Нариси соціально-економічної історії Чернігівщини в другій половині XVII ст.
 |
 |
 |
 |
 |
Розділ І
Землеволодіння
Гетьманська адміністрація й царський уряд повсякчас дбали про збереження, примноження і недоторканість монастирського землеволодіння. Монастирі постійно бралися "под протекцію і оборону нашу". Так, у гетьманському універсалі Батуринському Крупницькому монастиреві від 1658 р. з приводу цього зазначалось: "Не тилко дуба зрубати, але і прута вирубати не позволяем под зарукою тысячи коп, а хто бы был в том спречним бунти своєволніи подіймати, на церкву Божію ... похвалки на забойство, такового приказуєм горлом карати, иначей не чинячи".
З нагоди захисту Батуринського монастиря Б.Хмельницький зазначав: "Іж дойшло нам відать своєволю і непослушенство от товариства нашего і кривди великиє чинячиє велебним отцом в Стеком полю і в тих грунтах, належних іздавна к тому монастиру".
Універсалом від червня 1654 р. І.Н.Золотаренко охороняв землі Макошинського монастиря: "Гдиж таковоє мієм росказаніє от єго милости пана гетмана Богдана Хмельницкого, абисмо того стеригали найбарзій, абися жадниє кривди и перепони в грунтах монастирских не діяли".
Іван Самойлович у липні 1672 р. застерігав менського сотника, а також отамана, війта і все "товариство" макошинське, аби ніхто "в паханю на ... поляхь хлеба, и наимеїгьшое неважилися чинити кривди" ігуменії Анастасії Бобирчанці й "сестрамъ" Макошинського Покровського дівочого монастиря.
Гетьман Мазепа суворо заборонив селянам і козакам користуватись лісом під селом Любетовом, що належав Крупницькому Батуринському монастиреві. "А если бы хто смель под заказь наш туды [в ліс. - П.П.] вгонятися, и шкоду чинити, теды такового за пойманемь ведемо обвесити", - зазначалось в універсалі за січень 1688 р.
9 березня 1692 р. у відповідь на скаргу настоятеля Троїцького Андроніковського монастиря Мазепа забороняв козакам і посполитим людям рубати монастирський ліс.
Універсал Мазепи, виданий Макошинському Миколаївському чоловічому монастиреві в 1698 р., попереджував старшину і "чернь", щоб не чинили монастиреві в грунтах і "всякихь властностехь наименгаое шкоды", особливо "в тягаеняхь военныхъ ночлегами, и по пасовисками подданыхь монаетирскихв обтяжати, также і в околичныхъ обывателей в заживаню кгрунтовь трудности и перешкоды затевати".
Задовольняючи просьбу архімандрита Дмитра Туптала, І.Мазепа в універсалі Єлецькому монастирю від 1698 р. наполягав, "дабы вьезжающие полковые люде не вымогали денегь у жителей монастырскихъ", загарбання монастирських земель заборонялось козакам, а військам, що зосереджувались у монастирських маєтностях, давалась настанова "довольствоваться малим", а також застерігалось, щоб вони "не делали убытков".
Пильно охоронялись і володіння окремих представників привілейованого духовенства. Так, в універсалі Б.Хмельницького, виданому в травні 1657 р. з нагоди обрання чернігівським єпископом Лазаря Барановича, зазначалось, аби ніхто "маєтностей, помененому єпископству належачих і где колвек знайдучихся ... отцу єпископу албо засланним на то от єго милости особам заєжджати і в посесію обирати не перешкожал". І.Мазепа в 1693 р. забороняв сільським і міським жителям між Десною й Сеймом вирубувати ліс, що належав Углицькому архієпископу Феодосію.
Значним завоюванням Визвольної війни українського народу середини XVII ст., у якій активну участь брало й населення Чернігівщини, було те, що панське нерухоме майно, перш за все землю, одержали "українські суспільні низи", насамперед селянство. В результаті цього в Ніжинському полку, наприклад, припинило існування велике землеволодіння. Ще в ході Визвольної війни власниками панських земель ставали селяни і в Чернігівському полку. Наприклад, у селі Постовбиці "которие грунта некоториє обивателі прилеглиє, яко нам дано знать, неслушне і непотребне займают и ониє пустошаті собі привлащают і ониє от того, кому власне принадлежит природним правом, отривают". Аналогічну ситуацію спостерігаємо в с.Роїще цього ж полку, де селяни зайняли землю Лукаша Носачовича: "що там слободяне ройшкие часть тых єго власных засіли грунтов".
Товариш Острянської сотні Михайло Позній скаржився у 1684 р. урядові, що за час перебування в татарському полоні його "дедовскіми и отцевскіми" грунтами заволоділи жителі хутора Юркова О. і С.Васенки, С.Мотовиловченко і мешканець Новиковського К.Новик. Землі були повернуті власникові.
На Чернігівщині мали місце випадки нападів селян на старшинські землі. Так, наприклад, у березні 1681 р. військовий товариш Стародубського полку Михайло Іванович Рубець скаржився "уряду мескому" на Петра Митяєнка, Івана Гапоненка, Самійла Єсимонтовського, Семена Григор'єва, Леона Петраєнка та інших чупківських жителів на наїзди на "грунти", "з давннхъ часовъ Ему належачнє". Землевласник був вкрай збентежений, що чупківчани в його слобідці Шамівці, "наежджаючы кгвалты немалые чынять у восенъ овощы побрали з огородовь ... другимь разомь в той же Слободке Шамовьци кгвалтовне ... челядника мало зь ручници неубиле". Дана справа викликала надто гучний резонанс. З наказу гетьмана її розбирали генеральний суддя Іван Домонтович, стародубський полковник Григорій Карпович, полковий суддя Самійло Іванович, "пань Андрий Василевичь писар суду енералного" та інші високопоставлені особи Війська Запорозького.
Для "одберане маетностей в дыспозыцыю воисковую и прыверненья сель и груньты Пану Михайлу Рубцу" були залучені також старожили, які "предь ихь милостями старшиною войсковою енералною засланою под сумленьем признали" його попередні володіння: "по татарскии прави шляхь земля Курозновская и на той бокь шляху татарского кгрунть чарнаоковский по салаву речку и по еленку а за рекою Салавою Драхловская земля".
У кінцевому рахунку "зособъливой воли и ласки ясне велможного Его милости пана Гетмана Пну Михайлу Рубцу, тые Кгрунъта и Слободку Шамовку привернули и подали". Чупківчани ж одержали наказ "до кгрунту аби жадного прыступъ не мели и жаднои кривди аби неважились чинить".
Історія засвідчила і той факт, що в 1686 р. скаржились уже на самих Рубців - Михайла та Іллю. Скарги на ім'я стародубського полковника Якова Івановича Гетманича надходили від мешканців села Нижнього, які "покилкокротне супликовали ... все зуполне громадою ... якобы оніе [Михайло й Ілля Рубці. - П.П.] неуважаючи на старіє межи и пределы, вь власніе іхъ нижневцовь отчистіе грунта, которіе межами з курозновскими грунтами зиходяться втручаються". Нижнівські селяни прохали полковника вирішити питання про "розграничене межи ними и Рубцами помененныхь грунтовъ". І прохання не залишилося поза увагою. Невдовзі для виконання цієї місії Гетьманич відправив "товариша значного войскового" Павла Гудовича, наказавши йому "учинити розграничене", детально описавши всі орієнтири, які мали слугувати вихідними віхами для розмежування. Гудович поставився до роботи досить добросовісно. Встановити істину йому допомагали старожили сіл Нижнього, Чубкович і Душкіна. Пізніше він згадував, що "обе сторони тымъ контентуючись розграниченемъ в злагоде ... зышли". Стародубський же полковник у розпорядженні від 16 грудня 1686 р. зазначав, аби обидві сторони віднині суворо дотримувалися встановлених кордонів, "сами межи собою, яко и правнымъ жадныхь заводовъ, мимо описанную... границу неважилися чинити". У разі ж порушення накладався штраф у розмірі тисяча золотих із внесенням його до Військового Скарбу.
Із сказаного вище видно, з якою наполегливістю селяни відстоювали вибороне ними в ході Визвольної війни право на користування і володіння землею, боролися з його порушеннями. І полкове начальство змушене було вже рахуватися із цим і до певної міри обмежувало сваволю і апетити старшини.