Багатодітна родина вимушена жити в напівзруйнованому будинку

Добавить новость

Вторник, 24 Марта 2009 13:24  |  Просмотров: 5378

Марина зі своїми меншими. Троє старших були в школі

Багатодітна сім'я з села Степові Хутори має дев'ятеро дітей. З дружиною і чоловіком одинадцять душ. Проживають в старенькому будинку на 30 квадратних метрах. Чоловік працює трактористом, жінка сидить з дітьми. Вони звернулися по допомогу до чернігівських журналістів в надії на те, що хоч тоді представники влади звернуть на них свою увагу.

По телевізору бачу, багатодітним допомагають, будинки купують, машини дарують. Продається у нас у селі добротний дім з газом і  всіма вигодами, але дуже дорого – 250 тисяч. Де нам взяти такі гроші? Я не прошу, щоб нам його купили. У нас дім непоганий, добудувати б три стіни, обкласти цеглою, провести газ. Дорога редакціє, допоможіть. Може, прочитає цього листа хтось із чиновників, і заграє совість у депутатів.
Сім'я Руденко, с. Степові Хутори Носівського району

Прочитавши адресу, ми здивувалися. У Степових Хуторах, де народний депутат Іван Куровський створив знаменитий «Агропрогрес», де люди мають роботу і хороший заробіток, у цьому славному селі власті байдужі до потреб багатодітної сім'ї?

Чи є в цьому домі господар?
Дім у Жовтневому провулку справив гнітюче враження. Брудне подвір'я, зруйновані сходи, діряві стіни коридорчика... Господи, невже господар зовсім безрукий? Чи хворий, нездужає навести елементарний порядок?
Главу сім'ї вдома не застали. Працює Станіслав Алексахін у Яковишина, у товаристві «Земля і воля». Цілу зиму був удома, а нині вже на підготовці техніки до весняних польових робіт. Марина з дітьми домує. Троє старших ходять до школи. Оля у восьмому класі, Настя — у четвертому, Ярослава — у другому. А шестеро — Артем, Владислав, Олександра, Сергій, Назар і Роман — з цікавістю розглядали прибульців.
— Ну, чим вас мама годувала вранці? — питаємо, передаючи гостинці. — Що їли на сніданок?
— Картоплю. І макарони, — відповідають хором.
Хороші діти, слухняні, не вередливі. Ніхто не заважав дорослим розмовляти, і сиділи тихо. Слідом за мамою, яка заходилася замітати оселю, хапалися І й собі за віник.

— Що ж ви не попередили? — вибачалася, ніяковіючи, Марина. — Я б же прибрала...
Та всіх підняти з постелі, вмити, нагодувати — це ж  не одне, шестеро малих  від  1,5 року до шести, скільки на це часу треба! Старших у школу випроводити!
Ми розуміємо Марину. А от Станіславу, що три місяці пролежав перед телевізором, палець об палець не ударив, аби поремонтувати грубу і піч, з яких повивалювалася цегла, хоча б побілити, — йому виправдання нема. Вже згадані діри в стінах коридору, розвалена веранда давно чекають хазяйських рук. Сім'я не тримає ні курки, ні поросяти. Чим же був зайнятий молодий і дужий чоловік цілу зиму? Листи писав у різні інстанції, вимагаючи звернути увагу на багатодітну сім'ю, купити дім чи машину, зробити хоча б прибудову? А сам? Що сам зробив для своїх дітей? Мужики, що це з вами? Дітей, вибачте, робите, а турботу про них хочете звалити на чужі плечі?
— Я йому кажу, — зітхає Марина. — Дітей він не бачить місяцями. Привезе зарплату і — назад. Ну, цілу зиму був удома. Це правда. Ревнує мене...

— Люди розповідали, що ви й до лікарні потрапляли через чоловікові ревнощі.
— Було. В реанімації лежала...

Зі Славиком познайомив вітчим
Марина родом із Броварів, їй було сім літ, коли батько пішов із сім'ї. Мати заглядала в чарку, і він не витримав. Двокімнатну квартиру не ділив. Буде дочці, вирішив. Маринку він любив і, хоч мав другу сім'ю, донечкою опікувався. Вона була в шостому класі, коли захворіла. Виникли проблеми з печінкою, шлунком. То батько виклопотав путівку до санаторію. Марина лікувалася там довго, цілих дві шкільні чверті. А коли повернулася додому, виявилося, що мати броварську квартиру продала і купила кімнату в гостинці аж у Бурині Сумської області. У неї був новий співмешканець, малий син. Марина відчула себе зайвою в її сім'ї і після восьмого   класу   вийшла заміж.
Микола був старший на 14 років, любив юну дружину. Ласкаво зустріла її і його мати. От тільки зареєструвати шлюб їм не дозволили — через неповноліття нареченої.
Дитину Марину народила вже у 21 рік. Олечці було вісім місяців, як Миколи не стало. Відпочивав з компанією на Сеймі, мабуть, випили. Підняли його з води вже мертвим.

Свекруха не виганяла їх, але місяців через два після похорону Марина повернулася до матері. Влаштувалася дояркою у радгосп. Малу залишала з матір'ю чи на сусідів, іноді брала з собою.

Олі було три роки, коли вітчим привів у їх гостинку Славика. Родом він з Чернігова, батьків своїх не знає, мати його кинула. Потрапив до Прилуцького будинку дитини. У дев'ять місяців малого всиновили. Тоді він і став Алексахін. Уже ходив до другого класу, коли помер батько, а мати здала прийомного сина в інтернат. Там він і виріс, закінчив школу. Одружився, народилася дочка. А потім дружина розпилася, її позбавили батьківських прав. Оленка залишилася з батьком, а він здав її в інтернат. Сьогодні їй уже 23 роки. Кілька разів приїздила до батька. Тепер же її сліди загубилися.

— Славик уже писав на «Ключовий момент»,  — каже Марина. — Хоче знайти дочку. Тоді ж, у дев'яносто восьмому, вони познайомилися, почали зустрічатися, а потім пішли на квартиру. Жилося дуже важко. Маленька Оля, а тут Марина загоїла корів до самого декрету.
Мабуть, з відчаю написала листа батькові. Він приїхав з дружиною і братом. Вирішили, що треба перевезти молодих у Коломийцівку, у хату покійних прабабусі і прадідуся. Так вони опинилися на Носівщині.

— Хата була як хата, — розповідає Марина. — Ми взялися за ремонт, зробили нову піч. Я з величезним пузом обшкрябувала сапою стару штукатурку, коли почалися перейми. Родичі вже без мене довели все до толку, побілили, штори повісили. Так що ми з Настечкою повернулися з пологового будинку у чисту відремонтовану оселю. Поросят купили, курей завели, 15 соток городу порали.

Настя, до речі, єдина дитина, яку Станіслав зареєстрував на себе. Вона Алексахіна, всі інші — Руденки, на Марининому прізвищі. Зі Станіславом вони живуть у цивільному шлюбі. По восьми дітях Марина мати-одиначка.

Двійню народила вдома
Ярославу Марина народила у 2000 році, за нею у 2002-ому — Артема. Що наступна у неї двійня, Марина й не підозрювала. В консультацію не зверталася і спати того вечора лягла без зайвих думок. Перейм не було, але о другій ночі з неї випав хлопчик. Розбудила чоловіка:
— Біжи за фельдшером.
Славик ще звернув увагу, що в неї великий живіт.
— Мабуть, дитяче місце не вийшло. Біжи, клич фельдшера.
Чоловік пішов, а з неї вийшла ще й дівчинка. Коли повернувся, дуже здивувався: де воно взялося? А фельдшер пожартував:
— На світло лізуть. Вимикай електрику, а то ще й третє буде.
Сина назвали Владиславом, дочку Олександрою. А через півтора року народився Серьожа. Ще через рік і вісім місяців — близнюки Назар і Роман. Вони були в одному пузирі, дуже схожі між собою.

— То що, Марино, будуть іще діти? — питаю жінку, хоч і розумію, що лізу не в своє діло.
— Ні, більше ні, краще вже шибениця, — каже вона. — Цих нікуди класти спати.
В оселі, крім спальних місць, нема ніяких меблів. Одне ліжко збите з ящиків. Ще диван і ліжко в кухні. Ні стільців, ні табуреток.

— А де ж вчать уроки школярі?
— За столом.
Стіл завалений якимось мотлохом. Чистих простирадл чи випраного одягу не видно.
— Півдня грію на грубі воду для прання чи щоб покупати дітей. На газ грошей нема, — виправдовується жінка. — 3 газом було б добре.

— А то що у вас? Зерно мокне? — вказую на миску з чимось жовтим.
— То я горох намочила. Суп варитиму. Щодня відерну каструлю.

Телевізор від губернатора
Сказати, що про цю сім'ю місцеві власті не дбають, було б несправедливо. І в Калинівці, де вони жили після Коломийцівки, і тут, у Степових Хуторах, у цій хаті, кошти на яку дав «Агропрогрес», вони увагою не обділені. Город їм оре господарство, гній дають безплатно, дрова привозять. Від ранньої весни до пізньої осені, коли годують механізаторів, гарячі обіди привозять і Марининим дітям. У 2007 році після народження Назарчика і Роми, коли їх уже було дев'ятеро, на День святого Миколая привезли хороший телевізор від голови облдержадміністрації. Подарували старшим дітям куртки і взуття, привезли фрукти, цукерки, інші ласощі. Минулого серпня Оля і Настя відпочивали на морі в Одесі.

— Дітей моїх не відкидають, — каже Марина. — І на Новий рік, і на інші свята дають гостинці. Спасибі всім, хто дбає про нас.
Ще коли їх було семеро, власті занепокоїлись, побачивши, що діти недоглянуті, а нерідко й голодні. Служба у справах дітей констатувала, що сім'я перебуває у складних життєвих обставинах — батьки ухиляються від виконання батьківських обов'язків. 15 лютого 2007 року дітей вилучили з сім'ї у Ніжинський притулок та районну лікарню. Батьків зобов'язали навести в домі порядок, відремонтувати грубу, прибрати.

І Марина, і Станіслав злякалися. Боялися, щоб не позбавили батьківських прав, їздили до дітей, трохи прибрали оселю. 24 березня дітей повернули додому.

Сьогодні держава платить на утримання дітей 1726 гривень у місяць. Не так уже і багато, якщо врахувати, що їх дев'ятеро, але коли б ще порався город, трималося якесь хазяйство плюс заробітки батька, можна б жити.
Може б, і з житлом «Агропрогрес» допоміг би, на цю ж хату грошей дав. Але треба ж і Станіславу прихилятися до господарства. Головна відповідальність за дітей лежить на батьках. Ми їх пускаємо на світ, наш обов'язок виростити й виховати їх, вивести в люди.

Лідія Кузьменко, щотижневик «Вісник Ч», 12/1192

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: