Олег Гончаров з 13 років живе дорослим життям

Добавить новость

Пятница, 27 Февраля 2009 16:39  |  Просмотров: 3380

Через місяць Олегу Гончарову з села Ведильці Чернігівського району — вісімнадцять. І він таки живе в батьківській оселі. Сам. Заявив же про це ще в тринадцять літ, після смерті матері, коли залишився круглим сиротою. Тікав зі школи-інтернату, куди його оприділили, йшов від опікунів, де була чиста постіль і смачна їжа, — додому, у свою хату.

«У два рочки він уже носив дрівця, щоб підтопити грубу»
Це так згадує раннє дитинство Олега його сусідка Катерина Пантеліївна Богуш. Вона завідує сільською бібліотекою і очолює опікунську раду. Знає хлопчину від дня народження.
— У Галі він пізнє дитя, — розповідає. — На той час, як він народився, у її старшого сина Володі вже ріс хлопчик. На півночі тепер живе, в Сєвєроморську. А Олег — від Аркадія Гончарова. Здоровий такий мужчина був, з Чернігова. Казали, немов би футболіст. Пили обоє. Дитя знайшлося, коли їй уже 46 років було, а йому — за п'ятдесят.

Не робили ніде. По людях ходили, щось допоможуть, зароблять копійку — проп'ють. Хазяйства не держали. Дитя з голоду сирі бурячки їло. У два рочки уже носило дрівця, щоб підтопити грубку. Галя водила хлопчика за собою. їй дадуть обід — і дитя наїсться. Сусіди підгодовували. Одяг віддавали. А вона, мо', ніколи й не прала. Ото доносять до того, що шкарпетки вже не лежать на підлозі, а стоять, — спалять. Город не порався. Ще доки жив Аркадій, щось там копав, садив, а як помер, то Галя і лопати до рук не брала.
До школи ми збирали Олега усім миром. Мій син молодший за нього на три роки. Діти гуляли разом. То перед 1 вересня я взяла Олега до себе, обіпрала, помила, постригла, підгодувала. А в школі його вже годували двічі надень (ми чорнобильська зона), можна було жить.

Коли підріс, слідкував, щоб пенсія не попадала матері до рук. Забирав у поштарки гроші і сам ними розпоряджався. Звичайно, не завжди з толком. Почав курити. І вино купував, хлопців пригощав.
Ще за життя Галі я ставила перед властями питання, щоб віддати хлопця в інтернат, ізолювати від п'яниці матері. Але вона клялася, що не буде пить, благала не забирати дитину. Раз забрали Олега у притулок "Надія» у Чернігів. То Галя помчала туди. «Не можу без хлопця»,—плакала.
На опікунській раді кажу: Не треба віддавати Олегу пенсію. Бачите, на що він її витрачає. Давайте на ці гроші купувати продукти». Не раз говорила з Галею: «Чого ти п'єш? У тебе ж дитя». А вона: «А! Таке село двох душ не прокормить?». Це вона про себе і хлопця. Хата ніколи не білилася, не прибиралася.
Хлопець ні до якого порядку не привчався.
І при всьому при цьому скажу, що була покійна людиною хорошою. Не брехлива. Ніколи ні в кого нічого не вкрала. І Олег такий. Піде заробить, а чужого не візьме.

З інтернату тікав
— Коли помер Аркадій, Олегу ще тільки 5 рочків було. Галя прожила після чоловіка ще вісім літ. Умирала важко. Бідний хлопець плакав, журився за мамою. Після похорону ночував по людях. Тоді його і відвезли в Городнянську школу-інтернат. Не прижився — почав тікать додому, у свою хату.
Навесні 2005 року знову втік. Жив у мене. Перед Великоднем я їх — Олега і свого Діму — помила, постригла, нарядила і в церкву повела. Кажу йому:
— Добре, живи в мене. Буду вас двох воспитувать. Та тільки ж і ви допомагайте. Ось город садитимемо.
Допомагали. Ми картоплю посадили. Усе добре. Тоді хтось там попросив Олега відпасти корів. Відпас, заробив тридцятку. Я поклала ці гроші в чашечку. Кажу йому:
— Оце твої гроші. Купимо кросівки.
А наступного дня — ні Олега, ні грошей. Пішов у свою хату.

«Тамаро Петрівно, спасіть мене!»
Тамара Петрівна Колесник, завуч місцевої школи, приїхала в село у 1995 році. Доти працювала у Будинку піонерів у Добрянці Ріпкинського району.
Про Олега Гончарова знала, що цей учень з неблагополучної сім'ї. Після смерті матері тікав з інтернату. Але за втікачем приїхали, та ще й з міліціонером. Той узяв його міцно за руку:
— Тепер більше не вирвешся.
— Люди добрі, допоможіть! — кричав Олег. — Я собі смерть зроблю! Піду за своїми батьками! Тамаро Петрівно, спасіть мене, допоможіть! Оформіть опікунство! Обіцяєте?
— Цього не можна було витримати, — каже Тамара Петрівна. — Звичайно, я сказала: «Обіцяю». Не задумалась, що в мене в домі каліка, який потребує постійного догляду, не порадилась ні з чоловіком, ні зі своїми трьома синами, а дала слово нещасній дитині.
А він повірив мені, телефонував щовечора: «Забирайте!». Кажу синам:
—Заберу Олега. Слово дала.
— От мати Тереза, — кажуть вони. — Ти б уже весь інтернат сюди забрала.
Я подала заяву про опікунство, зібрала документи і після рішення виконкому сільради поїхала в Городню. Скільки радості було в очах Олега! Він їхав додому.

«Я піду у свій дім»
— Привезла його у Ведильці, — продовжує Тамара Петрівна, — а Олег каже:
— Я піду у свій дім.
— Господь з тобою! — злякалася. — Там же холодно.
—У мене дрова є. Натоплю.
— Ну, йди. Тільки ж вечерять прийди до нас.
Після вечері знов:
—Дайте мені переночувати у своїй хаті.
Вранці пішла до сільського голови, розповіла про все.
— Ну. нехай поживе у своїй хаті, — вирішили. .
Отак він і жив. Їв у шкільній їдальні, вечеряв у нас, а ночувати йшов додому. У хаті завів безлад — не замітав, не прибирав. Вчився у дев'ятому класі дуже слабо. Щоб був під наглядом, ми переселили його до шкільного будинку, тут, біля школи. І тут завів таке, що не приведи Господи. Я не витримала:
— Або ти ідеш до мене, або назад в інтернат.
— В інтернат — ні за що! Я собі смерть зроблю.
— Ну, то йди до нас, місця вистачить. Ось твоя шафа, одяг, шкарпетки. їх треба міняти щодня і ноги мити щодня.

До порядку він так і не привчився. 3 молодшим сином вони знайшли спільну мову. Усе йшло нормально. Олег працьовита дитина. Картоплю садимо — допомагає. Води принесе. Пішов працювати на пилораму, піддони збивав. Заробляв потроху. А витрачав гроші як попало, що найгірше — випить любить. Курить. Не терпить ніяких зауважень.

Так ми дотягли до випускного вечора. Як завуч школи я вітала випускників. Олег у новому костюмі і туфлях був дуже гарний. Подумалось: побачила б мати, який син виріс.

Відвезла його в Чернігів, до будівельного ліцею. Професія газоелектрозварника сьогодні користується великим попитом, завжди можна заробити копійку. Влаштували в гуртожиток. Вчися!
У перший же вихідний Олег заявив:
— Буду жить у своїй хаті. За літо він трохи заробив грошей, почав щось там ремонтувати. Паркан зробив. Руки в нього хороші.
Я дала дерев'яне ліжко, постіль, щось із посуду. Бери, кажу, що тобі треба. Відтоді він там, до нас не йде.
А з навчанням не заладилось. Треба бути на заняттях, а Олег у селі. Телефонує майстер: «Де Олег?»
— Чого не ідеш? — питаємо вже з сільським головою.
— Там нема чого робити, — відповідає. — І чого ви лізете у моє життя? Я вже не дитина. Самостійна людина. Знаю, як мені жить.
Якось зустріла його напідпитку.
— Олег, що ж ти робиш?
— Не лізьте в моє життя! У жовтні поїхав на заробітки у Славутич. Ми знову:
— Не кидай ліцею. Залишилося ж небагато. Не одержиш спеціальність, як будеш жить?
— Жив же якось. І далі житиму.
Дільничний уже каже:
— Заб'ємо дошками хату, щоб довчився, не їхав сюди.

Я вирішила відмовитись від опікунства, щоб не нести відповідальність за те, як далі складеться його життя. А виконком упросив не робити цього. До 18-річчя Олега залишилося зовсім мало часу. Тоді опікунство припиниться само по собі.

В Олега зараз виробнича практика тут, на базі нашого ПОП «Червона зірка». Стипендія у нього 500 гривень, ще 562 гривні пенсії. Ну, і він постійно заробляє на пилорамі. На харчі вистачає. Тільки б не пив. Не доведи Господи, якщо піде дорогою батьків! Може, це все по молодості — самоутвердження, прагнення свободи? Колись казала йому: «Житимеш у мене, скільки захочеш. Оженимо тебе, весілля відбудемо». А він тільки у свою хату. Щоб сам, щоб вільним бути. Може, усе не так і погано. Росте людина.
Олега ми знайшли біля його хати. Рубав дрова. Того дня випав великий сніг, по ньому ми й дісталися до давно не мазаної оселі. Запросити до хати хлопець відмовився навідріз. І взагалі не хотів розмовляти.
— Та все у мене нормально! Заробляю. Брат допомагає. Не треба мене фотографувать!

Житло Олега давно потребує ремонту. Тамара Петрівна як опікун ще у 2006 ро.ці просила сільраду допомогти у ремонті коридора у будинку підопічного, потім у січні 2008 року ще раз. Ніхто нічого не зробив. Коридорчик Олег змайстрував із шалівки. Хоч якийсь. Зате власними руками.
У хату ми так і не потрапили. Зовні ж вона справляє невеселе враження: давно не білені стіни, брудні вікна. Сарай стоїть без дверей. На подвір'ї купа спиляних гілок. Ними хлопчина опалює хату.

Ну, хоче він жити самостійно, у своїй хаті — нехай живе. Ось-ось вісімнадцять, починається доросле життя. Можна докоряти опікуну: не захотів же в тебе жити, повернувся до своєї <ати. Але чи не благородніше було б громаді села привести ту <ату до порядку, допомогти сироті. Без галасу, тихо зробити іобру справу.

Лідія Кузьменко, щотижневик „Вісник Ч”, № 9/1189

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: