Андрій Бакіров: «Театр – це потужна енергія і диво!»

Добавить новость

Вторник, 27 Марта 2018 14:12  |  Просмотров: 4301

Інтерв’ю з художнім керівником-головним режисером Чернігівського обласного музично-драматичного театру імені Т.Г. Шевченка Андрієм Бакіровим ми планували зробити давно. Але минулого року не склалося. Нині ж для цього з’явилося ще більше підстав, аби поговорити про театр, творчість та особисте. І не менш символічно, що ця розмова відбулася напередодні Міжнародного дня театру.
Андрій Бакіров народився 1961 р. у сім’ї акторів. У 1983 р. закінчив акторський факультет Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І.К.Карпенка-Карого. Після завершення навчання працював у Чернігівському облмуздрамтеатрі артистом драми. З 1989 до 1996 рр. – у Чернігівському облтеатрі для дітей та молоді. З 1996 до 2002 рр. – режисер-постановник Чернігівського театру ім. Т.Г.Шевченка. З 2010 р. призначений на посаду художнього керівника – головного режисера Чернігівського обласного академічного українського музично-драматичного театру ім. Т.Г.Шевченка. Вистави у його постановці неодноразово відзначені на всеукраїнських та міжнародних фестивалях. Заслужений артист України (2012 р.), кавалер ордена «За заслуги» ІІІ ступеня (2017 р.). Лауреат національної театральної премії імені Леся Курбаса (2018 р.).



«Кожна вистава – ніби «двобій» між акторами і глядачем»

Андрію Рінатовичу, вітаю Вас і Ваш колектив із Міжнародним днем театру, що відзначається 27 березня. Як святкуватимете?
Дякую. Відзначатимемо традиційно – у роботі, бо це вже багаторічна практика: 27 березня у нас відбувається театралізована святкова програма, присвячена Міжнародному дню Театру, яку ми кожного року готуємо для наших чернігівських глядачів. Святкувати будемо разом з прихильниками нашого театру і, сподіваємось, і глядачі, і ми отримаємо від цього задоволення.

Нещодавно Ви отримали національну театральну премію імені Леся Курбаса. Що означає ця нагорода для Чернігівського обласного музично-драматичного театру імені Шевченка та особисто для вас?

Довідка: Премія імені Леся Курбаса заснована 1995 року Міністерством культури і Спілкою театральних діячів України на честь українського режисера, актора, теоретика театру, драматурга Леся Курбаса. Премія раз на рік присуджується професійним театральним режисерам за вагомий внесок у розвиток сучасного театрального мистецтва України. На її здобуття висувається театральна постановка, прем’єра якої відбулася попереднього року.

Для чернігівського театру це, безумовно, означає нову сходинку, на яку піднявся театр. Це означає, що наш театр не залишається поза увагою української театральної критики, загального українського театрального процесу. Це означає, що роки, витрачені на формування трупи, підбір репертуару, освоєння території України Чернігівським академічним театром ім.Шевченка, дають свої плоди. Дуже приємно - отримати цю відзнаку. І дуже відповідально. Режисер може бути удостоєний цієї відзнаки раз у житті.
До речі, у мене у кабінеті висять портрети видатних режисерів Костянтина Станіславського, Амвросія Бучми та Леся Курбаса. Ці портрети залишилися після колишнього художнього керівника, народного артиста УРСР та СРСР Володимира Грипича. Я вирішив, що зміню колір стін у кабінеті, а портрети, які вже багато років знайшли тут своє місце, мають залишитися. Я думаю, щось повинно залишатися після тих людей, які формували історію театру. Ми намагаємося продовжувати кращі надбання, і наскільки виходить, додавати щось своє.



Після вручення премії у Національному театрі імені Франка відбулася вистава «Вій. Докудрама», за яку власне і була вручена премія. Як сприйняв її столичний глядач?
Мені складно оцінювати, бо я був за кулісами. Виїзд до столиці – це завжди відповідально, тим паче грати на головній драматичній сцені Україні. Режисер як тренер у футбольній команді – під час гри він вже мало що може зробити. Я трохи хвилювався, і складно сприймав те, що відбувалося на сцені. Чужий майданчик ускладнював хід вистави: у театрі Франка коло менше, ніж наше, було складно прилаштуватися до швидкості кола. Були технічні проблеми, але два виклики на оплески під час укліну свідчить про те, що столичний глядач нашу виставу сприйняв добре. Безумовно, приємно, коли вистави подобаються глядачам, але я більше за вистави люблю репетиції. Люблю момент зародження, пошуку. І це те, що мені подобається в моїй справі. Коли починається перегляд вистави – це вже її інше життя. Створення для мене набагато цікавіше за «експлуатацію» (вибачте на слові) зробленого.

Який період переживає зараз Чернігівський обласний академічний музично-драматичний театр імені Шевченка?
Це мають оцінювати глядачі. Об’єктивно ми за останні роки привезли до Чернігова велику кількість перемог з різних міжнародних та українських театральних фестивалів. Нас побачили та полюбили глядачі Києва, Львова, Тернополя, Дніпра, Кракова, Варшави, Рівного, Полтави, Івано-Франківська, Сум, Ужгорода, Харкова, Житомира…Ми намагаємось рухатися до своєї мети. І наша мета проста – щоб Чернігівський академічний театр ім.Шевченка був одним з найкращих в Україні, і ми йдемо у цьому напрямку.

Зараз Чернігівський драмтеатр багато гастролює. Чи відчувається різниця грати вдома і в гостях?
Так, гастролі…гастролі…Наступного дня після Міжнародного дня театру їдемо до Харкова, де 29 березня будемо грати на сцені театру «Березіль», заснованого, до речі, Лесем Курбасом. 30 березня відбудеться наш виступ на фестивалі «В гостях у Гоголя» у Полтаві. 20 квітня рушаємо до Кракова, як переможці фестивалю «Схід – Захід 2017», де відкриваємо цьогорічний фестиваль виставою «Ніч перед Різдвом». Майже 40 чернігівців поїдуть до Польщі і будуть представляти там українське мистецтво. 19 травня – участь у фестивалі «Мельпомена Таврії» в Херсоні. 20 травня – Одеса…А ще плануємо 3 вистави у Києві.
А різниця?... Вдома – і рідні стіни допомагають. А з іншого боку, знайомство з новим простором – це прекрасна школа і практика. На мій погляд, кожна вистава – це своєрідна «битва» між акторами і глядачем, і актори мають переламати на свій бік навіть найбільших театральних скептиків. Люди з достатнім глядацьким досвідом приходять на виставу зі своєрідним скептичним настроєм «ну-ну, чим дивувати будете?». І кожного разу дивувати складніше! Але, якщо у символічній битві ми отримаємо перемогу, то наступна зустріч відбудеться простіше. Я пам’ятаю, як ми вперше з хвилюванням їхали до Львова, а нині, приміром, 2018-й рік ми розпочали у Львівській національній опері – це той театральний майданчик, на який не кожен колектив допускають. В один день зіграли дві аншлагові вистави «Ніч перед Різдвом» на тисячну залу.



Ще одна риса чернігівського театрального життя останніх років – поява нових мистецьких фестивалів. Чи варто оцінювати їх як свідчення, що Чернігів є досить помітним, а може, навіть і яскравим на всеукраїнському рівні як театральне місто?
Наше місто заслуговує на увагу, як на всеукраїнському рівні, так і серед міжнародної спільноти. Приміром, два міжнародні фестивалі моновистав «Чернігівське відлуння», де були американці, німці, вірмени, шведи, французи, поляки та учасники з інших країн (і вони в надзвичайному захваті від нашого міста), є підтвердженням моєї думки. Це по-перше. По-друге, коли наш глядач знайомиться з представниками інших культур, бо кожна нація має свої особливі риси, які виявляються і в театральному мистецтві, то відбувається взаємозбагачення, ми знайомимося з різними культурними контекстами, з різними досвідами та традиціями. Це збагачує і наш театр, бо актори теж дивляться вистави, а також, я сподіваюся, додає яскравих мистецьких вражень чернігівському глядачеві. Такі фестивалі – це й здобуття глядацького досвіду, бо чим більше глядач бачить, тим більше кристалізується його театральний смак.

У Чернігові анонсували появу дитячого театрального фестивалю. І ось у квітні вперше у місті відбудеться театральний фестиваль для дітей та молоді «На крилах мрій».
Виховання театральної публіки, цікавої особистості, без пафосу, справжнього громадянина починається з дитинства. І тому велику і важливу справу роблять ті театри, які працюють із молодим глядачем, бо вони формують нову свідомість. Я в своєму житті жодної дитячої вистави поки не здійснив, бо для мене це серйозна відповідальність. Є таке правило : для дітей треба робити, як для дорослих, тільки краще! Я думаю, з молоддю мають розмовляти люди молоді, які відчувають час по-своєму, можливо, іноді помиляються, але сприймають події соціального, духовного плану в однаковому вимірі. Ми вирішили зробити такий фестиваль, коли молоді люди будуть говорити для молодих. Тому на фестивалі будуть і лялькові вистави, дитячі вистави - для дошкільнят, школярів і досить серйозні вистави, які ведуть розмову із молодою людиною за допомогою більш складних категорій. За три дні відбудуться дев’ять вистав, поєднана професійна і аматорська програма. Будуть задіяні різні майданчики, будуть різні засоби спілкування з глядачем, а також відбудуться майстер-класи для акторів.
Дуже хочеться, щоб наш театр з кожним кроком, з кожним роком набував все ширше коло друзів, щоб до Чернігова було престижно їхати, щоб вони дарували нові враження глядачам, а ми отримували новий досвід, бо в хороших виставах є чому повчитися.

«У режисуру я закохався»

У своїй творчості ви пройшли шлях від актора до режисера. Чому так сталося?
Щодо вибору акторської професії у мене ніколи питань не виникало, бо народився у сім’ї акторів. Змалку був на сцені, навіть дівчат грав. З достатньо відомими акторами у дитинстві виходив на сцену. Закінчив акторський факультет, працював актором певний час у Чернігівському обласному (тоді ще не академічному театрі ім.Шевченка), потім – у створеному Чернігівському Молодіжному театрі. А далі – спробував себе в якості режисера, і так цим захворів, що повністю зникло бажання виходити на сцену актором. Так буває. Я знаю значну кількість режисерів, які грають у власних виставах, але це не для мене. Був випадок, коли склалися надзвичайні обставини і я мав вийти на сцену замість хворого актора, але вже за п’ять хвилин думав – хто це поставив? Стільки сил треба мати! І ніяк не міг позбутися під час дії свого погляду на акторів як режисер, а не як партнер по виставі.

Чи суворий ви керівник? Чи більше наставник, «батько»? Як впливати на акторів, щоб їх праця на сцені була з максимальною самовіддачею?
Красиві діти народжуються у коханні. Якщо вдається у себе закохати акторів (у мене достатній досвід роботи з акторами не тільки Чернігова, а й Одеси, Харкова, Бреста, Севастополя, Мінська, Гомеля, Києва), і якщо відбувається це «особливе» кохання, то й у виставі теж «народиться» щось особливе. Якщо ж між акторами і режисером – «холод», то переказати сюжет вони, ймовірно, і зможуть, але достукатися до сердець глядачів буде досить складно.
Театр – це особлива енергія. Це особливе диво! Ну, дійсно, гинуть герої, відбуваються катастрофи, чи навпаки – ми стаємо свідками прекрасного кохання!... Але, реально, нічого цього не існує?! Є – Театр! Актори. Це значною мірою «великий обман»! І люди хочуть бачити цей «обман» і входити в іншу реальність. Але! Коли «великий обман» творчості перетворюється на блазнювання і шахрайство, то глядач це відразу відчуває. Відчуває і нам не вірить! Сидить у глядацькій залі і дивиться на людей на сцені, які щось там роблять, але його – глядача – це залишає байдужим. Таке «шахрайство» часто можна побачити у серіалах. Думаєш: про що вони говорять? навіщо це? Воно наповнено випадковістю, а в мистецтві нічого випадкового не може бути, навіть дрібниць.



Що вам дає натхнення?
Музика. Різна музика – від класики до сучасних авторів та виконавців, яких «підкидують» мені сини.
Надихають друзі. Точніше, бажання зробити їм гарний дарунок.
Мене також надихають яскраві враження від кіно і театру. Хоча зараз це відбувається не так часто (іноді не поділяю загальноприйнятих думок, але як глядач я теж маю право на свій погляд). Мене надихає сонце, гарні обличчя й усмішки людей та акторів. Коли все гаразд в родині. Відчуття доброти. Нині театр повинен не тільки порушувати окремі соціальні та духовні проблеми – він ще обов’язково має давати надію!

Андрію Рінатовичу, як оцінюєте свої режисерські роботи? Маєте дуже критичний підхід до власної праці?
Так. Відверто, без кокетства: щоб вистава подобалася в категорії абсолюту – такого не буває. Ідеальна вистава – тільки у голові, бо там ідеальні актори, там я ідеальний, там все ідеально! Часто відбувається так, що власне ідеальне бачення дуже складно перевести на мову театру, мову пісні, пластики… Але це дуже приємні моменти, коли твоя фантазія народжує щось, і рухає тебе вперед.
Час ілюстративного театру вже минув. Наша складність в тому, що маємо задовольняти різні смаки і пропонувати різні спектаклі, які і просто розважають, а інші залишають стан глибокого зосередження на власних відчуттях і переживаннях після вистави. Дати ковток свіжого повітря, гарного настрою, щоб хотілося жити і прийти в театр ще не один раз.
Має бути розумний баланс між «театром розважальним» і «театром духовним». Це велика відповідальність – мати право говорити зі сцени. Ми впливаємо на свідомість людей. А як впливаємо?! На це питання кожен театр має свою відповідь. Мені дуже хочеться, щоб глядачі й актори були у стані співпраці. Тиша під час вистави, яка ніби дзвенить, чи глядацький емоційний вибух – це миті, заради яких хочеться творити. Театр не може залишати глядача байдужим. І на сцені – не місце людям «із холодним носом», яким нічого сказати публіці. На сцені мають бути особистості. Не просто виконавці – особистості!

Вистава за творчістю Миколи Гоголя «Ніч перед Різдвом» продовжує збирати у Чернігові аншлаги. «Вій. Докудрама» - хай і в сучасному трактуванні, але знову Гоголь. Ще раніше була успішною вистава «Мертві душі». У вас особливе ставлення до Гоголя? Чим воно зумовлене?
Якщо береш до постановки певного автора, насамперед маєш розуміти: що він хотів сказати? Микола Гоголь – це мій автор (не знаю, правда, наскільки я його режисер?). Гоголь, Шекспір – це автори, які космічно сприймають людське існування, які мають гостре відчуття часу, наділені могутньою філософією, а тому вічні. Над їхніми творами можна працювати безкінечно. Навіть якщо вистава вже поставлена, її можна вдосконалювати, постійно додаючи щось нове. Це безкрай!

Чи готові поділіться творчими планами?
Зараз у нас триває робота на кількома прем’єрами. Це вистава «Скапен» за однією з останніх п’єс Мольєра. Крім того, до фестивалю «Чернігівське відлуння – 3», який відбудеться у червні, маємо плани запропонувати глядачам «Похвалу глупоті» Еразма Роттердамського. Водночас, веду перемовини із сучасною шведською авторкою. Дуже цікава талановита жінка, яка написала прекрасний світлий і трохи сумний текст. Я переконаний, що він припаде до серця глядачам. Ми зараз робимо переклад, все у процесі.

Яку виставу хочете поставити, але час для неї поки що не настав?
Ми починали роботу над постановкою «Ромео і Джульєтта» у перекладі Юрія Андруховича. Пан Юрій дав згоду на постановку, але потім з різних причин я відклав цей проект. Але вірю, що здійсню цю постановку. З одного боку – вічна тема, з іншого – прекрасний сучасний переклад. Так було і з «Вієм» - почали працювати, потім відклали, випустили іншу виставу, і тільки згодом завершили.

«Театр – це наше життя»

Ваша дружина Оксана Гребенюк – акторка, чи складно служити в одному театрі? Чи продовжуються вдома творчі пошуки, чи можливо, суперечки? Чи є чітке розмежування – це робота, а це дім?
Намагаємося не переносити додому робочі моменти, але театр – наше життя, і він має різні прояви, бо є для нас другою родиною, він впливає. Я думаю, що дружині особливо складно, адже вона мене не достатньо часто бачить мене вдома. Моя дружина – така ж акторка, як й інші. У кожного актора – доля складна, то є періоди «зіркового часу», коли його беруть із вистави у виставу, то є непрості періоди затишшя, які мають надихнути на щось нове, відкрити «друге дихання» у творчості.

Чи продовжують вашу творчу династію діти?
Ні. Наші дорослі сини працюють програмістами. Мешкають у Харкові. Певним чином я доклав зусиль, щоб вони не обрали творче життя. Хоча у деяких виставах діти мені були потрібні, я ніколи не брав своїх синів, бо по собі знав : який то «наркотик» - театр. Проте, можливо, якби бачив великий талант, то все склалося інакше? Я цього не побачив. Тому хлопці пішли своїм шляхом і мають своє, не театральне життя.

Які традиції є у вашій родині?
У нас є спільні свята, до відзначення яких ми підходимо творчо. Мій батько пише кумедні вірші, які розважають не тільки нас, а й наших друзів. Обов’язково у родинному колі зустрічаємо новорічні свята. Підтримуємо сімейні зв’язки, допомагаємо один одному. Батьки завжди, коли бувають в гостях, намагаються залишити гроші, з одного боку, це трішки смішно, бо ми дорослі самодостатні люди, а з іншого – по-сімейному, і це підкреслює, у будь-якому віці для своїх батьків ми залишаємося дітьми. Так само для нас дітьми залишаються вже дорослі наші сини.

Як ви відпочиваєте?
Більшу частину відпустки проводимо з батьками, бо не так багато часу випадає побути разом. Я роблю вигляд, що працюю у тещі на дачі в Полтаві.., дружина збирає врожаї, допомагає мамі. Намагаємося більше часу бути з близькими людьми.

Що для Вас означає щастя?
Коли прокидаєшся, і бачиш сонце, дощ, сніг – життя продовжуються, новий день, нові зустрічі, нові завдання. Щастя, коли не пригнічують проблеми. Щастя, коли віриш, що буде мир і процвітання! Щастя, коли відчуваєш, що комусь потрібен. І чим далі живеш, тим більше розумієш, що не можна повернутися назад, жити спогадами, про майбутнє думати варто, але жити і бути щасливим потрібно сьогодні. Коли ти відчуваєш це життя, у тому є і щастя. Як кажуть: щастя, коли зранку з радістю йдеш на роботу, а ввечері з такою ж радістю повертаєшся додому. Але ж – правда!

Gorod.cn.ua

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: