Нариси соціально-економічної історії Чернігівщини в другій половині XVII ст.

Розділ III

ТОРГІВЛЯ

    Кожної п'ятниці на ринковій площі Седнева недалеко від шевського цеху збирались великі базари. На них поспішали зі своєю продукцією селяни навколишніх сіл: Дирчина, Маки шина, Смичина, Конотопа, Листвена, Куликівки, Івашківки, Лопатина Клочкова, Черниша, Борок, Брусилова, Березанки, Бігача, Боромик, а також мешканці містечка Березного, передусім крамарі, І сукном, парчею й атласом. Для зручності торгівлі було зведеної торгові ряди, а також відкриті лавки-ятки і крами.
    Великі торги проходили в Кролевці. На них приїздили мешкканці Ніжина, Сосниці, Глухова, а також купці з російських міст. Щонедільні торги, які характеризувались масовим збутом товарів існували і в інших містах і містечках Чернігівщини.
    Поряд з цим слід зазначити, що існували на Чернігівщині й міста, в яких не проводилась торгівля. Зокрема, "бедным и ничтожным" у відношенні торгівлі був Мглин.
    На ярмарки регіону прибували купці з різних міст України і доставляли на продаж товари в самому різноманітному асортименті. Наприклад, на один із ярмарків Ніжина (лютий 1674 р.) київський купець Іван Мосальський привозив навіть такі рідкісні товари, як перець, гвоздику, імбир, мишак, сірку, галун. Як бачимо, здебільшого це були товари імпортного походження. Інколи торговці закуповували їх у купців з метою вивезення в інші регіони України, а то й за кордон. Зупинявся І.Мосальський на подвір'ї ніжинського міщанина Кіндрата Славиковича. На жаль, цього купця пограбували. А його скарга з приводу цього ніжинським властям "до книгь ратушнихь нышешнихь была принята што и есть принята и вписана".
    Купцям треба було бути надто обережними. Адже в розглядуваний час грабежі їх були явищем не поодиноким. Так, у лютому 1655 р. під селом Сусловичами в Радомській волості Мстиславського повіту грабіжники напали на купців із Остра, які повертались із Могильова, і відібрали в них всі виручені гроші, товар і коней. У 1687 р. у купців із Правобережжя якісь невідомі люди покрали яблука, які вони везли на продаж до Чернігова. 26 травня, 1660 р. мешканець Соколівки Яким Подрєз пограбував біля Чорнобиля міщан, а також купців із різних міст, які їхали до Києва. Напевно, злочин скоювався з санкції начальства, адже грабіжник зізнався що він охоче поділився награбованим: гетьманові дісталось 90 золотих, чернігівському полковнику 5 талярів. 240 золотих Подрєз віддав "на ватагу" чернігівця Чалого. А "остатокъ тое сумы ... на свою ватагу поделилъ". А Максим Іванов (селянин Псковського повіту) у 1679 р. присвоїв 134 "штуки кумачей" глухівського козака Матвія Уса, які мав доставити в Москву на продаж. Одна із "Справ магістрату Ніжина за 1651-1657 рр." містить свідчення В.Г.Могилевої про те, що мешканець села Білинич Микита Кононенко, залізши серед білого дня в базарну комору, вкрав 50 золотих. Злодія було притягнуто до відповідальності. На питі він зізнався у скоєному злочині. Виявилось, що Кононенко займався крадіжками й раніше. Спочатку він "украл плахту и наметку" в Ніжині, згодом в Вертіївці "покрал сермяги", за що його добре відлупцювали. На цей раз злочинець одержав сувору кару. На суді було винесено вирок побити його, відрізати праве вухо і, нарешті, піддати вигнанню, "якобы и в полку тутейшом негде найдовати неважилсе...". Засвідчили документи й випадки пограбувань комор Тараса Олійника і Яцка Федоровича у Кролевці. Зустрічались випадки, коли краденим торгували на ярмарках і торгах. Наприклад, крадене сіно продавали в Коропі в 1676 р; жителі села Добротова Яско і Петро "браты единоутробыне". Інших злочинців також карали згідно з нормами діючого судочинства.
    У містах, де проходили ярмарки, для приїжджих купців відкривались гостинні двори. У Стародубі один із гостинних дворів спеціально був влаштований для московських купців. Проживали в місті й німецькі купці, про що свідчило існування там Німецької вулиці, що проходила за міським валом.
    Грамота Ніжину на самоуправління, видана 1625 р., повідомляла про наявність у цьому місті ще тоді двох гостинних будинків: "Дом гостинній еден в месте для купцов з инших мест ... приезджаючих, а другій на предмест для купцей московских".
    Збереглися відомості про прагнення магістрату збудувати два гостинні будинки в Чернігові. Одному із них передбачалося бути "в городе, а другому на посаде". На півдні Лівобережної України такі двори з'явилися значно пізніше - лише в другій половині XVIII ст., бо там купецькі традиції були значно слабші, аніж у північній її частині.
    Ярмаркова торгівля служила важливим джерелом збагачення Царської казни. Прибутками від неї користувались також міські Ратуші й магістрати. Під час зимової епопеї 1674 р., направленої проти гетьмана П.Дорошенка, ніжинський полковник Пилип Іванович Уманець у листі від 6 січня звертався до ніжинських властей, аби ті "дотого ярмаркового неинтересовалися", "не втручалися в ярмарковий доходь". Полковник мав намір використати його на військові потреби. Цікаво, що П.Уманець прохав свого приятеля Гаврила Тимофійовича купити "две штуки сукна шпатуху блакитного полотна локтий двести габы штукъ пять" і тримати все це в себе "до нашего приезду". "Бурмистра и наказного полковника неприпущай недочого".
    На Лівобережжі було відоме так зване право складів, які українське законодавство поширювало на всіх, хто займався торгівлею, за винятком хіба що осіб, які везли товари для власного споживання. З цим правом пов'язувалось явище зберігання, яке передбачало укладення договору торгової поклажі. Цей догові! конструювався по типу власності і зберігав свою силу незалежне від терміну давності. Людина, яка прийняла товар, змушена була слідкувати за ним, як за власним майном, гарантуючи його цілісність, і по закінченні договору віддати купцеві повністю. Наприклад, у Погарі "торгова поклажа практикувалась при церкві і шпиталі, особливі приміщення при яких відводились для складання товарів".
    Однак право складів було явищем тимчасовим. Згодом воно стало гальмом для торгово-економічних зв'язків українських міст і врешті-решт припинило своє існування. На Правобережній Україні його вже не було в другій половині XVII ст.
    У другій половині XVII ст. економіка України стала складовою частиною утвореного всеросійського ринку. Активно включив лась у нього й Чернігівщина. Тісні торгові зв'язки налагодились, зокрема, між Черніговом, Стародубом, Ніжином, Новгородом-Сіверським, Глуховом, Батурином, Сосницею, Кролевцем і багатьма містами Росії.
    Асортимент товарів, що вивозились із Чернігівщини, був самий різноманітний. Важливе місце серед предметів торгівлі посіла" поташ. Основним його постачальником стали буди М.Миклашевського, П.Рославця і особливо Лазаря Барановича. З поташних заводів останнього, зосереджених у Новгород-Сіверщині, лише в 1666 р. було відправлено у Вологду 211 бочок поташу. Наступного року звідти ж було відправлено ще 251 бочку цієї цінної промислової сировини. Цікаво, що Лазар Баранович звертався до царського уряду з проханням звільнити його від сплати мита, прагнучи зрівняти своє становище із російськими боярами й окольничими.
    Цінували в Росії також українську селітру, яку широко використовували для виробництва пороху. В одному лише 1700 р. Росія зкупила її на Лівобережжі 30 тисяч пудів. Основним її постачальником на Чернігівщині був Глухів. Часто селітру звозили сюди з інших міст України. І російські купці самі приїздили до Глухова з метою закупки цієї важливої сировини. Відомий випадок, коли один купець із Росії купив 602 пуди селітри.
    Стародубщина у розглядуваний час була основним постачальником прядива. Монополія на торгівлю цим товаром перебувала в руках знатних тогочасних купців Шираїв і Скоруп. Так, Яків Ширай (стародубський війт) у 1704 р. реалізував у Москві 1526 пудів прядива. А в 1724 р. його вивозили, крім Москви (54883 пуди), до Архангельська (4000 пудів) і Петербурга (18598 пудів). Поставляли прядиво в Росію і з Чернігова.
    З Понорниці, Кролевця й Остерщини відправляли риболовецькі сіті, посуд, вироби з дерева тощо.
    У 1666 р. ніжинські міщани М.Степанов, Ф.Симонов, С.Яковлєв та Пванов продавали в Темникові скляний посуд.
    Крім зазначених предметів торгівлі, з Чернігівщини, як зазначалось вище, відправляли в Росію горілку, а також худобу (корів, овець, волів), коней, хліб, тютюн, бджолиний мед, теплий одяг (шуби, кожухи) і т. п.
    Відомо, що центром всеросійського ринку у другій половині XVII ст. стала Москва. Як свідчать джерела, в зазначений час досить інтенсивно протікали торговельні зв'язки міст Лівобережної України із столицею Російської держави. Помітне місце в цих зв'язках займала й Чернігівщина. Переконатись у цьому дають змогу митні книги, насамперед "Книги Московской Большой таможни" за 1693 і 1694 роки, які історики вважають основним Джерелом для дослідження процесу складання всеросійського ринку.
    Ці унікальні документи засвідчили факти торгівлі в Москві купців із Батурина, Глухова, Коропа, Ніжина, Сосниці, Стародуба. В порівнянні з іншими купцями Лівобережжя саме вони були найчастішими гостями столиці.
    Купці зазначених міст відвідали Москву в 1693-1694 рр. разів, привізши товарів на суму 8973 руб. 7 алтин 3 деньги, що складало більше 44% від вартості товарів, привезених всіма купцями Лівобережжя. Найчастіше (18 разів) приїздили купці з Ніжина, доставивши товарів відповідно на суму 7023 руб. 5 алтин, 1 деньгу.
    Митні книги засвідчили факти прибуття до Москви одних і тих же купців досліджуваного регіону по декілька разів. Так, ніжинський купець Василь приїздив у місто в 1694 р. 5 січня, 18 квітня, 2 травня і 25 серпня. Вартість доставлених ним товарів (в основному це були кумачі) становила 1022,8 руб.
    Три рази приїздив у Москву в 1693-94 рр. також ніжинський купець Іван Петров, привізши бавовняних тканин і кумачів на суму 578,5 руб.
    До багатого асортименту товарів, які доставлялись купцями Чернігівщини в Москву, входили також різноманітні жіночі прикраси: кришталеве намисто, "озолотные листы", "каменье сережное", смарагди, "волочка" й ін. А глухівські купці Олександр Іванов, Герасим Тимофєєв і Іван Микитин торгували скляним посудом, якого лигає в січні 1694 р. привезли на суму 220 руб.
    Поряд із тим чернігівські купці й самі закуповували товари в Москві. Наприклад, Іван Юр'єв із Ніжина, продавши товарів на суму 1645 руб., купив 500 шкурок лисиць і 8 сороків соболів. Загалом же ніжинські й глухівські купці виділяли на купівлю н Москві товарів суму, що становила 1050 руб.
    Торгівля українських купців контролювалась центральною й місцевою владами. Їм видавались спеціальні проїзні грамоти. Наприклад, у документі, який одержали в 1661 р. коропські козаки Остап Іванович і Стецько Яковлевич, зазначалось, що вони "едут у городы Его царского величества московские купецким делом, жеб соби штуку хлеба зажити, за которыми милости вашей велце и покорне просили ... им во всем веру дали без жодних грабежов и без турбаций доброволне пущали, як туди едучих, так и назад повертаючихся".
    Аналогічно купецтву Києва певний час купці Чернігівщини також користувались правом безмитної торгівлі у містах Росії. Зокрема, царська грамота 1678 р. дозволяла їм торгувати "сухим и водяним путем до Смоленска. А Десною - до Брянска беспошлино, а в Смоленск и в Брянск и в иные города ездить и с товаров своих пошлин не платить".
    Проте в кінці XVII ст., керуючись положеннями так званого Новоторгового статуту 1667 р., царський уряд позбавляє їх такої можливості. Так, наприклад, дозволяючи в 1698 р. ніжинський міщанам торгувати "в Городехъ, смоленску и брянску и в иныхъ....суХИмъ и водянимь путемь", Петро І зобов'язував їх "съ товаровъ своихъ пошлину платить".
    У досліджуваний час царському урядові була властива політика меркантилізму. Заохочуючи експорт товарів, він дозволяв російським купцям (через Малоросійський приказ) торгувати і в Лівобережній Україні. Відвідували вони й Чернігівщину і привозили на ярмарки і торги регіону пунші товари, цінні хутра (соболі, соболі-пупки, лисиці, куниці), шуби, металеві предмети, зброю, різні тканини, зокрема шовк і вироби з нього, сіль, мед, папір, книги, "иногда дрова, озимый и яровой хлеб".
    Російські люди продавали на Чернігівщині також худобу. Зокрема, у серпні 1666 р. ярославський житель Тимко Максименко привозив до Кролевця баранів. Виявилось, що ремісникові місцевого різницького цеху Андрію Куценку Шусту він продав хворого, "крученого" барана. Про даний випадок стало відомо в місцевому уряді. І Максименкові "видали" покарання, "абы за такое проступство у столпа стоявъ". Лише втручання ярославського отамана Василя Ковеленка пом'якшило ситуацію".
    Мешканці Чернігівщини інколи наймались челядниками до росіян. Наприклад, у серпні 1655 р. житель Новгорода-Сіверського Степан Демидович наймався фурманом до Лаврика Москаля, якого підвозив із Стародуба до Шептаків. Там він продав Лаврикові свого коня за 18 золотих, а сам, "взявши кулбаку и лямец з Шептаковь пешо пошолъ до Новгородка".