Мобильная версия сайтаІнопланетяни, земляни чи гончарівці?
Якщо продовжити крилату фразу Ільфа і Петрова, то з милим рай у курені, коли мила прописана у курінній книзі - такий порядок. Бо лише з папірцем ти людина, а без нього, даруйте, бомж. Чи, може, інопланетянин... У ситуації з родиною капітана запасу Сергія Припишнюка, котра фактично проживає у селищі Гончарівському Чернігівського району, а на папері - ніде, справи ще гірші, ніж у класиків сатиричного жанру.
Не тільки мила, тобто, дружина Наталія Беломитцева, не прописана у «курінній» книзі, а й їхні діти - Владлена, котра народилася у 1999 році, та п'ятирічний Данилко - також. Мало того, сам глава сім'ї Сергій Припишнюк, чиє ім'я зазначено в ордері на квартиру №9 по вулиці Танкістів, 82, - має ту ж саму халепу. Та й «курінної» книги як такої просто немає...
Парадокси 90-х на прикладі однієї родини
Постперебудовчий період справді залишив нам чимало парадоксів. Один з них - прописка (нині вона стала реєстрацією, але від того суть не дуже змінилася, іноземці ж до цього часу не дуже розуміють, що це за штука). Другий - несприйняття не тільки офіційними органами, а й самими людьми такого поняття, як цивільний шлюб (лише в новому Сімейному кодексі він має достатньо прав). Третій - заплутане встановлення факту громадянства (якщо, скажімо, ти народився в одній республіці СССР, проживав у іншій, а потім повернувся на історичну батьківщину). Є ще й інші. Та для нашої ситуації й цих надлишок. Щоправда, всі гострі кути таких проблем тепер ліквідовуються, проте в деяких випадках перетворюються на кути тупі...
У Сергія Припишнюка життя було, як у більшості військових родин. Сім'я подорожувала країною за місцем служби батька. Ставши дорослим, син традиційно обрав професію військового. У 1985 році глава сімейства отримав двокімнатну квартиру в Гончарівському. В ордері були зазначені син Сергій та дружина Лідія Вікторівна.
Згодом батьки розлучилися. Колишній чоловік залишив житло дружині та синові. Відтак за місцем служби у Києві отримав іншу квартиру, де тепер з ним мешкає нова родина.
Сергій продовжував служити в Гончарівському. На той час, наприкінці 90-х, їхня бригада, відома як «Три п'ятірки», себто «555», була однією з найкращих. У 1997 році її передислоковують в Умань. У цей час Сергій знайомиться зі своєю майбутньою дружиною Наталією, котра згодом починає проживати з його матір'ю у квартирі по вулиці Танкістів. Сергій же тимчасово прописується у батька в Києві з надією на нове місце служби в столиці. Тим більше, що зареєструватися в казарменній кімнатці в Умані, де вояки мешкали увісьмох, можливості не було.
Та тодішні перебудови в армії особливих надій на нормальне офіцерське життя не давали. Треба було платити за квартиру, до того ж на той час у Сергія та Наталії народилася донька Владлена. Отож Сергій Припишнюк, який тоді служив начальником радіолокаційної станції наведення - заступником командира ракетної бригади, приймає рішення звільнитися зі Збройних Сил України. Він знаходить місце у столичній охоронній службі, де працює й сьогодні. Нині Сергій Віталійович - начальник служби безпеки готельного комплексу з лікувально-оздоровчою базою «Три сини» у Східниці. Два тижні він на роботі на Львівщині, а два - вдома у Гончарівському. Роботою задоволений. Таким розпорядком життя - також. Дружина й діти не проти подібного «режиму». Адже сім'я забезпечена матеріально, а два тижні відпустки компенсують два робочих півмісяця. Подібним чином сьогодні живуть тисячі родин.
Та не в цьому, як кажуть, сіль.
Не громадянин Гончарівського?
Так, за словами Сергія Припишнюка, сказав йому голова селищної ради Василь Миколайович Носко, до речі, у минулому - його вчитель фізвиховання. А у Наталії він взагалі був класним керівником. Зрозуміло, що люди ці знайомі віддавна. Та й Гончарівське - не столиця, з життям сусідів і односельців усі тут добре обізнані.
Отож проблеми у Припишнюків почалися, відколи у 2006 році померла мати, Лідія Вікторівна, котра значилася квартиронаймачем. На той час Сергій був прописаний у Києві, а Наталя - взагалі ніде. Про це - окрема мова. Квартира тоді була у віданні Міноборони.
Сергій Припишнюк після смерті матері пише заяву до будинкоуправління Гончарівської комунально-експлуатаційної частини з проханням переоформити особовий рахунок на нього. Адже фактично він зі своєю родиною весь час проживав тут. Але у цьому Сергієві Віталійовичу було відмовлено. Більше того, запропоновано терміново звільнити квартиру. Він звернувся до військовиків, і йому порадили трохи почекати, адже почався процес передачі житла на баланс селищної ради. Це й було зроблено 10 травня 2007 року. Будинок передали з кількістю мешканців -167-і Сергій Припишнюк був одним з них.
Здавалося б, нарешті все буде гаразд. Та не так сталося, як гадалося. Тепер уже селищна рада на чолі з її головою Василем Носком, виконком та житлово-побутова комісія були категорично проти того, аби родина Припишнюків займала квартиру по вулиці Танкістів. Ось рядки з відповіді Сергієві Припишнюку від 28.11.2007 року: «Відповідно до протоколу засідання житлово-побутової комісії від 27.11.2007 року громадянинові Припишнюку С.В. відмовлено по суті його заяви, у зв'язку з тим, що він на день смерті матері був прописаний у м. Київ з 19.06.1997 по 27.10.2007 року. Житлово-побутова комісія вирішила, що громадянин Припишнюк не має законних підстав займати цю квартиру, тому що вона не приватизована і не передається у спадок».
У даній ситуації Сергієві Віталійовичу не залишалося нічого іншого, як звернутися до суду.
- Дивно, - розповідає він, - мені кажуть: ти не громадянин Гончарівського. А я живу тут постійно. Військовий квиток у мене зареєстрований у Чернігівському райвійськкоматі. Дружина працює продавцем у Гончарівському, діти ходять тут до школи та дитсадка. До того ж, я - чорнобилець 4 категорії, як і всі гончарівці...
Людина без паспорта
Це - Наталя, дружина Сергія Віталійовича. Вона зі своїми батьками, котрі народилися на Чернігівщині, приїхала до Гончарівського з Росії, коли їй ще не було 16 років. І тут почалися проблеми з видачею паспорта. Займатися українським громадянством Припишнюки почали з 1998 року. Деяких довідок доводилося чекати по півроку й більше.
І от нарешті позаторік ця епопея закінчилася. Громадянство встановлено, але паспорта Наталія не має й досі. Чому? Бо її нікуди прописати. А до квартири Наталя, доки була жива свекруха, не прописалася з цієї ж причини, але навпаки: не було паспорта. Через це й діти Припишнюків теж не лише, мабуть, «не громадяни Гончарівського», а й «не земляни»... 3 Владленою, щоправда, все владналося трохи простіше. її Сергій просто вдочерив. Тому у доньки є свідоцтво про народження. А у Данилка - немає. Єдине свідчення, що він існує, - довідка з пологового будинку та медична картка у поліклініці. 3 тієї ж самої причини батьки платять повністю за дитсадок, бо, незважаючи на те, що хлопчик з народження проживає в четвертій чорнобильській зоні, він не має відповідного посвідчення, а отже - безкоштовних пільг.
- Через рік дитині йти до школи, і невідомо, як його туди візьмуть без свідоцтва про народження, - переживає Сергій Віталійович. Та й у квартирі давно вже потрібен ремонт. Я нормально заробляю. І готовий облагородити своє житло. Та раптом потім нас звідси силоміць виселять? Маю сказати, що вже намагалися робити це різними способами. Один час у різні інстанції посипалися скарги, що ми варимо у квартирі наркоту. Наш тодішній дільничний все ретельно перевірила. Звіряла навіть почерк листів. Богу дякувати, усе заспокоїлося. А щодо квартири, то за неї справді існує борг, який я одразу виплачу, тільки-но стану повноправним її наймачем і мешканцем. За світло ми сплачуємо регулярно, і певну суму за газ. Бо мені щомісяця приходять рахунки, щоправда, «анонімні». Газівники не проти оформити з нами договір, та для цього потрібна довідка про склад сім'ї, яку в селищній раді не дають - бо існує борг за квартиру. Це ще одне замкнуте коло...
Класика жанру
Можливо, настане такий час і для нас, українців, коли проблемні справи ми цивілізовано вирішуватимемо в суді, і слово «суд» не викликатиме у нас ніякого остраху...
Отож 10 грудня у відкритому судовому засіданні у Чернігівському районному суді розглядалася цивільна справа за позовом Сергія Припишнюка до Гончарівської селищної ради про визнання права користування житловим приміщенням.
Позивач розповів суду свою історію, коротко викладену у позовній заяві. Представник відповідача позов не визнав, бо «наймач квартири свого часу не зверталася до селищної ради з приводу вселення сина, комунальні послуги позивач не сплачує і на обліку на отримання житла не перебуває, а в квартирі не прописаний».
Свідки ж підтвердили, що Сергій Віталійович проживає в Гончарівському постійно, незважаючи на те, що прописаний був у Києві. У квартирі мешкають його дружина й діти - з самого народження.
Варто зазначити, як говорилося в судовому засіданні, що при розгляді спорів про право користування житловим приміщенням осіб, з'ясуванню підлягають обставини дотримання порядку вселення, реєстрації за місцем проживання, чи було це місце постійним проживанням особи, чи вела така особа з квартиронаймачем спільне господарство і т.д. При цьому, те чи є або немає реєстрації місця проживання саме по собі не може бути підставою для визнання права користування житловим приміщенням.
Тому, оскільки позивач вселився та проживав у квартирі як член родини наймача, вів спільне господарство, хоча й частково, але сплачував комунальні послуги, з займаної квартири на тривалий час не виїздив, у власності іншого житла не має, а по вулиці Танкістів мешкає постійно, суд за таких обставин під головуванням судді СМ. Майбороди визнав за Сергієм Припишнюком право на користування зазначеною квартирою.
Селищний голова з таким рішенням суду не погоджується й подав апеляційну скаргу. Аргументи Василя Миколайовича Носка такі: у правовій державі треба дотримуватися законодавчих норм. У даному ж випадку, вважає селищний голова, Сергій Припишнюк у помешканні проживає незаконно, не перебуває на квартирному обліку, як усі, в кого немає житла. А таких у селищній раді немало, самих військових - 168, серед них є й ті, що прослужили в армії понад ЗО років. Тому ця родина має виселитися, прописатися в одному з гуртожитків, стати на облік і чекати своєї черги. Тим більше, що Сергій Припишнюк, за словами Василя Носка, має право на частину батькового житла у Києві.
Замість післямови
Ми приїхали до Гончарівського 31 грудня. У Припишнюків готувалися до Нового року. На кухні порядкувала На-талина мама. Дітвора дивилася мультики й раділа височенній розцяцькованій лісовій красуні. Домашня улюблениця такса намагалася познайомитися з нами, а ще бавилася з пухнастою кицькою. Влада і Данилко час від часу поглядали під ялинку - а раптом Дід Мороз принесе подарунки раніше. Так само вони прислухалися до нашої розмови, бо хіба від дітей приховаєш, що вони можуть залишитися без даху над головою, без дому, в якому виросли...
Наталю ми знайшли на роботі. Жінка сумно посміхнулася й сказала, що найбільше за все вона хоче офіційно вийти заміж за свого чоловіка, а ще - аби у Данилка був і «паперовий» тато, бо найсправжнісінького, яким є Сергій, виявляється, замало. А ще вони хочуть законно жити у своїй квартирі. І більше їм нічого не треба.
Якби так сталося, на одну щасливу родину в Україні б стало більше...
Людмила ПАРХОМЕНКО, щотижневик «Деснянська правда», №6 (27837)
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Экспорт новостей
