Мати й теща не пускають синів до батька

Добавить новость

Среда, 3 Января 2018 14:13  |  Просмотров: 3556

18 липня на вулиці Мирній у Ніжині серед білого дня згорів будинок родини Хондогих. Був тріск розпеченого шиферу, завивання сирен пожежних машин, дитячий плач і крики сусідів. Небайдужі люди рятували пожитки багатодітної родини. Господаря, 49-річного Сергія Хондогого, в цей час вдома не було. Він чоботар, ремонтує взуття на комунальному ринку. Разом з ним був 11-річний син Роман. 14-річний Ярослав, 13-річний Богдан і 10-річний Руслан сиділи вдома. 15-річна Катя гостювала у матері. Два роки після розлучення з дружиною чоловік виховував дітей сам.

Минуло майже півроку. Перед двором — почорнілі дерева, ще влітку від страшного полум’я вони пропали. У дворі — купа обгорілої деревини, цегли. Вдома лише Сергій Васильович. Якраз збирається готувати обід, на електроплитці гріється сковорода.


Сергій Хондогий з молодшими синами

«Хай п'ять тисяч дає»

— Ярослав живе зі мною, зараз у школі, — розповідає чоловік. — Катя після дев’яти класів вступила до аграрного ліцею у Сокиринцях Срібнянського району. Приїздить на вихідні. Правда, не на кожні, стипендії — 400 гривень. А на дорогу в один бік треба до 100 гривень. У автобусах, що йдуть до Ніжина, немає пільг для проїзду ліцеїстів. Менших дітей віддали колишній дружині. Вона живе з батьками у селі Володькова Дівиця Носівського району, за 15 кілометрів від Ніжина.

Коли влітку журналісти хотіли поговорити з нею, зачинились у хаті. Пізніше мати Інни сказала: «Ми дітей сильно любимо і хочемо забрати». Так і сталось, коли почалася школа. Служби вирішили: менші діти хай поживуть у матері.

Скучаю за ними. Одного разу їздив їх провідував, гостинці возив. Частіше ніяк не можу вибратися. Треба гроші заробляти, щоб відновлювати житло. Я телефони мобільні синам купив, щоб частіше з ними спілкуватися, бо до мене їх не пускають. їхні розмови контролюють. Колишня теща каже: «Хай п’ять тисяч дає. Пущу».

— Так ви б телефонували, коли діти у школі.

— Не беруть слухавки. Недавно додзвонився до Богдана, поговорили. Прошу: дай Ромі трубку. Чую, баба і мати кричать: «Скажи, що Рома не хоче з ним балакати». Ну хіба ж так можна? Я надіявся, може, на Миколая приїдуть, гостинців їм накуплю. Я ж їм обіцяв: «Синочки, я вас заберу». Та не виходить поки що ніяк. Ще стільки всього треба зробити.

Тим часом дітей налаштовують проти мене. Просив, щоб хоч на канікули до мене приїхали. «Не хочу» — у відповідь. Може, бояться, що їх баба і мати каратимуть, що зі мною будуть спілкуватися? Катя іноді туди їздить. Каже: «Хлопці скучають за Ніжином».

Вони уже все розуміють. Бачили, як мати зі мною себе поводила, сходила з дому, хоч прив’язуй. Якби не пожежа, у нас усе добре було б. Було, у вихідні разом борщ варили. Богдан у маму вдався — до роботи не дуже. Рома мив картоплю, Руслан мені подавав, я чистив. Катя з Ярославом натирали буряк і моркву. Все дружно робили. Я їм і борщ, і розсольники, і супи різні готував, і картоплю тушкував, запікав з м’ясом і салом, і фруктовий стіл накривав. Ніколи діти у мене голодні не були. Без них тепер так порожньо.

25 грудня поїхали з Ярославом у Володькову Дівицю. Зустрілися з малими у центрі села. Ромчик і Руслан сумні такі. І Богдан над ними як поліцай, покрикує: «Не підходьте до нього, у нас мама і баба є, вони нас люблять». Серце стислося. У мене жили — усміхалися, радісні були, а стали похмурі. Вважаю, їм потрібен психолог.

Олексій з пилорами та інші добрі люди

— Ви не залишилися на зиму без тепла, без даху над головою. Хто допоміг?

— Багато ще треба зробити, аби усе стало до ладу. Одну кімнату відремонтували, в ній — два двоярусні ліжка для синів. Другу підготували. Нині шукаю бувшу у використанні батарею, бо нова дорога. Купив твердопаливний котел за 8 тисяч гривень, пластикові труби, топлю недогарками. Даху досі немає, накрито все плівкою. Щоб звести його, потрібно добудувати кухню. Там ще і фундамент лопнув — відновили. Потрібно дві тисячі штук цегли і 20 бетонних перемичок, щоб над вікнами і дверима покласти. На одне вікно треба чотири штуки.

Небайдужі люди нам допомагали, зібрали більше 100 тисяч гривень. Хай їм усім Бог помагає і добробут дає. Колоди і дошки на перекриття з пилорами, що у Ніжині на Носівському шляху, привезли. Хазяїна звуть Олексій, я навіть прізвища його не знаю, — у Сергія Хондогого на очі навертаються сльози.

— Гроші уже розійшлися, - продовжує. — Чотири «ЗІЛи» піску, сім тонн цементу, 15 тисяч цегли, вікна у кімнати, а ще скільки всього. Та і люди ж задарма робити не будуть. За роботу бригада мулярів за день брала по 2,5-3,5 тисячі гривень. А ще підсобники — по 250-300 гривень кожному за день віддай. Бувало, по чотири дні підряд працювали. Не буде ж людина за 50 гривень і пачку цигарок цілий день трудитись — їм же і їсти треба, і додому щось принести.


Так зараз виглядає хата

Куди не кинься, потрібні гроші. Холодильник зламався. Тільки за цей місяць 400 гривень за електрику заплатив. Дома електроплитка мотає, ще й на роботі треба розрахуватися за електроенергію. На дах потрібна металочерепиця, інші матеріали, плюс робота. Це ще десь 60 тисяч гривень. Мені вартість ще влітку будівельники обрахували. Брат свою половину перекрив, а наша і досі так стоїть. Якби звести дах, потихеньку б штукатурив стіни, відновлював усе всередині.

Пам’ятаю, як перші дні нам допомагали. Хто чим міг. Хто не міг чого дати, розбирали згарище. Люди і по п’ять років відбудовуються після такого. І я потихеньку зроблю. Знаю, для кого стараюся. Для колишньої головне — гроші на дітей. А їх вільне життя влаштовує. Та це до пори до часу. Я ж думаю про їхнє майбутнє. Про дах над головою, де усім місця вистачить — вони ж ростуть.

Я завжди дбав про дітей. Дружині було не до них. У неї купа друзів-подруг. По господарству мені не допомагала. Я інвалід другої групи з дитинства, на мою пенсію не прожити. Не раз її просив: «Влаштуйся на роботу, самому мені важко сім’ю тягти». Вона: «Не хочу». Не те що працювати - ні готувати, ні прати не хотіла. Когось зі знайомих зустріла – і повіялась на цілий день. 14 років я так жив і терпів. Не жив, а мучився. Ні мені дружини, ні у дітей – матері. Терпець увірвався, і я сам подав на розлучення. Вона говорила, нас ніхто не розлучить, бо у нас п’ятеро дітей. Та суд у всьому розібрався. На засідання вона і не з’явилася.


Біля котла

Сарай і хату скурив Богдан

— Богдан і Роман любили забавлятися сірниками. Я їм казав, не можна. Одного разу на горищі сараю побачив: то там, то там спалені сірники валяються. Хлопці любили там гратися. Поставлять столик, табуретки і сидять. Там у нас зберігалося багато речей, в основному старий одяг. Звідти і почало горіти. Як з’ясувалося, це Богдан нашкодив. Вигоріло все до цегли. У нас було два холодильники, один встигли винести, від другого лише каркас лишився. Стеля обвалилася. Все закіптюжене, водою при гасінні пожежі залите. Як згадаю, аж страшно, — зітхає чоловік.

— Сварили його, карали?

— Поговорив, а що толку карати, хіба цим повернеш усе те, що пропало.

P.S. Хто ділиться копійкою, і сам часом не жирує. Чим багатша людина, тим жадібніша. Та все ж... Батько не п’є, любить дітей. Думає про їхнє майбутнє, старається. Допоможемо йому гуртом. Телефон Сергія — в редакції (675-186, 675-522). Можна написати йому у «Фейсбук». Перерахувати кошти на картку банку «Аваль»: 4188 3720 9058 5638.

Матеріали по темі:

Дом отца с пятью детьми сгорел за полчаса

На Чернігівщині недопалок залишив без даху над головою батька-одинака з п'ятьма дітьми (відео)

Життя на згарищі: багатодітна родина цілодобово працює над відновленням свого житла (відео)

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №52 (1651), 28 грудня 2017 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: