Мобильная версия сайтаДругий рік Лілія Тетянич з маленьким сином живе в сараї
Опинилася там з волі чоловіка.
1. Усі наші біди родом з дитинства
Ви коли-небудь їхали через Лемеші? Бачили чотириповерхову будову з білими скульптурами левів при вході? Так ото його, Ігоря Новицького. А Лілю з дитям ще торік вивіз у Горбачі, поселив у хлів. Приїдьте, побачите на власні очі», — переконував голос у телефонній трубці. І ми поїхали
У Горбачах розпитуємо у людей, де знайти Лілю Тетянич.
— Це та, що в сараї живе? А ви вже проїхали, — пояснюють навперебій чоловіки. — Он, хлопчик з двору вибіг, бачите?
Сарайчик, де живе Ліля, побілений, двері пофарбовані. Всередині чисто. А город і дворище справляють гнітюче враження.
— Город цього року не порався, — каже Ліля. — Після авари я довго лежала в лікарні, перенесла дві операції. Нездужала й по світу ходити. А оце — фундамент від хати, яку купив для нас із Женею Ігор. Хату розібрали, а нової не звели. От і живемо в сараї. Літом ще так-сяк, а про зиму страшно й думати.
— Що ж це у вас усе так погано склалося? — питаю Лілю. — Ігор — він хто? Чоловік ваш, батько Жені? За що ж він вас так?
— Усе в моєму житті якось не так, — зітхає Ліля. — Я родом з Києва. Біля Биківні є таке селище — Рибне. Отам ми й жили: тато, мама і нас троє. Між мною і сестрою Надею різниця дев'ятнадцять років. її син Діма старший за мене на три місяці. Брата Сергія убило струмом.
Мені було шість років, як батьки розлучилися. Колись у нас була ідеальна сім'я, а тоді мама почала пить.
Виносила з квартири геть усе. Мене тато зібрав до першого класу, купив одяг, взуття, зошити, ручки, олівці, то вона й це винесла, пропила. Тому до школи я пішла тільки через рік.
Після розлучення я залишилася з батьком, а мати жила з кимось у Пухівці, а тоді в Червоних Партизанах. Батька я дуже любила. Він замінив мені маму, беріг, леліяв. У батьковому роду усі сердечники. У нього теж було хворе серце — важко дихав, поопухали ноги. Пропонували лягти у клініку Амосова, але він не погодився. Усе життя пропрацював водієм, а тут уже не міг ходити на роботу. Мене забрала в Бровари сестра. 23 лютого 1994 року нам повідомили, що батько помер.
Для мене настали тяжкі часи. Жила то в Наді, то в тіток у Княжичах. По місяцю. Кидалися мною, як м'ячиком. А мені ж тільки десять, прихилитися нема до кого. Зрештою найбідніша з тіток — Катя взяла наді мною опіку.
Через рік після смерті батька несподівано приїхала мати з новим співмешканцем.
— Батька нема, у Наді своя сім'я, ти ще маленька. Треба жити з мамою, — почала вмовляти.
Ми повернулися в Рибне, у нашу квартиру. Я так пам'ятала батька і так ненавиділа вітчима, що завела собі окремий посуд, рушник, інші речі. Через тиждень мати продала гараж, у якому колись стояв наш старенький «Москвич». Почалися п'янки, гулянки. Вітчим бив матір, вимагав грошей.
Перед Великоднем із Княжичів приїхала тітка і забрала мене до себе на свята. Що там сталося між ними, не знаю. Чи він прибив матір, чи її серце саме зупинилося. У труні лежала уся синя, зі слідами побоїв.
Я жила в тітки, одержувала пенсію за батька. Якась добра жінка з Америки присилала гроші, раз навіть приїздила, хотіла мене удочерити. Але я вперлася: нікуди не поїду.
2. Заміж у 16 років
— Заміж вийшла рано, зразу після дев'ятого класу, за Славика Шевчука, старшого за мене на шість літ. Через рік, у 2000-ому, народився Владик. А чоловік почав пити, гуляти. Бився, виганяв з хати. Свекруха за мене заступалася. Навчила мене всього: куховарити, доглядати худобу, працювати на городі, спасибі їй за це. Владику було одинадцять місяців, як я пішла працювати на пилораму. Але запах клею викликав алергію, не давав дихати. Довелося поміняти роботу, пішла на фа-совку макаронів.
Сімейне життя не клеїлося, і одного разу я сказала свекрусі:
— Більше не можу. Піду жити до себе.
Славик приходив у Рибне, просив повернутися. Хоча б же тверезий, а то з перепою. І я не погодилась. «Ні!» — сказала.
Щоб якось прожити, працювала нянькою у сусідів, доглядала ще двох діток. Платили мені по 15 гривень у день. Пустила квартирантів.
3. Ігор здався добрим лицарем
— Якось знайомі порадили взяти на квартиру чоловіка і двох дівчат, які торгують у Києві одягом. Ігор був старшим за мене на двадцять років. І мені подумалось, що, мабуть, з такою людиною буде спокійніше, що це — мій добрий лицар, захисник від усіх нещасть. З сім'єю він не жив давно. Перша дружина з дочкою були в Тернополі, а мати — в Кам'янці-Подільському. Я закохалася.
Коли завагітніла, Ігор на аборт іти не дозволив.
— Це моє, — сказав. — Нехай буде.
Йому не подобалось у Рибному.
— Я тут жити не буду. Поїдемо до мене.
У Кам'янці-Подільському у нього була хата, де ми й оселилися. Завели хазяйство — семеро телят, лоша, кури, індики...
Мене переповнювала любов. Продала в Рибному за 15 тисяч доларів двокімнатну квартиру (тепер вона коштує більше 100 тисяч), поїхала з коханим на авторинок у Чернівці і купила йому авто «Опель-Омега» за 7200 доларів — у подарунок до дня народження, на його 41 -річчя.
А тоді за тисячу доларів ще й УАЗ. Свекрусі дала гроші на телефон. Купила за 750 доларів 60 рулонів сітки-рабиці, якою ми обгородили нашу садибу. Пізніше свекруха продала її і зробила ремонт у своєму домі.
Доки були гроші, мене всі шанували й любили. Але гроші швидко танули. А тут ще й важка вагітність, загроза викидня. Лежала на збереженні.
Прожили ми в Кам'янці півроку і знову рушили до Києва. Ігор знайшов квартиру у Скибині, куди привіз нас із Київського пологового будинку № 6. Женя народився 17 вересня 2004 року. Дуже схожий на батька.
Прожили ми в Скибині недовго, місяців зо три. В Ігоря виникла якась сварка з хазяйкою і він поїхав шукати нове житло. Зателефонував з Лемешів: за тисячу доларів можна купити хату. Так ми опинилися в Лемешах. Купівлю житла оформили на мене. Усе складалося добре. Росли мої сини, я хазяйнувала, працювала до сьомого поту.
4. І стала бомжихою
— Хазяйство завели велике. Тримали й по 33 свиней, 16 кролів, 30 качок. Ще й 25 соток городу. Усе на мої руки.
Якось Ігор запропонував:
—Давай побудуємо бар. Живемо над трасою, скільки машин мчить мимо. Прибуток буде обов'язково.
Розпочали будівництво. Коли Ігор побачив, що виходить гарно, задумався, чому це я хазяйка, а не він. Ми полаялися.
— Зроби дарчу на мене, — вимагав. — Не зробиш
— матимеш проблеми. Виростимо свиней, продамо, і я тобі куплю дім.
І я здалася. Поїхали до Козельця, оформили дарчу, після чого я з двома дітьми стала бомжихою.
— Ти — ніхто! — кричав Ігор. Бив, виганяв з хати.
Скандали без кінця. Що не роблю — все не так. Життя перетворилося на справжнє пекло, виходу з якого я не бачила.
У травні минулого року телефонує: — Я тобі купив хату у Горбачах. Ідемо дивитися.
Хата була старенька, у ній давно ніхто не жив.
— Я розвалю її і побудую нову, — заспокоював Ігор.
Розвалили.
— Поживемо в сараї, — веде далі. — Це тимчасово. Доки в Лемешах ітиме будівництво. За ходом його слідкуватимуть дівчата, я привіз двох з Києва.
Так ми опинилися в цьому сараї. Без грошей і документів. Бомжі.
5. «Я вже живу з іншою», — оголосив Ігор
— Я в Лемешах зекономила трохи грошей, 700 гривень, але Ігор забрав. І паспорт мій забрав. Може, кредит який хотів на мене взяти чи ще щось. Спасибі, допоміг повернути паспорт сільський голова Віктор Олексійович Роговий. Інакше і цей сарай був би не моїм, а так оформили куплене на мене.
У сараї стояли два залізних ліжка та столик. І все. Сусідка дала оцей буфетик і ліжко, сестра — тумбочку і килим, дещо з одягу. Ігор теж роздобрився — привіз маленький телевізор і музичну колонку. На перших порах підкидав дещо з продуктів, два мішки картоплі з городу, який я запорала.
27 червня минулого року в Лемешах сталася пожежа. Згорів дім, у якому ми жили. Ігор примчав у Горбачі.
— Ти нас спалила, — накинувся на мене. — Клянися дитям, що не ти.
Міліція приїздила, розпитували, де я була того дня. Господи, за що мені така напасть?
Іншого разу приїхав у село, сусідам каже:
— Ви тут дивіться за Лілією, щоб нічого з собою не зробила. Бо я вже живу з іншою, у мене друга сім'я.
А тут Осінь прийшла. На руїнах старої хати я почала шукати цеглу, щоб скласти хоч якусь грубку. Спасибі, люди зліпили. Опалювалась балками зі старої хати. Затуляю щілини біля дверей, щоб не дуло. А отут стіна поцвіла, сиро. Сарай є сарай.
Минулого року Владика треба було віддавати до першого класу. Я була в розпачі, не знала, що робити. Сестра Надія зв'язалася зі Славиком, моїм першим чоловіком. Хвалити Бога, він перестав пити, живе з матір'ю. Перед школою приїхав у Горбачі і забрав сина. Перший клас Владик закінчив добре,, влітку був у мене.
19 березня я мало не загинула, їхали із знайомим на мотоциклі і потрапили в аварію. Він загинув на місці, а мене рятували козелецькі медики, зробили дві операції, повернули з того світу. Гроші на лікування збирали по селу, допомогла сільрада, сестра, друзі, районні власті. Півтора місяця була в лікарні. Ще місяць ледве совалася по хаті. Торік сама нарубала на зиму дров, а тепер нічого рубать.
6. Женя й досі не зареєстрований
— Жені вже чотири роки, а він і досі не зареєстрований, не має ніяких документів. Після його народження Ігор усе збирався зареєструвати сина, похрестити, та все так і не зібрався.
Спасибі, знайшлися добрі люди в райдержадміністрації, в районній службі у справах дітей, які допомагають мені зібрати необхідні документи.
Не стоїть осторонь моїх проблем сільська рада.
Після реєстрації сина сподіваюсь одержати статус матері-одиначки. З'являться хоч якісь гроші, уже легше буде.
Не думайте, ми не голодуємо. Я працювала по людях, заробила картоплі і сала. Молоко беру. Хтось одежину дав, сину курточку, ще щось. Влітку три
місяці працювала в Києві. Далеко, та и дитя кидати страшно.
Як із сараю вийти, не знаю. Хату купити немає за що. Повне безгрошів'я. Ось за світло треба 5 гривень заплатити, а їх нема. Як би сьогодні згодилася батьківська квартира під Києвом! Чи допоможе Ігор? Навряд. Хотів би—уже б допоміг, не кинув би рідного сина у хлів.
Ліля — молода, вродлива жінка, 25 літ. Великі карі очі, білозуба усмішка, лагідна вдача. Чому так невдало склалося її життя? Можна відповісти словами російської пісні: «Бабы дуры, бабы дуры...»А можна й оглянутись у дитинство, згадати життя без матері, її ласки і науки, раннє сирітство й поневіряння по родичах. Чи не в тих обставинах коріння дорослих бід?
Ми хотіли зустрітися з Ігорем Новицьким. Двічі приїздили до його садиби зі скульптурами левів, тюленів і іншими екзотами. Скаженів пес, гримів ланцюгом, не допускаючи нас до будинку. Господарів вдома не було. Запитали у сусідів, чи не знають, де. Якщо машини немає, відповіли, значить, кудись поїхали. Крутиться чоловік...
Оголошення на залізному щиті при вході
сповіщало, що дім продається або здається в оренду з правом викупу. Господар зібрався виїжджати? Що ж, кожна людина — господар своєї долі, має право чинити, як вважає за потрібне.
Але як же жінка, з якою жив пан Новицький, нехай і в цивільному шлюбі, і нажив дитину?
І як маленький син, народженню якого батько немов би й радів, а от вигнав з хати у хлів? Якось воно не по-людськи...
Якщо пан Новицький виявить бажання зустрітися з журналістами, висловити свою точку зору на все, про що ми почули від Лілії Тетянич, ми готові його вислухати.
Лілія Кузьменко, Ігор Кошовий, щотижневик «Вісник Ч», №49
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Экспорт новостей
