Про туризм. Враження за 9 днів
Почитала пост пана Ярослава про туризм у Чернігові. І не втримуюсь – дуже хочеться розповісти про враження від літньої сімейної подорожі Україною.
Умови задачі такі: на початку серпня, у жахливу спеку дві сім’ї (всього 5 чоловік, включаючи 7-річну дитину) виїжджають машиною на захід. За 9 днів вони планують проїхати близько 2,5 тисяч км і побачити дуже-дуже багато цікавого.
Основна мета подорожі – пізнавальна. Тобто нас цікавили перш за все історичні цінності, екскурсії і красиві місця. Потрібні зручності – ночівля у пристойному чистенькому і недорогому готелі, харчування у таких же нормальних недорогих кафе.
Отже, ми типові українські туристи без зайвих грошей і великих потреб. А ставлення до туристів усюди кардинально різне.
Відзначу одразу - ми були ідеальними екскурсантами. Не дурні, молоді, ноги не стомлювалися і увага не згасала. По дорозі до кожної зупинки читали заздалегідь заготовлені матеріали про місце, куди їдемо. Екскурсоводу практично зазирали до рота, задавали додаткові запитання. Якщо екскурсію взяти не вдавалося –розпитували всіх кого тільки могли. І до речі, бабусі у музеях подекуди справлялися краще за дипломованих платних екскурсоводів.
День перший. Дорога і Кам’янець-Подільський.
Майже день дороги – і нарешті ми доїхали до першої зупинки. Оселилися і одразу пішли гуляти у старе місто. Туристичний центр дуже чистий, охайний, без зайвих забудов. Але і без зручностей – купити воду і елементарний бутерброд дитині стало проблемою.
Після 7 вечора стало дуже тихо, анічичирк. Ніяких п’яних гоп-компаній, туристичні автобуси роз’їхалися. Тільки ми, старовинні будиночки і собори.
День другий. Фортеця, Хотин і Чернівці
Зранку одними з перших ми були уже у Кам’янець-Подільській фортеці. Екскурсовод іще свіженька, не замучена натовпом туристів, з почуттям та усмішкою розповіла про все, що цікавило.
До обіду екскурсії закінчилися і ми поїхали далі, у Хотин. Нагадаю, це був початок серпня і жахлива спека. Півгодини шляху – і вже на горизонті Ля-Рошель із "Трьох мушкетерів". Видовище, звичайно, захопливе, як з іншого світу. Ми в захваті і з нетерпінням чекаємо цікавої розповіді!
Але обслуговування… Гроші за проїзд машини взяли справно. Із зручностей запропонували туалет ем-жо, втім, більш-менш незагиджений. Екскурсовода пообіцяли внизу, у фортеці.
Спускаємося і питаємо у охоронця – де чарівний знавець історії? - Нема. - А де? - Може, нагорі, а може, обіда. - Коли буде? - Невідомо. - То подзвоніть! Ми заплатимо за екскурсію.
Подзвонив. Екскурсовод доволі грубо відповів, що йому спекотно, він втомився, і взагалі – нічого шастати серед білого дня по фортецях.
Контраст у обслуговуванні із Кам’янцем-Подільським – жахливий. Чесно кажучи, ми навіть розгубилися від таких грубощів. Але оскільки їхали не сваритися, а дізнаватися нове – то разом з іще однією групою найняли за 50 грн. місцеву продавщицю сувенірів. Вона півгодини розповідала нам усе, що знала про Хотин та його історію. Малувато, але краще, ніж нічого.
Освіжившись у мутному Збручі, вирушили до Чернівців.
Чернівці зустріли новеньким і недорогим готелем при дорозі. Поїхали шукати вечерю. Джі-пі-ес панночка спочатку вивезла на якусь забігайлівку, де і сидіти було моторошно. Але з другої спроби втрапили на центральну вулицю Кобилянської.
Вулиця Кобилянської
Про центр Чернівців хочеться написати окремо, настільки сильне враження він справив. Надзвичайно чиста, приємна, тиха вулиця. На диво недорога піцерія, де ми зі смаком повечеряли.
Згодом зрозуміли, у чому секрет. Виявляється, вулиця адміністративна! Тобто фасади будинків не зіпсовані вітринами, вони лишилися практично такими ж, як і сто років тому. Тільки невеличкі кафе, ресторанчики і адміністративні будівлі. За 15 хвилин пройшли повз дитсадок, музичну школу, воєнкомат, адмінсуд, РАГС, юристів і тому подібне.
Ще раз підкреслю – ніякої реклами, нічого зайвого на фасадах! Ліпнина підсвічена, будиночки відреставровані і тільки скромні, майже непомітні таблички.
Їй-богу, я скулила, як щасливе цуценя! Я вальсувала тією вулицею! Такого естетичного захвату від звичайного центру міста не чекала і не сподівалася.
Мій ідеал як туриста – ця вулиця Кобилянської. Більше ніде і нічого подібного не бачила.
День третій. Чернівці, Яремче, Ясиня
Зранку у Чернівцях ми поїхали дивитися університет як основну пам’ятку. Зустріли нас байдуже, туристи, мабуть, приїлися. Півгодини довелося чекати екскурсовода і збирати групу, бо для 5 чоловік розповідати було "ніззя".
Екскурсовод – молодий румун, сам учився у цьому університеті. Розповідав соковито, із любов’ю, на наші численні запитання відповідав із посмішкою. А це дуже важливо! Екскурсовод – обличчя пам’ятки. І якщо він, пардон, знає менше за нас, які почитали кілька сторінок – це дуууууже неприємно.
Далі за планом у нас була дорога у Карпати, невеличка зупиночка у селищі Яремче -помилуватися Прутом та скелями.
Яремче справило враження дикого туристичного сільця, щось на кшталт приморського – влітку заробляють, щоб узимку будуватися, і так щороку. Тільки тут навпаки, туристичний сезон узимку. Тож ми не побачили майже нічого за звалищами будматеріалів і рекламними табличками-запрошеннями.
А ночувати поїхали у Ясиню, також гірськолижний курорт, тому улітку – тихе село. Привітні господарі-кияни запропонували прекрасну чистеньку оселю, смачнющу вечерю і навіть свою доньку-ровесницю – пограти з нашою дитиною.
День четвертий. Лінощі в Ясині
Наступний день став лінивим. Зранку, з’ївши угорський сніданок та скупившись у місцевому магазинчику, ми зійшли на найближчу гірку і до самого вечора лежали у тіні під смереками. Перетравлювали враження, планували подальшу подорож і просто дихали свіжим повітрям.
Ясиня завдяки гарним господарям здалася справді домашньою, затишною і крохмально-свіжою.
День п’ятий. Закарпаття і Мукачево
Надихнувшись карпатськими туманами і попрощавшись і господарями, стрибнули у машину. Ох і ах – які ж гарні краєвиди! Тільки й встигали клацати.
Тихим сапом дісталися до прикордонної смуги. І тільки тут збагнули, що наша супутниця забула вдома паспорт.
Прикордонники сумно похитали головами, але дівчина молода, мила, та й ми не справляли враження шпигунів. Тож побідкався, але усміхнувся і пропустив далі. Нічого за це не просив.
До обіду на горизонті виросло Мукачево. Мета його відвідування – знаменитий замок Паланок. Незважаючи на невеличкий ремонт, екскурсії проходили і туристів пропускали. Всього за 20 грн. з групи молодий екскурсовод майже 2 години водив нас замком. Надивилися і назапитувались досхочу. Жагу знань задовольнили
А от сам Мукачево як туристичне містечко розчарував. За нашими записами, варто було оглянути ратушу і ще кілька будівель. Це ми зробили за півгодини. А далі – брудні вулички із базаром посеред пішохідного центру, надповільне обслуговування у кафе і на додачу - завивання бездомних собак, які не давали спати всю ніч.
День шостий. Ужгород
Ужгород зустрів ну дуже маленькою парковкою біля замку. Ледь втиснулись. Замок давно належить краєзнавчому музею. Тому, з одного боку, втратив автентичність, практично не лишилося внутрішньої оздоби. Але з іншого – чистий і дуже багато різноманітних виставок. Подивилися і старовинний одяг, і музичні інструменти, дитині сподобалась зоологічна експозиція, і, як не дивно, каземати.
Але екскурсовод не відповідала нашим вимогам. Розцяцькована, вона зверхньо тарабаніла настільки швидко, що наші мізки не встигали сприймати. Запитання або ігнорувала, або цідила крізь зуби.
Центр Ужгорода, де ми очікували побачити пішохідний рай, як у Чернівцях, виявився ніяким. Базар базаром. Звідси один із головних висновків – вітрини у центрі і надто багато магазинів і магазинчиків не додають привабливості місту. Більше того – вони його псують непоправно. Ми навіть не могли знайти місця, де сфотографуватися. Хіба що знизу знімати, на фоні залишку споруд 2-3 поверхів. Внизу ж дивитися практично нічого.
День сьомий – Шенборн і перший Львівський замок
Про Шенборн читали і мріяли! Ледь знайшли – вказівників жодних. Це, до речі, проблема майже всіх українських пам’яток. Поки сто разів не перепитаєш у місцевих – не втрапиш.
Біля дороги на Шенборн зустрів підприємливий дядько. За 50 грн пообіцяв розповісти і поводити територією теперішнього санаторію. Дядько абсолютно не історик, і чимось цінними не просвітив. Але! Він настільки позитивна і енергійна людина, що за півгодини ми уже разом захоплено стрибали за білочками і гладили кроликів.
Висновок – доброзичлива, навіть не дуже обізнана людина, приносить більше радості, ніж розумна, але зверхня.
Перший Львівський замок – Свірж - був уже закритий. Фактично він не працює як туристичний центр, але якщо директор там є, то можна хоча б подивитися у двір. Того дня нам не пощастило, задовольнилися спогляданням у шпарини паркану.
День восьмий. Золочів, Підгірці, Олеськи
Крихітний райцентр Золочів. Дешевий, але дуже чистенький готель у центрі, також недорогий, проте смачний борщ. І жодного вказівника на замок!
У Золочівський замок приїхали майже одразу після відкриття і попросили екскурсію. Нам відмовили. Чому? Бо нас усього п’ятеро. Спробували знайти ще людей, зібрати групу. Але все одно екскурсію не дали.
Аргумент: екскурсоводів у нас мало, він зараз із вами піде, а раптом велика група?!
Як варіант запропонували конспект лекції екскурсовода. Краще, ніж нічого, але явно замало. Розпитували бабусь у залах.
У Східному павільйоні того ж замку несподівано натрапили на бабульку-знавця. Про кожний експонат вона розповідала з ніжністю. Хотілося слухати й слухати!
Замок у Підгірцях закритий на реконструкцію. Обійшли навколо та й усе. Зате поруч – стародавній костьол, про нього почитали і торкнулися.
Олеськи. Ледь устигли, 40 хвилин до закриття. І знову нам відмовили в екскурсії. Аргумент той самий: "вдруг война, а я уставший". Тобто раптом приїде хтось потрібніший за п’ятьох чернігівців. Сумно, що й казати. Ми так і не зрозуміли логіки. Адже екскурсія має сталу ціну – 50 грн, і ми погоджувалися її заплатити. Ні! Не можна й край!
Але які м’які, колоритні і розумні бабульки сиділи у залах замку! Бачачи наші спраглі до знань очі, вони передавали нас одна одній і спільними зусиллями провели по всьому замку безкоштовно.
День дев’ятий. Дорога додому.
Тут уже було не до екскурсій. ДАІ, придорожні кафе і свіжі спогади.
Дуже багато я написала, аж надто багато. Проте хотілося дати враження типового туриста, навіть одноденного. Його також можна і потрібно зустріти достойно, хоча б для того, щоб йому хотілося повернутися і розповісти друзям про позитив.
Умови задачі такі: на початку серпня, у жахливу спеку дві сім’ї (всього 5 чоловік, включаючи 7-річну дитину) виїжджають машиною на захід. За 9 днів вони планують проїхати близько 2,5 тисяч км і побачити дуже-дуже багато цікавого.
Основна мета подорожі – пізнавальна. Тобто нас цікавили перш за все історичні цінності, екскурсії і красиві місця. Потрібні зручності – ночівля у пристойному чистенькому і недорогому готелі, харчування у таких же нормальних недорогих кафе.
Отже, ми типові українські туристи без зайвих грошей і великих потреб. А ставлення до туристів усюди кардинально різне.
Відзначу одразу - ми були ідеальними екскурсантами. Не дурні, молоді, ноги не стомлювалися і увага не згасала. По дорозі до кожної зупинки читали заздалегідь заготовлені матеріали про місце, куди їдемо. Екскурсоводу практично зазирали до рота, задавали додаткові запитання. Якщо екскурсію взяти не вдавалося –розпитували всіх кого тільки могли. І до речі, бабусі у музеях подекуди справлялися краще за дипломованих платних екскурсоводів.
День перший. Дорога і Кам’янець-Подільський.
Майже день дороги – і нарешті ми доїхали до першої зупинки. Оселилися і одразу пішли гуляти у старе місто. Туристичний центр дуже чистий, охайний, без зайвих забудов. Але і без зручностей – купити воду і елементарний бутерброд дитині стало проблемою.
Після 7 вечора стало дуже тихо, анічичирк. Ніяких п’яних гоп-компаній, туристичні автобуси роз’їхалися. Тільки ми, старовинні будиночки і собори.
День другий. Фортеця, Хотин і Чернівці
Зранку одними з перших ми були уже у Кам’янець-Подільській фортеці. Екскурсовод іще свіженька, не замучена натовпом туристів, з почуттям та усмішкою розповіла про все, що цікавило.
До обіду екскурсії закінчилися і ми поїхали далі, у Хотин. Нагадаю, це був початок серпня і жахлива спека. Півгодини шляху – і вже на горизонті Ля-Рошель із "Трьох мушкетерів". Видовище, звичайно, захопливе, як з іншого світу. Ми в захваті і з нетерпінням чекаємо цікавої розповіді!
Але обслуговування… Гроші за проїзд машини взяли справно. Із зручностей запропонували туалет ем-жо, втім, більш-менш незагиджений. Екскурсовода пообіцяли внизу, у фортеці.
Спускаємося і питаємо у охоронця – де чарівний знавець історії? - Нема. - А де? - Може, нагорі, а може, обіда. - Коли буде? - Невідомо. - То подзвоніть! Ми заплатимо за екскурсію.
Подзвонив. Екскурсовод доволі грубо відповів, що йому спекотно, він втомився, і взагалі – нічого шастати серед білого дня по фортецях.
Контраст у обслуговуванні із Кам’янцем-Подільським – жахливий. Чесно кажучи, ми навіть розгубилися від таких грубощів. Але оскільки їхали не сваритися, а дізнаватися нове – то разом з іще однією групою найняли за 50 грн. місцеву продавщицю сувенірів. Вона півгодини розповідала нам усе, що знала про Хотин та його історію. Малувато, але краще, ніж нічого.
Освіжившись у мутному Збручі, вирушили до Чернівців.
Чернівці зустріли новеньким і недорогим готелем при дорозі. Поїхали шукати вечерю. Джі-пі-ес панночка спочатку вивезла на якусь забігайлівку, де і сидіти було моторошно. Але з другої спроби втрапили на центральну вулицю Кобилянської.
Вулиця Кобилянської
Про центр Чернівців хочеться написати окремо, настільки сильне враження він справив. Надзвичайно чиста, приємна, тиха вулиця. На диво недорога піцерія, де ми зі смаком повечеряли.
Згодом зрозуміли, у чому секрет. Виявляється, вулиця адміністративна! Тобто фасади будинків не зіпсовані вітринами, вони лишилися практично такими ж, як і сто років тому. Тільки невеличкі кафе, ресторанчики і адміністративні будівлі. За 15 хвилин пройшли повз дитсадок, музичну школу, воєнкомат, адмінсуд, РАГС, юристів і тому подібне.
Ще раз підкреслю – ніякої реклами, нічого зайвого на фасадах! Ліпнина підсвічена, будиночки відреставровані і тільки скромні, майже непомітні таблички.
Їй-богу, я скулила, як щасливе цуценя! Я вальсувала тією вулицею! Такого естетичного захвату від звичайного центру міста не чекала і не сподівалася.
Мій ідеал як туриста – ця вулиця Кобилянської. Більше ніде і нічого подібного не бачила.
День третій. Чернівці, Яремче, Ясиня
Зранку у Чернівцях ми поїхали дивитися університет як основну пам’ятку. Зустріли нас байдуже, туристи, мабуть, приїлися. Півгодини довелося чекати екскурсовода і збирати групу, бо для 5 чоловік розповідати було "ніззя".
Екскурсовод – молодий румун, сам учився у цьому університеті. Розповідав соковито, із любов’ю, на наші численні запитання відповідав із посмішкою. А це дуже важливо! Екскурсовод – обличчя пам’ятки. І якщо він, пардон, знає менше за нас, які почитали кілька сторінок – це дуууууже неприємно.
Далі за планом у нас була дорога у Карпати, невеличка зупиночка у селищі Яремче -помилуватися Прутом та скелями.
Яремче справило враження дикого туристичного сільця, щось на кшталт приморського – влітку заробляють, щоб узимку будуватися, і так щороку. Тільки тут навпаки, туристичний сезон узимку. Тож ми не побачили майже нічого за звалищами будматеріалів і рекламними табличками-запрошеннями.
А ночувати поїхали у Ясиню, також гірськолижний курорт, тому улітку – тихе село. Привітні господарі-кияни запропонували прекрасну чистеньку оселю, смачнющу вечерю і навіть свою доньку-ровесницю – пограти з нашою дитиною.
День четвертий. Лінощі в Ясині
Наступний день став лінивим. Зранку, з’ївши угорський сніданок та скупившись у місцевому магазинчику, ми зійшли на найближчу гірку і до самого вечора лежали у тіні під смереками. Перетравлювали враження, планували подальшу подорож і просто дихали свіжим повітрям.
Ясиня завдяки гарним господарям здалася справді домашньою, затишною і крохмально-свіжою.
День п’ятий. Закарпаття і Мукачево
Надихнувшись карпатськими туманами і попрощавшись і господарями, стрибнули у машину. Ох і ах – які ж гарні краєвиди! Тільки й встигали клацати.
Тихим сапом дісталися до прикордонної смуги. І тільки тут збагнули, що наша супутниця забула вдома паспорт.
Прикордонники сумно похитали головами, але дівчина молода, мила, та й ми не справляли враження шпигунів. Тож побідкався, але усміхнувся і пропустив далі. Нічого за це не просив.
До обіду на горизонті виросло Мукачево. Мета його відвідування – знаменитий замок Паланок. Незважаючи на невеличкий ремонт, екскурсії проходили і туристів пропускали. Всього за 20 грн. з групи молодий екскурсовод майже 2 години водив нас замком. Надивилися і назапитувались досхочу. Жагу знань задовольнили
А от сам Мукачево як туристичне містечко розчарував. За нашими записами, варто було оглянути ратушу і ще кілька будівель. Це ми зробили за півгодини. А далі – брудні вулички із базаром посеред пішохідного центру, надповільне обслуговування у кафе і на додачу - завивання бездомних собак, які не давали спати всю ніч.
День шостий. Ужгород
Ужгород зустрів ну дуже маленькою парковкою біля замку. Ледь втиснулись. Замок давно належить краєзнавчому музею. Тому, з одного боку, втратив автентичність, практично не лишилося внутрішньої оздоби. Але з іншого – чистий і дуже багато різноманітних виставок. Подивилися і старовинний одяг, і музичні інструменти, дитині сподобалась зоологічна експозиція, і, як не дивно, каземати.
Але екскурсовод не відповідала нашим вимогам. Розцяцькована, вона зверхньо тарабаніла настільки швидко, що наші мізки не встигали сприймати. Запитання або ігнорувала, або цідила крізь зуби.
Центр Ужгорода, де ми очікували побачити пішохідний рай, як у Чернівцях, виявився ніяким. Базар базаром. Звідси один із головних висновків – вітрини у центрі і надто багато магазинів і магазинчиків не додають привабливості місту. Більше того – вони його псують непоправно. Ми навіть не могли знайти місця, де сфотографуватися. Хіба що знизу знімати, на фоні залишку споруд 2-3 поверхів. Внизу ж дивитися практично нічого.
День сьомий – Шенборн і перший Львівський замок
Про Шенборн читали і мріяли! Ледь знайшли – вказівників жодних. Це, до речі, проблема майже всіх українських пам’яток. Поки сто разів не перепитаєш у місцевих – не втрапиш.
Біля дороги на Шенборн зустрів підприємливий дядько. За 50 грн пообіцяв розповісти і поводити територією теперішнього санаторію. Дядько абсолютно не історик, і чимось цінними не просвітив. Але! Він настільки позитивна і енергійна людина, що за півгодини ми уже разом захоплено стрибали за білочками і гладили кроликів.
Висновок – доброзичлива, навіть не дуже обізнана людина, приносить більше радості, ніж розумна, але зверхня.
Перший Львівський замок – Свірж - був уже закритий. Фактично він не працює як туристичний центр, але якщо директор там є, то можна хоча б подивитися у двір. Того дня нам не пощастило, задовольнилися спогляданням у шпарини паркану.
День восьмий. Золочів, Підгірці, Олеськи
Крихітний райцентр Золочів. Дешевий, але дуже чистенький готель у центрі, також недорогий, проте смачний борщ. І жодного вказівника на замок!
У Золочівський замок приїхали майже одразу після відкриття і попросили екскурсію. Нам відмовили. Чому? Бо нас усього п’ятеро. Спробували знайти ще людей, зібрати групу. Але все одно екскурсію не дали.
Аргумент: екскурсоводів у нас мало, він зараз із вами піде, а раптом велика група?!
Як варіант запропонували конспект лекції екскурсовода. Краще, ніж нічого, але явно замало. Розпитували бабусь у залах.
У Східному павільйоні того ж замку несподівано натрапили на бабульку-знавця. Про кожний експонат вона розповідала з ніжністю. Хотілося слухати й слухати!
Замок у Підгірцях закритий на реконструкцію. Обійшли навколо та й усе. Зате поруч – стародавній костьол, про нього почитали і торкнулися.
Олеськи. Ледь устигли, 40 хвилин до закриття. І знову нам відмовили в екскурсії. Аргумент той самий: "вдруг война, а я уставший". Тобто раптом приїде хтось потрібніший за п’ятьох чернігівців. Сумно, що й казати. Ми так і не зрозуміли логіки. Адже екскурсія має сталу ціну – 50 грн, і ми погоджувалися її заплатити. Ні! Не можна й край!
Але які м’які, колоритні і розумні бабульки сиділи у залах замку! Бачачи наші спраглі до знань очі, вони передавали нас одна одній і спільними зусиллями провели по всьому замку безкоштовно.
День дев’ятий. Дорога додому.
Тут уже було не до екскурсій. ДАІ, придорожні кафе і свіжі спогади.
Дуже багато я написала, аж надто багато. Проте хотілося дати враження типового туриста, навіть одноденного. Його також можна і потрібно зустріти достойно, хоча б для того, щоб йому хотілося повернутися і розповісти друзям про позитив.
Добавить в:
