Мобильная версия сайтаЧоловік садив на газову конфорку через ревнощі
22-річна Настя Антошинська лежить у лікарні в Чернігові. Лікується від жіночих хвороб. Після виписки їй нікуди йти. Минуло більше двох тижнів, як вона втекла від співмешканця Влада Козлова, маленька, на обличчі сліди від побоїв. Зітхаючи, розповідає свою історію.
«Мене знайшли на смітнику»
— У 1987 році, семимісячною, з вовчою пащею, мене знайшли на смітнику у Прилуках перехожі. Так я потрапила в будинок маляти, а згодом у дитбудинок. Ні батька, ні матері не знала. У шість років благодійники з Німеччини забрали мене за кордон, де зробили операцію — зашили вовчу пащу. Потім був Городнянський інтернат. Провчилася чотири класи. Не любила я вчительку математики. Вона кричала на нас. Отож часто тікала з її уроків. Мене відправили в Удайцівську школу-інтернат Прилуцького району, — розповідає Настя.
— Вчилася я добре, вчителі хвалили. Навчилася куховарити, коли допомагала в інтернаті на кухні. В Удайцях було затишно і спокійно. Та шкільні роки минули. Після закінчення нас, 18 чоловік, повезли у Замглай Ріпкинського району в училище. Восьми дівчатам місця у групах, де навчали на кухарів, не знайшлося. І нас записали на трактористів-машиністів. У групі було 20 хлопців і 8 дівчат. Вчилися три роки. Хлопцям хоч показували, як трактором керувати, а дівчат і близько не підпускали. Ото тинялися, аби день до вечора.
Як виповнилося 18, дали дипломи, директор домовився, щоб дівчат забрали у Чернігів, на «Хімволокно». Та коли ми приїхали, взяли лише п'ятьох. А мені, Каті Новик і Божені Басенко відмовили — місць, мовляв, немає. Ні житла, ні роботи, жодної близької душі. Вожена почала випивати, зв'язалася з п'яницями. То в одного поживе, то в іншого. Катя згодом якось впросилася на «Хімволокно». Я ж оббивала пороги камвольного. Взяли ученицею крутильниці-мотальниці, дали місце в гуртожитку. Якось ішла в магазин по хліб. Там сидів чоловік і пив пиво. Глянув на мене, сказав, симпатична. Я попросила в нього цигарку. Закурили, розговорилися. Він розповів про своє життя: слюсар, 45 років, розлучений, звати Діма Костевич. Я — про своє. Йому стало шкода мене, сироту. Заприятелювали. Якось сказав: «Переходь до мене жити». Погодилась. Діма став першим моїм мужчиною. Обув, одів, гроші давав. Навіть сказав, щоб роботу покинула. Мовляв, я мужик — зароблю. Він на роботі, я їсти наготую, приберу. Два роки жили чудово, та прописувати мене у себе він не хотів. Казав: «Я старший, у мене епілепсія, помру скоро. Тож думай, куди підеш, як далі житимеш». Часто випивав. Через це іноді сварилися.
"Ходімо до мене сказав Влад"
Друзі до нього побухати заходили; Якось Діми не було вдома. З сусіднього під'їзду зайшла компанія з пляшкою. Мене запросили. А тут Діма нагодився. Як побачив, став лаяти. А потім сказав: «Пішла геть!» На емоціях я грюкнула дверима і пішла. Вирішила, будь, що буде, не повернусь. Пішла до нічного клубу "Магнолія", сіла і плачу. Неподалік сидів молодий чоловік. «Я вас знаю», — звернувся до мене. «І я вас знаю», — відказала машинально. Хоча ми раніше не були знайомі. Підійшов, розпитав, чого я плачу. Розказала, назвалася. «Я комп'ютерник. Не п'ю, не одружений, є двокімнатна квартира. Живу сам. Ходімо до мене». Ми пили каву, чай. Довго розмовляли. Наступного дня він сказав: «Йди за своїми речами». Діма зустрів мене спокійно. Я пояснила, що іду до іншого — молодшого, непитущого. Забрала пожитки. «Щасливої дороги», — тільки й промовив Дмитро.
З Владом ми щодня ходили в кафе попити кави. Довго гуляли вулицями. Ввечері я готувала попоїсти. І так щодня. На роботу ні він, ні я не ходили.
— А жили ж за що?
— Владова мама гроші давала і продукти привозила. Влад — її єдина дитина. Вона живе окремо. Він говорив, що настроює комп'ютери. Працювати йому ні до чого. І так розбагатіє. Треба тільки мантри 32 тисячі разів прочитати, і з'явиться мільйон. Він їх і читав. День сидів за комп'ютером, слухав музику, курив. А я розгадувала сканворди.
Вперше він мене вдарив, коли я сказала, що його улюблений Курт Кобейн (лідер групи «Нірвана». — Авт.) — лайно. Він мені тим Куртом вуха продзижчав. Тоді подумала: він же господар, може, й справді треба було змовчати. Аби знала, чим усе скінчиться...
Бив. Кинула роботу
Паспорт загубила. Влад зробив мені новий, все поплатив. Не сидіти ж на шиї у його мами, вирішила я, і влаштувалася в магазин „Седам” у винно-горілчаний відділ. Виставляла пляшки, тягала ящики. Три дні з 7 ранку до 23 години. І все на ногах. За день напахаєшся. Прийшла і впала — ні їсти, пити не хочеться. Місяць працювала, і тут почалося, Приходжу додому, сил немає, а йому — давай, як було раніше, по 3-4 рази. Прошу, молю: «Влад, я втомилась». А він: «Ти там тягаєшся з охоронниками, хто тебе там лапає? Тому й мене не хочеш». Я божуся, не було такого. Хочеш, піди на роботу, спитай. Я, ж на виду. Почав лупцювати мене, в синяках ходила. Дійшло до того, що пішла до завідуючої і кажу: «Поговоріть з ним, покажіть йому записи камер спостереження, бо життя немає». Охоронцям розказала. Вони з ним поговорили. Хто кого спровокував, що між ними було — не знаю. Та довелося його в лікарню везти, брову й губу зашивати. Жаль стало Влада. «Або я, або робота», — сказав він. Змушена була кинути роботу. Наче змирилось, забулось.
Їсти мати його носить, а треба ж іще вдягтися. Через кілька місяців на «Ясен» пішла, на перебирання яблук. Знову втомлювалась. А Влад день вигуляється і до мене:, «Ти там мутиш із мужиками...» Поб'є, синя ходжу, співробітницям жаліюся. Я ж на виду, нічого не приховаєш. Він за мною слідив, та за прохідну не попадеш. Одного разу так побив, що ледь до роботи дійшла. А там уже викликали «швидку», відвезли до лікарні. Гроші на медикаменти принесли. Опісля в соціальний центр на Масанах допомогли влаштуватись. Трохи пожила там. А він до мене з квітами: «Вибач, вертайся...» Повірила, втекла з центру раз, вдруге. Мені сказали, раз порушуєш розпорядок, не приходь. (Кажуть, що Настя іноді і напідпитку з'являлася. — Авт.). Помирились десь перед Новим 2009 роком. «Тільки заяви на мене в міліцію не пиши», — просив Влад.
«Мені подобається дивитись, як ти корчишся»
Пожаліла. Новий рік пройшов спокійно, січень теж. З лютого почалися побої. Перший місяць він бив мене щодня: «Зізнавайся, хто тебе лапав?» Клялась, що не було такого. Не вірив. Поскручував ручки на вікнах, тільки на кватирці залишив. Куди йшов, двері замикав. «Поки не зізнаєшся, на волю ні кроку»,—казав.
Другий місяць бив уже через три дні. Плакала, просила. Казала, спитай у людей. А він мені: «Навіщо мені твої свідки? Моєї думки ніхто не змінить. 3 ким спала, з ким блукала? Признавайся, перестану бить». Терпіти було несила, вирішила отруїтися. Зібрала всі таблетки, випила. Коли він прийшов, побачив пусті упаковки, змусив усе виблювати, ще й побив. «Мені подобається дивитись, як ти корчишся», — говорив. Вирішила, щоб не мучив, казатиму, як він хоче. Питає: «Мутила з іншими?» Відповідаю, що мутила. «Лапали тебе?» Лапали. Після цього він мене голою сідни-цею садовив на включену газову конфорку. Щоб не кричала, рот затискав.
Лікувалася тим, що в квартирі знайшла, бо вийти не могла. Рани позасихали. Коли приходила його матір, казала їй: «Відпустіть мене». «І слухати нічого не хочу». — відповіла. Вдруге сказала: «Розбирайтеся самі між собою. Я не буду втручатися».
«Без випивки закуски не давали»
У кінці квітня вилізла через кватирку і побігла в опорний пункт. Усе розповіла, попросила, щоб допомогли повернути мої речі. Міліціонери сходили. Обіцяв принести.
— А паспорт?
— Він спалив його. Сказав: «Я тобі зробив його, я й знищу». Йти було нікуди. Я тинялася біля Десни, на Хитрому ринку,
ночувала у під'їздах. Три дні і крихти в роті не було. Тоді стала підходити до компаній. Без випивки закуски не давали. За тиждень пиятики зрозуміла — пропадаю. І тут зустріла Альону. 3 нею вчилася в Удайцях. Вона повела мене в дім молитви.
Їсти просила через кожні 15 хвилин
— Настю я побачив на недільному богослужінні. Вона плакала. Потім вийшла і стала на коліна, ридала, каялась. Можливо, комусь здавалось, що дівчина напідпитку. Проте я був найближче і запаху алкоголю не відчув. Худюча, брудна, побита, обличчя в синцях — вона викликала жалість. Віруючі її покупали, перевдягни, відвели на кухню. Видно було, що вона кілька днів не їла, голодна. Просила їсти через кожні 15 хвилин.
Переночувала в церкві. Наступного дня теж їла без упину. Надвечір Насті стало погано, заболів живіт. Думали спочатку, від переїдання. Та коли лікарі обстежили, відправили її в гінекологію, де і нині Настя лікується, — розповідає пастор Чернігівської міської церкви євангельських християн-баптистів Володимир Висоцький.
— Ми можемо дати їй одяг, харчі, проте вирішити проблему з житлом, працевлаштуванням складно. Адже Настя неодноразово тікала із соціального та християнського центрів. Через те її туди не хочуть приймати. Наша християнська громада буде вдячна всім, хто подасть руку допомоги нещасній Анастасії.
«Настя хоче заволодіти нашим житлом»
Мама Влада Ніна Андріївна — вчителька музики. Тягне дві роботи, порає город у селі і носить їжу і гроші синові. Перенесла онкооперацію. Вивчила його в педагогічному інституті на вчителя трудового навчання.
— Не судіть, і не судимі будете (це вона повторювала раз по раз. — Авт.) Мій син не бив Настю. З того часу, як вона пішла від нього, невідомо, де бродила і що_з нею було.
— Він садив її на плиту, лупцював, на вулицю не випускав?
— Вони жили з минулої весни. Судити її не хочу, проте Настя іноді приходила п'яна. Сварилися часто, бо вона провокувала Влада. А він сподівався її перевиховати, та не складалося. Настя неодноразово йшла від Влада, а потім поверталася, просилася у квартиру.
— Кажуть, що він сам за нею приходив, де б вона не була. Квіти носив...
—Певно, закохався. Хоча я не раз йому казала: «Не ти їй потрібен, а наша квартира». Вона вже одного такого до тюрми довела. Підрізав її, так посадили. Імен називати не буду, але є люди, які налаштовують Настю «добиватися квартири». От вона і добивається. Ніяк не відстане. Приходжу днями до сина, а у дверях записка: «Я во второй гине-кологии. Надо серьезно поговорить. Настя».
— А паспорт її навіщо спалив?
— Він не палив, сама десь загубила. Приходили з міліції за речами.
—Навіщо ж він її знову приймає?
— Каже: «Мамо, їй нікуди подітися...»
Валентина Остерська, "Вісник Ч" №20/120
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Экспорт новостей
