби вуйть и вся громада березовская помененному пану Маркови Кимбаровичови, товаришу полку нежинского, належное послушенство, при звиклой повинности, отдавала".
Віддавати належне послушенство й підкорятись власникові генеральний суддя і наказний гетьман Михайло Вуяхевич зобов'язував у 1689 р. підданих слобідки Афанасівки. Наділяючи 1698 р. частиною Довгої греблі на р.Убеді господаря батуринського замку Никифора Лук'яновича, Павло Полуботок дозволяв "и людей тихъ в своемь послушенстве мети якие теперь тамь же при той долгой гребле живуть".
У багатьох же універсалах ця повинність визначалась конкретно. Наприклад, піддані Федора Кандиби (с.Сем'янівка) "повинны ему, п.Кандибе, якь до воженя дровь, такь и до ношеня и прятанья сена быта ему послушни" (1679 р.). Універсал 1681 р. Костянтину Голубу на село Подолов зобов'язував "того села жителей тяглыхь такь до правованя гребле, яко и до иншихь своихь потребь заживати", у статтях Мазепи читаємо: "ежели за которнми полковниками и всякими начальними людьми маетности єсть [темъ], суды [судити?] и приносы вольние у нихь [посполитих. - П.П.] принимать, и сена, и дрова велеть имь на себя готовить, и побори с нихь на жалованье козакамь собирать...".
Згідно з гетьманським універсалом від 1688 р., селяни с.Оксютинців мали своєму власникові М.Синдровському заготовляти дрова, сіно, а також звозити до його двору снопи.
Деякі державці, одержуючи маєтності, зразу не поспішала вдаватись до нещадних методів експлуатації. Наприклад, Т.Олексієвич, ставши власником с.Меринівки, а згодом і Тарасівки, на перших порах забезпечив більш-менш відносні умови життя своїх підданих. Саме це зумовило приплив населення до його маєтностей і в подальшому сприяло значному збагаченню полковника за рахунок дармової праці своїх селян.
Наприкінці XVII ст. відносини між державцями й підданими базувались на Чернігівщині на основі відбування останніми панщини і внесення чиншу. Панщина, як правило, не регламентувалась. І це створювало великі труднощі в житті підлеглого населення, посилювало його експлуатацію. В пошуках полегшення свого становища піддані часто звертались за допомогою до вищих властей. Звичайно ж, гетьман і цар самі були великими власниками і тому питання щодо повинностей поспішали вирішити в інтересах і на користь державців. Проте певні поступки одержували інколи й піддані. У відповідь на скаргу селян на "дозорцу" вертіївського сотника за надмірні безчинства й повинності гетьман у 1701 р. дав сотникові наказ, щоб віднині його піддані "не больше, только два дне вь тиждень, роботе ему панщиною робили". По суті справи панщину офіційно було визначено саме такою кількістю днів. Однак державці не спішили визнавати цього і у встановленні термінів панщини керувались насамперед інтересами своїх господарств.
Та й самі власті не були послідовними в даному питанні. Співчуваючи, наприклад, що в Ніжинському полку "тяглих людей велми над меру обтяжають", Мазепа в листопаді 1691 р., опираючись на вказівку царя, все ж виступив на захист інтересів державців, розпорядившись, щоб "посполитіе люде своє тяглые повинности ненременно якъ и тепер, так и во все употомные часи пилновали".
На свій розсуд встановлювали власники маєтностей і розмір чиншу. У володіннях Пелагеї Ходкевич, наприклад, з кожного з тридцяти дворів щорічно збиралося "доходу ... по осмачке овса съ мелницы по сороку осмачокь, с пашень, по пятидесять осмачокъ)...". Крім того, кожен двір давав "денегь по полтине". У Чернігівському полку його збирали не лише вівсом, а й "всякою пашнею". Встановлений 1701 р. Мазепою щорічний розмір чиншу вигляді "осмачки овса отъ робочей товарини" часто й густо державцями ігнорувався, звичайно ж, у сторону його збільшення.
З мешканців села Рудні Стародубського полку, що належало Якову Старосільському, збиралась снопівщина у розмірі "ржи сто копь"також "овса сноповщини сколко копень ... не упомнить". Чоловік і зять Давидихи, як стверджувалось у листі Івана Білозорецького до Михайла Рубця (Стародубський полк) дали останньому тридцять осьмачок жита. А після їх смерті вдова дала шість кіп і "двоє свиней за поколещину".
Давали селяни своїм власникам і "осіньщину". Генеральний хорунжий І. Судима, наприклад, одержував її щорічно з підданих села Перегін Стародубського полку 20 талярів і 8 кіп грошей. Генеральному писарю Савичу в 1724 р. 192 двори маєтності Коновка Сосницької сотні дали "денгами осешцины" 148 руб. 69 коп. Крім того, з 123 дворів взято вівсом 123 четверті 2 четверики, а гусьми - 97. З селян, у господарствах яких були коні, у другій половині XVII ст. бралось "от коня по полкопы, а по осмачку жита" .
Посполиті давали державцям і так звану медову данину. Так, за повідомленням 1669 р., Дем'ян Многогрішний "безмерно побрал на себя во всем Севєри дани великие мядовые - из винного котла у мужиков по рублю, а и с козака по полтине, а с священников, чего и за лядцкие власти не было, с котла ж по полтине".
У мешканців села Крукова, що відносилось до полкової Стародубської сотні, Івана, Ларка і Якима за 1683 й 1686 рр. було відібрано два пуди меду для потреб "стародубскихъ полковникові. Семена и Якова гетманичей (Самойловычей)". Давали "медвенний оброкь" і жителі села Чауси (поблизу Погара).
У грудні 1674 р. Іван Самойлович підтвердив права Новгород-Сіверського Спаського монастиря на медову данину в Стародубському й Чернігівському полках: "абы кождый, хтоби колвек міл, не тилко з посполитих, а и из войскових людей належачую до такого ж містца с[вя]тог[о] вікуистим правом отчину держати, певную кождого року своег[о] часу отдавал медом повинност". Хто з козаків "держал манастирскую отчину, то ест дерева бортные", той також повинен був віддавати монастиреві медову повинність "без вшелякой отмови и турбацией".
Медова данина збиралась і на потреби Військового Скарбу. В одних випадках її брали натурою, в інших - заміняли грошима, часто податок був комбінованим. Джерела зафіксували таку розгадку медової данини в Чернігівському полку у 1672-1687 рр.: - в Любецькій сотні "з бортного ухожя" щорічно давали 9 руб. і меду 5 "белцовь от ратныхь учасниковь людей посполитыхь, собираноснихъ, почему з якой части довелося, по гривне, по 2, по З, по 4, по 5 гривень", а з інших - по рублю й більше;
- в Седнівській сотні з села Макишина брано "окладомъ" по 4 руб., а з села См'ячі - по півтора рубля й дві деньги;
- в Менській сотні з села Баби брали від "отчины" по копі грошима, а з села Домишлина - по три пуди меду.