Ярослав Ярохно – від гастербайтера в Ірландії до науковця в Щорсі

Добавить новость

Пятница, 15 Мая 2009 14:52  |  Просмотров: 4369

Ярослав Ярохно – від нелегела в Ірландії до фельдшера в Щорсі

Життєва дорога більшості людей розмальована далеко не веселковими кольорами, а, на жаль, чорно-білими фарбами. Смуга чорна, смуга біла... І що робити, коли доля фарбує все в чорне? Як не втратити віру і знайти в собі сили аби не зламатися?  Про це мені розповів ще досить молодий чоловік. Проте він не настільки молодий, щоб не знати, що таке суцільний чорний колір, втрачені надії і примарні ілюзії…

Лихі часи

Ярослав Ярохно – молодий і завжди привітний чоловік, який тільки очі має смутні - розповідати про себе довго не хотів. Казав, що, мовляв, «я ж людина проста, закінчив факультет ветеринарії, зараз працюю над дисертацією, оце й усе…» Але я наполягла, бо дещо чула про нього від інших. Тож передаю слово Ярославу…
«Народився я у Щорсі. Моє дитинство припало на радянські часи, юність на – 90-ті (як зараз модно говорити - „лихі”) роки. А лихими для нашої сім’ї вони були справді. Батько й мати залишились без роботи і грошових заощаджень, але з двома дітьми, яких потрібно було не тільки годувати, але й давати їм освіту. Батько «гри на виживання»  не витримав, – почав зазирати у чарку. Тож основна турбота про сім’ю лягла на мамині плечі».

У ветеринари від безвиході

Закінчивши дев’ять класів середньої загальноосвітньої школи №1, він вирішив спробувати вступити до конотопського медучилища. Та потрапити туди за «держзамовленням» було нереально. «Мамі дуже подобалась ветеринарія, - розповідає Ярослав. - Я й вирішив, що між цими професіями різниця не велика. І в 1992 році вступив до Козелецького ветеринарного технікуму. Та швидко зрозумів, що… не хочу тут навчатись. Екстерном склав іспити в школі, отримав атестат і подався до Вінницького медичного університету. Іспити склав успішно, але не пройшов за конкурсом і так три роки поспіль. На цьому і закінчились мої спроби. За цей час таки закінчив технікум і поїхав працювати до бабусі в село, в місцеве сільгосптовариство. Та робота ветфельдшером не принесла нічого, крім розчарування. Були дефіцит медикаментів і знань після технікуму, - навіть порадитись було ні з ким, от і доводилось робити все методом спроб і помилок. Та й ставлення до нашого фаху було не з кращих. Більшість моїх колег потроху спивались, що також не додавало престижу нашій професії. Мені це не подобалось, і я взяв півторарічну перерву, - пішов служити до армії, про що потім жалкував. Після служби були запрошення на роботу в міліцію (на той час там своєчасно платили зарплатню, давали пайки і т.д.), та в мене були свої принципи, - я хотів, щоб моя робота приносила людям користь, а міліція на той час виконувала не захисні, а каральні функції.
І я вирішив працювати за спеціальністю. Знайшов роботу у ветлікарні на Корюківщині. Пропрацювавши рік, вирішив вступати до Білоцерківського аграрного університету на ветеринарний факультет. Ветеринарія починала мені подобатись, хоч і не приносила бажаного доходу.

Студент, мігрант, страйкар

Часи, проведені в Білій Церкві, найкращі в моєму житті. Вступив до одразу на третій курс. Спочатку було важко, бо знання після технікуму ніяк не допомагали… Зараз я думаю, - а чи потрібні ветеринарні технікуми взагалі? В Європі такого поняття як «технікум» нема. Якщо є вища освіта,то ти - ветлікар, а, щоб стати помічником, досить закінчити півторарічні курси. Доводилось постійно підробляти, і, щоб якось поправити своє фінансове становище, я поїхав на сезонні роботи до Великої Британії. В університеті були програми щодо рацевлаштування студентів закордоном. Я підучив англійську і сміливо пішов на співбесіду.
В Англії працював сезонно, а потім ми, студенти з усієї Європи, влаштували страйк, бо наш працедавець був нечесним щодо оплати. Міграційна служба перевела всіх в різні місця країни на іншу роботу. І так упродовж півріччя.
Потім я працював в Ірландії на молочній фермі різноробочим (один виконував те, що в Україні робили б не менше десятка людей, включаючи ветфельдшера, зоотехніка та завідувача фермою, - всі ці «посади», на думку  європейців, абсолютно не потрібні).
Успіхи не рятували від туги за Україною
Мій бос мав великий бізнес, займався паливом, заправочними станціями та іншим. Ферму отримав у спадок, і для нього це стало хобі. В суботу він давав мені вихідний і все робив сам. Можна було часто спостерігати, як бос доїть корів і розмовляє по мобільному з бізнес-партнерами. Але і цей мій працедавець часто дозволяв собі обманювати іноземців щодо зарплати. Та він не знав про мій «революційний досвід» в Англії. Оскільки я працював легально, то поскаржився міграційному офіцеру місцевого поліцейського відділку. І тут звичайний офіцер поліції навів на людину, яку знає чи не вся Ірландія, стільки страху, що мій переляканий бос одразу запропонував мені роботу легшу і зарплатню більшу! Я почав працювати касиром на заправці, в цей час дуже добре підтягнув англійську. Потім пішов працювати в море, робота була важкою, та вона мені подобалась, до того ж допомагала відволіктися від потрясінь після маминої смерті. Та доля приготувала мені ще один удар, - померла сестра, якій було 23 роки (вона хворіла на цукровий діабет). Потім через рік помер батько. Після похорон я повернувся в Ірландію, де мій бос запропонував роботу в офісі. Хоч я ніколи нічого подібного не робив і зовсім не вмів працювати з комп’ютером, та вже через два тижні стажування я відкривав клієнтам компанії нові рахунки і вів баланс з платежів. Після чотирьох років життя та роботи за кордоном туга за батьківщиною стала нестерпною. Мені дуже хотілося займатися своєю справою, та в Ірландії підтвердити український диплом майже не можливо. Я вирішив повернутись в Україну.

Все буде добре!
І вже ось два роки, як я в Україні. Планую захистити дисертацію. Робота не з легких, дослідження теми зайняли близько року. А ще - статті, методички, конференції, також займають багато часу.
Після захисту дисертації можна буде щось планувати. Може, вийде влаштуватись в Києві. Хоча… займатись наукою в Україні - невдячна справа, бо держава або зовсім не фінансує дослідження молодих учених, або робить це недостатньо. Звичайно, хочеться жити та працювати на батьківщині, тим паче, що я люблю Україну. Люблю, незважаючи на те, що вона, поза сумнівом, є країною третього світу. Та нехай це залишиться на совісті у тих політиків, від яких щось залежить. Я розумію, що покращення швидко не настане, але ж навіть немає тенденції до цього покращення! Єдине виключення - демократизація суспільства, яка для простих людей великого значення не має. Тому я не виключаю варіант, що доведеться поїхати, якщо у мене не вийде тут себе реалізувати. І поїхати вже назавжди. Та це станеться в крайньому випадку. Я сподіваюсь, що все буде добре, тим паче, я цього дуже хочу!

Вікторія Постольник

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: