Історико-культурні заповідники та палацово-паркові комплекси Чернігівщини
7 Декабря 2009 14:21
Просмотров: 15720
Метки: туристичне краєзнавство, пам’ятки Чернігівщини, музеї Чернігівщини
Метки: туристичне краєзнавство, пам’ятки Чернігівщини, музеї Чернігівщини
Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2001 р. N 1761 Про занесення пам'яток історії, монументального мистецтва та археології національного значення до Державного реєстру нерухомих пам'яток України внесено 4 найменування пам’яток Чернігівської області. І якщо про Качанівку та Гетьманську столицю більш-менш знаємо, чули - то про інші я особисто довідалась лише з цього нормативного документа.
№ *** Найменування *** Місцезнаходження (адреса) // Підпорядкованість *** Дата створення
1 Національний архітектурно-історичний заповідник «Чернігів стародавній» м. Чернігів, вул. К.Маркса, 1 // Чернігівська ОДА 22.06.1978 р.
2 Національний історико-культурний заповідник «Качанівка» Ічнянський район, селище Качанівка // Мінкультури 24.11.1981 р.
3 Державний історико-культурний заповідник «Гетьманська столиця» Бахмацький район,
смт Батурин, вул. Леніна, 70 // Чернігівська ОДА 14.06.1993 р.
4 Державний історико-культурний музей-заповідник «Слово о полку Ігоревім» м. Новгород-Сіверський, вул.. Пушкіна, 1 // Чернігівська ОДА 22.06.1978 р.
А отже, коротко, для тих, хто не чув:
Качанівка
Качанівський палацо-парковий комплекс – єдиний в Україні ансамбль, що, за невеликим винятком, зберіг свою територіальну й архітектурну цілісність до сьогодення.
Перші відомості про Качанівку датуються 1742 р., коли ніжинський грек Федір Болгарин продав за 890 крб заснований ним хутір придворному співаку Ф. І. Каченовському. У 1770 р. за дорученням імператриці Катерини ІІ, Качанівка була викуплена у її власників і подарована генерал-губернатору Малоросії графу П. О. Румянцеву-Задунайському. Після смерті останнього Качанівку u1091 успадкував його син С. П. Румянцев – відомий російський дипломат і державний діяч. У 1808 р. він продав садибу Г. Д. Почепі, який був її управителем. Пізніше вона перейшла у спадок сину його дружини від першого шлюбу – Григорію Тарновському.
Далі з 1824 до 1898 р. Качанівкою володіли Тарновські, за яких вона процвітала. У цей період вона досягла найвищого злету та слави визнаного культурно-мистецького осередку, що приваблював багатьох кращих представників творчої інтелігенції того часу. Цьому сприяли архітектурно-художнє середовище, привітлива гостинність господарів і чарівна неповторність української природи уособленої у величезному садибному парку.
У 1918 р. садибу було націоналізовано радянською владою. 1918-1935 рр. можна без перебільшення назвати періодом руйнації та пограбування видатної пам'ятки садово-паркового мистецтва, оскільки більшовицькі «піклувальники» про народне щастя розмістили на її території Дитяче містечко ім. Воровського (комуну для колишніх безпритульних). З 1935 до 1941 р. тут був неврологічний курорт для колгоспників. Чимало руйнації залишили після себе й фашисти. У післявоєнні роки у Качанівці розміщувався туберкульозний санаторій (1953-1981 рр.)
У 1981 р. Качанівці було надано статус державного історико-культурного заповідника. Враховуючи велике значення Качанівки у справі збереження особливо цінних об'єктів історії, культури, архітектури, унікально поєднаних з ландшафтом, Указом Президента України від 27 лютого 2001 р. заповіднику надано статус Національного.
Серед видатних особистостей, хто в різні роки відвідали Качанівку, були: Т. Шевченко, М. Гоголь, М. Глінка, В. Штернберг, М. Маркевич, П. Федотов, М. Вовчок, М. Ге, І. Репін, Д. Яворницький та інші.
Качанівський парк є одним з найбільших в Європі. Та не в розмірах його унікальність, а в тому, що він увібрав у себе все найкраще, чим багаті світове паркове мистецтво й українська природа. Загальна площа парку – 572 га, у тому числі 116 га водоймищ і ставків (всього 12). Парк поділяється на дві частини – регулярну (припалацову) та ландшафтну (периферійну).
Рельєф Качанівського парку складний. Майорський і Великий стави, а також болото розділяють його на дві частини. Максимальний перепад висот становить 38 м. Паркова територія густо порізана балками.
Невід'ємною складовою Качанівського заповідника є палац у формах неокласицизму, флігелі, будівлі служб, альтанка Глібова, "романтичні руїни", паркові містки та інші малі архітектурні форми.
У 1817-1828 рр. на території садиби було збудовано Георгіївську церкву в стилі ампір. Мурована, однобанна, хрещата, з колонними портиками доричного ордеру на фасадах (збереглися лише на західному), з південного та північного боків фланкована двома вежами. У церкві була родова усипальниця Тарновських, а за радянських часів її перебудували на клуб і магазин. Нині церква – діюча.
Качанівський палацо-парковий комплекс внесено до Державного реєстру національного культурного надбання та Національної системи туристсько-екскурсійних маршрутів "Намисто Славутича". Туристично-екскурсійне значення Качанівського заповідника посилюється розташованими неподалік іншими унікальними пам'ятками садибної культури ХІХ ст. – знаменитим дендропарком «Тростянець», палацо-парковими ансамблями у Сокиринцях і Дігтярях.
Тростянець
Дендрологічний заповідник Національної академії наук «Тростянець» - пам'ятка садово-паркового мистецтва державного значення, один з найкращих європейських парків. Загальна площа – 204,4 га.
Цікавий, насамперед тим, що місцевість з одноманітним, майже рівнинним рельєфом, завдяки пластичній обробці була перетворена на мальовничий ландшафт. Цей чудовий ефект досягнуто шляхом насипки цілої системи гір і горбів, створенням штучних долин і ущелин, озер, ставків і проток. Прийом пластичної обробки рельєфу, широко застосований у Тростянці не має собі рівного у вітчизняній парко будівній практиці.
Досить характерною рисою Тростянця є майже повна відсутність у ньому різноманітних паркових прикрас типу штучних руїн, різних альтанок, гротів та інших аксесуарів, характерних для парків більш раннього періоду. Засновником дендропарку був Іван Михайлович Скоропадський (1804-1887 рр.) – нащадок гетьмана Лівобережної України Івана Скоропадського (по лінії його брата Василя), великий землевласник, відомий колекціонер рослин, шанувальник старовини, знавець архітектурного мистецтва, меценат.
Перші паркобудівні роботи почалися в 1834 р. й тривали до самої смерті І. М. Скоропадського у 1887 р. найінтенсивнішими вони були в період 1860-1880-х рр.
Під час поїздки до Франції у 1857 р. власник Тростянця ознайомився з багатьма парками і, зокрема, з нещодавно створеним парком Джеймса Ротшильда у Ферьєрі. Його увагу привернув новий метод штучного формування рельєфу, який тоді входив у моду в багатьох європейських країнах. Повернувшись додому І. М. Скоропадський доручив садівнику К. Д. Шлінглофу створити у північно-східній частині парку штучний гірський сад. Цій роботі передувало створення місцевим художником-пейзажистом ландшафту із загостреними вершинами, що нагадували піки Альп. Пагорби та «гори» (до 30 м) зводили виступами та з'єднували земляними валами. Земляні роботи тривали 30 років. Цей район парку називається Швейцарія.
Перша ботанічна інвентаризація насаджень парку, проведена у 1886 р., засвідчила, що в ньому тоді було зібрано 580 видів, відмін і форм дерев і чагарників.
Нині на території старовинного парку налічується 520 видів і форм дерев і чагарників; у колекціях дерев і чагарників – 1700 видів, різновидностей і форм; декоративних квіткових рослин – 250 сортів.
Велика площа, столітній вік добре розвиненої дерево-чагарникової рослинності з великою кількістю порід, різноманітність садово-паркових ландшафтів горбисто-гірського типу, надзвичайна майстерність у групуванні та розташуванні рослинності – все це надає Тростянецькому парку неповторної величі та краси.
Не зважаючи на те, що Тростянець якось загубився в просторах лівобережного лісостепу, знаходячись відносно далеко від культурних центрів і розвинених транспортних комунікацій, його щороку відвідують понад 15 тис. туристів.
Сокиринці
Сокиринський палацово-парковий комплекс міститься за 5 км від автодороги Київ-Суми в околицях с. Сокиринці.
З 1719 р. Сокиринцями володіла родина Галаганів. У 1823 р. власником сокиринської садиби став Павло Григорович Галаган. У 30-х рр. ХІХ ст. ним було створено чудовий парковий комплекс, основа архітектурно-планувальної композиції якого в подальшому не змінювалась.
Для будівництва парку було відведено площу близько 600 га. Таку територію неможливо було впорядкувати. Тому південно-східний заозерний лісовий масив перетворили на лісопарк з широкими звивистими дорогами, затіненими віковою деревно-чагарниковою рослинністю, що надає пейзажу особливої виразності.
Північно-західна сторона (головну частину якої мають змогу оглядати екскурсанти), площею близько 80 га, вирішена з дотриманням усіх вимог паркового мистецтва. Планувальна й об'ємна композиція деревно-чагарникової рослинності у цій частині парку безпосередньо пов'язана з місцем розташування та об'ємами палацу.
До 1830 р. за проектами П. А. Дубровського й під його керівництвом було збудовано палац та увесь комплекс об'єктів, одночасно використаних також для оформлення входу до парку, ротонда, що міститься на насипній терасі біля ставка, готичний міст, альтанка й оранжерея. Ці об'єкти збереглися до нашого часу.
Упорядкування парку здійснювалося одночасно зі спорудженням архітектурних об'єктів. Головним садівником після І. Є Бістерфельда до 1831 р. був Редель. З 1834 р. опоряджувальними роботами в парку керував садівник К. Христиані.
Вхід до парку оформлено двома важкими за своїми об'ємами пілонами. Білосніжний палац, що знаходиться у центрі парку, здається особливо красивим у глибині цієї перспективи. Увесь комплекс складається з трьох основних корпусів – центрального та двох бокових. Центральний виділяється своїм масивнішим об'ємом, завершеним куполом і прикрашеним восьмиколонним портиком, акцентуючи вхід до палацу. Значно менші бокові корпуси, призначені для служб, вирішено скромніше. Вони мають з бокових фасадів самостійні виходи, прикрашені чотириколонними портиками. У палаці налічувалось 60 кімнат.
Палац, передпалацова площа, головна алея й оточуюча її 1088 рослинність приведені в гармонійне ціле. Цей комплекс повністю ізольовано від навколишніх територій, у ньому чітко виражена осьова композиція, що акцентована центральною частиною палацу.
У сокиринському маєтку Галаганів свого часу побували Т. Шевченко, художник Л. М. Жемчужников, М. Лисенко, канцлер Російської імперії О. Горчаков, П. Куліш, кобзар О. Вересай та ін.
У 1971 р. на території Сокиринського парку встановлено пам'ятник О. М. Вересаю, а в палаці відкрито кімнату-музей видатного українського кобзаря.
Батурин
Вперше згадується у документах 1625 р. у зв`язку зі спорудженням Батуринської фортеці.
У 1669-1708 рр. і 1750-1764 рр. Батурин був резиденцією гетьманів Лівобережної України. У 1708 р. під час Північної війни, після переходу гетьмана І. Мазепи на бік Карла ХІІ, місто було взято російськими військами під командуванням О. Меншикова та спалено. Тепер на цьому місці стоїть пам’ятний хрест – з’явився він лише у 2004 році за ініціативи Віктора Ющенка. Автор Анатолій Гайдамака створив цікавий проект: на звороті гранітного хреста з Ісусом – іконка Божої матері, знахідка розкопок 1995 року – її виявили археологи на останках убитої літньої жінки.
Будинок В. Кочубея. Цегляний, одноповерховий, з двокамерним підвалом, розташований у давньому парку. У 1699-1708 рр. належав генеральному судді Лівобережної України В. Л. Кочубею (1640-1708 рр.). Багаторазово руйнувався та відновлювався. У ХІХ ст. добудований і заново обкладений цеглою. Старий будинок є південною частиною сучасної будівлі. У 1975 р. у будинку В. Кочубея відкрито Батуринський історико-краєзнавчий музей.
Палац К. Г. Розумовського. Великий палацово-парковий комплекс споруджено у 1799-1803 рр. на замовлення К. Г. Розумовського на околиці Батурина за проектом архітектора Ч. Камерона. Зберігся головний корпус палацу, побудований у стилі класицизму, прямокутний у плані, з виступами-напівротондами на бічних фасадах. Єдиний в Україні зразок “кубічної”, центричної композиції палацу.
Воскресенська церква. Споруджено у 1803 р. у стилі ампір. Хрестова у плані, одноапсидна, однобанна, з дзвіницею над західним притвором. У 1803 р. в ній поховано гетьмана України Кирила Григоровича Розумовського.
Підготовано за матеріалами статей на сайті Державної служби туризму та курортів.
Обіцяю наступною статею зробити підбірку фото. А поки що прошу поділитися враженнями - хто де був, що бачили, і що порадите побачити?
№ *** Найменування *** Місцезнаходження (адреса) // Підпорядкованість *** Дата створення
1 Національний архітектурно-історичний заповідник «Чернігів стародавній» м. Чернігів, вул. К.Маркса, 1 // Чернігівська ОДА 22.06.1978 р.
2 Національний історико-культурний заповідник «Качанівка» Ічнянський район, селище Качанівка // Мінкультури 24.11.1981 р.
3 Державний історико-культурний заповідник «Гетьманська столиця» Бахмацький район,
смт Батурин, вул. Леніна, 70 // Чернігівська ОДА 14.06.1993 р.
4 Державний історико-культурний музей-заповідник «Слово о полку Ігоревім» м. Новгород-Сіверський, вул.. Пушкіна, 1 // Чернігівська ОДА 22.06.1978 р.
А отже, коротко, для тих, хто не чув:
Качанівка
Качанівський палацо-парковий комплекс – єдиний в Україні ансамбль, що, за невеликим винятком, зберіг свою територіальну й архітектурну цілісність до сьогодення.
Перші відомості про Качанівку датуються 1742 р., коли ніжинський грек Федір Болгарин продав за 890 крб заснований ним хутір придворному співаку Ф. І. Каченовському. У 1770 р. за дорученням імператриці Катерини ІІ, Качанівка була викуплена у її власників і подарована генерал-губернатору Малоросії графу П. О. Румянцеву-Задунайському. Після смерті останнього Качанівку u1091 успадкував його син С. П. Румянцев – відомий російський дипломат і державний діяч. У 1808 р. він продав садибу Г. Д. Почепі, який був її управителем. Пізніше вона перейшла у спадок сину його дружини від першого шлюбу – Григорію Тарновському.
Далі з 1824 до 1898 р. Качанівкою володіли Тарновські, за яких вона процвітала. У цей період вона досягла найвищого злету та слави визнаного культурно-мистецького осередку, що приваблював багатьох кращих представників творчої інтелігенції того часу. Цьому сприяли архітектурно-художнє середовище, привітлива гостинність господарів і чарівна неповторність української природи уособленої у величезному садибному парку.
У 1918 р. садибу було націоналізовано радянською владою. 1918-1935 рр. можна без перебільшення назвати періодом руйнації та пограбування видатної пам'ятки садово-паркового мистецтва, оскільки більшовицькі «піклувальники» про народне щастя розмістили на її території Дитяче містечко ім. Воровського (комуну для колишніх безпритульних). З 1935 до 1941 р. тут був неврологічний курорт для колгоспників. Чимало руйнації залишили після себе й фашисти. У післявоєнні роки у Качанівці розміщувався туберкульозний санаторій (1953-1981 рр.)
У 1981 р. Качанівці було надано статус державного історико-культурного заповідника. Враховуючи велике значення Качанівки у справі збереження особливо цінних об'єктів історії, культури, архітектури, унікально поєднаних з ландшафтом, Указом Президента України від 27 лютого 2001 р. заповіднику надано статус Національного.
Серед видатних особистостей, хто в різні роки відвідали Качанівку, були: Т. Шевченко, М. Гоголь, М. Глінка, В. Штернберг, М. Маркевич, П. Федотов, М. Вовчок, М. Ге, І. Репін, Д. Яворницький та інші.
Качанівський парк є одним з найбільших в Європі. Та не в розмірах його унікальність, а в тому, що він увібрав у себе все найкраще, чим багаті світове паркове мистецтво й українська природа. Загальна площа парку – 572 га, у тому числі 116 га водоймищ і ставків (всього 12). Парк поділяється на дві частини – регулярну (припалацову) та ландшафтну (периферійну).
Рельєф Качанівського парку складний. Майорський і Великий стави, а також болото розділяють його на дві частини. Максимальний перепад висот становить 38 м. Паркова територія густо порізана балками.
Невід'ємною складовою Качанівського заповідника є палац у формах неокласицизму, флігелі, будівлі служб, альтанка Глібова, "романтичні руїни", паркові містки та інші малі архітектурні форми.
У 1817-1828 рр. на території садиби було збудовано Георгіївську церкву в стилі ампір. Мурована, однобанна, хрещата, з колонними портиками доричного ордеру на фасадах (збереглися лише на західному), з південного та північного боків фланкована двома вежами. У церкві була родова усипальниця Тарновських, а за радянських часів її перебудували на клуб і магазин. Нині церква – діюча.
Качанівський палацо-парковий комплекс внесено до Державного реєстру національного культурного надбання та Національної системи туристсько-екскурсійних маршрутів "Намисто Славутича". Туристично-екскурсійне значення Качанівського заповідника посилюється розташованими неподалік іншими унікальними пам'ятками садибної культури ХІХ ст. – знаменитим дендропарком «Тростянець», палацо-парковими ансамблями у Сокиринцях і Дігтярях.
Тростянець
Дендрологічний заповідник Національної академії наук «Тростянець» - пам'ятка садово-паркового мистецтва державного значення, один з найкращих європейських парків. Загальна площа – 204,4 га.
Цікавий, насамперед тим, що місцевість з одноманітним, майже рівнинним рельєфом, завдяки пластичній обробці була перетворена на мальовничий ландшафт. Цей чудовий ефект досягнуто шляхом насипки цілої системи гір і горбів, створенням штучних долин і ущелин, озер, ставків і проток. Прийом пластичної обробки рельєфу, широко застосований у Тростянці не має собі рівного у вітчизняній парко будівній практиці.
Досить характерною рисою Тростянця є майже повна відсутність у ньому різноманітних паркових прикрас типу штучних руїн, різних альтанок, гротів та інших аксесуарів, характерних для парків більш раннього періоду. Засновником дендропарку був Іван Михайлович Скоропадський (1804-1887 рр.) – нащадок гетьмана Лівобережної України Івана Скоропадського (по лінії його брата Василя), великий землевласник, відомий колекціонер рослин, шанувальник старовини, знавець архітектурного мистецтва, меценат.
Перші паркобудівні роботи почалися в 1834 р. й тривали до самої смерті І. М. Скоропадського у 1887 р. найінтенсивнішими вони були в період 1860-1880-х рр.
Під час поїздки до Франції у 1857 р. власник Тростянця ознайомився з багатьма парками і, зокрема, з нещодавно створеним парком Джеймса Ротшильда у Ферьєрі. Його увагу привернув новий метод штучного формування рельєфу, який тоді входив у моду в багатьох європейських країнах. Повернувшись додому І. М. Скоропадський доручив садівнику К. Д. Шлінглофу створити у північно-східній частині парку штучний гірський сад. Цій роботі передувало створення місцевим художником-пейзажистом ландшафту із загостреними вершинами, що нагадували піки Альп. Пагорби та «гори» (до 30 м) зводили виступами та з'єднували земляними валами. Земляні роботи тривали 30 років. Цей район парку називається Швейцарія.
Перша ботанічна інвентаризація насаджень парку, проведена у 1886 р., засвідчила, що в ньому тоді було зібрано 580 видів, відмін і форм дерев і чагарників.
Нині на території старовинного парку налічується 520 видів і форм дерев і чагарників; у колекціях дерев і чагарників – 1700 видів, різновидностей і форм; декоративних квіткових рослин – 250 сортів.
Велика площа, столітній вік добре розвиненої дерево-чагарникової рослинності з великою кількістю порід, різноманітність садово-паркових ландшафтів горбисто-гірського типу, надзвичайна майстерність у групуванні та розташуванні рослинності – все це надає Тростянецькому парку неповторної величі та краси.
Не зважаючи на те, що Тростянець якось загубився в просторах лівобережного лісостепу, знаходячись відносно далеко від культурних центрів і розвинених транспортних комунікацій, його щороку відвідують понад 15 тис. туристів.
Сокиринці
Сокиринський палацово-парковий комплекс міститься за 5 км від автодороги Київ-Суми в околицях с. Сокиринці.
З 1719 р. Сокиринцями володіла родина Галаганів. У 1823 р. власником сокиринської садиби став Павло Григорович Галаган. У 30-х рр. ХІХ ст. ним було створено чудовий парковий комплекс, основа архітектурно-планувальної композиції якого в подальшому не змінювалась.
Для будівництва парку було відведено площу близько 600 га. Таку територію неможливо було впорядкувати. Тому південно-східний заозерний лісовий масив перетворили на лісопарк з широкими звивистими дорогами, затіненими віковою деревно-чагарниковою рослинністю, що надає пейзажу особливої виразності.
Північно-західна сторона (головну частину якої мають змогу оглядати екскурсанти), площею близько 80 га, вирішена з дотриманням усіх вимог паркового мистецтва. Планувальна й об'ємна композиція деревно-чагарникової рослинності у цій частині парку безпосередньо пов'язана з місцем розташування та об'ємами палацу.
До 1830 р. за проектами П. А. Дубровського й під його керівництвом було збудовано палац та увесь комплекс об'єктів, одночасно використаних також для оформлення входу до парку, ротонда, що міститься на насипній терасі біля ставка, готичний міст, альтанка й оранжерея. Ці об'єкти збереглися до нашого часу.
Упорядкування парку здійснювалося одночасно зі спорудженням архітектурних об'єктів. Головним садівником після І. Є Бістерфельда до 1831 р. був Редель. З 1834 р. опоряджувальними роботами в парку керував садівник К. Христиані.
Вхід до парку оформлено двома важкими за своїми об'ємами пілонами. Білосніжний палац, що знаходиться у центрі парку, здається особливо красивим у глибині цієї перспективи. Увесь комплекс складається з трьох основних корпусів – центрального та двох бокових. Центральний виділяється своїм масивнішим об'ємом, завершеним куполом і прикрашеним восьмиколонним портиком, акцентуючи вхід до палацу. Значно менші бокові корпуси, призначені для служб, вирішено скромніше. Вони мають з бокових фасадів самостійні виходи, прикрашені чотириколонними портиками. У палаці налічувалось 60 кімнат.
Палац, передпалацова площа, головна алея й оточуюча її 1088 рослинність приведені в гармонійне ціле. Цей комплекс повністю ізольовано від навколишніх територій, у ньому чітко виражена осьова композиція, що акцентована центральною частиною палацу.
У сокиринському маєтку Галаганів свого часу побували Т. Шевченко, художник Л. М. Жемчужников, М. Лисенко, канцлер Російської імперії О. Горчаков, П. Куліш, кобзар О. Вересай та ін.
У 1971 р. на території Сокиринського парку встановлено пам'ятник О. М. Вересаю, а в палаці відкрито кімнату-музей видатного українського кобзаря.
Батурин
Вперше згадується у документах 1625 р. у зв`язку зі спорудженням Батуринської фортеці.
У 1669-1708 рр. і 1750-1764 рр. Батурин був резиденцією гетьманів Лівобережної України. У 1708 р. під час Північної війни, після переходу гетьмана І. Мазепи на бік Карла ХІІ, місто було взято російськими військами під командуванням О. Меншикова та спалено. Тепер на цьому місці стоїть пам’ятний хрест – з’явився він лише у 2004 році за ініціативи Віктора Ющенка. Автор Анатолій Гайдамака створив цікавий проект: на звороті гранітного хреста з Ісусом – іконка Божої матері, знахідка розкопок 1995 року – її виявили археологи на останках убитої літньої жінки.
Будинок В. Кочубея. Цегляний, одноповерховий, з двокамерним підвалом, розташований у давньому парку. У 1699-1708 рр. належав генеральному судді Лівобережної України В. Л. Кочубею (1640-1708 рр.). Багаторазово руйнувався та відновлювався. У ХІХ ст. добудований і заново обкладений цеглою. Старий будинок є південною частиною сучасної будівлі. У 1975 р. у будинку В. Кочубея відкрито Батуринський історико-краєзнавчий музей.
Палац К. Г. Розумовського. Великий палацово-парковий комплекс споруджено у 1799-1803 рр. на замовлення К. Г. Розумовського на околиці Батурина за проектом архітектора Ч. Камерона. Зберігся головний корпус палацу, побудований у стилі класицизму, прямокутний у плані, з виступами-напівротондами на бічних фасадах. Єдиний в Україні зразок “кубічної”, центричної композиції палацу.
Воскресенська церква. Споруджено у 1803 р. у стилі ампір. Хрестова у плані, одноапсидна, однобанна, з дзвіницею над західним притвором. У 1803 р. в ній поховано гетьмана України Кирила Григоровича Розумовського.
Підготовано за матеріалами статей на сайті Державної служби туризму та курортів.
Обіцяю наступною статею зробити підбірку фото. А поки що прошу поділитися враженнями - хто де був, що бачили, і що порадите побачити?
Добавить в:
