Олександр Риков: "Штанга - мій довічний партнер"

Добавить новость

Пятница, 21 Ноября 2008 14:13  |  Просмотров: 4278

Олександр Риков

Черпати сили у собі - то справа звична для людини. Вона має вистояти на всіх життєвих вітрах. Що вже й каза­ти про людей, які можуть бути в усьому, у будь-якій справі, до якої беруться, талановитими. До таких особистостей належить і провідний тренер області. України, визнаний у світовій важкій атлетиці Олександр РИКОВ. Тому цілком за­служено на початку вересня йому присвоєно звання «По­чесний громадянин Чернігова».

Зустріч відбулась у тренувальному залі ДЮСШ "Ат­лет". Звична буденна обстановка спортзалу. Кілька помостів, залізних снарядів, тренажерів. Раз-по-раз лунають металеві зву­ки — це штанга падав на поміст. Дужі, сильні юнаки та дівчата планомірно піднімають вагу. Вони зосереджені, сконцентровані, прислухаються до настанов тренера Рикова.

—  Олександре Володимирови­чу, свого часу і ви ось так, як оці вихованці, осягали спортивну май­стерність.

— Часи були не ті. На першо­му місці — робота, потім — спорт. Народився я у гірничій сім'ї. За честь тоді вважалось видобува­ти вугілля. Тож хіба я міг вчинити інакше? Ще й 17 років не випов­нилося, як вперше спустився у забій, шахти «Кочегарка». Дове­лось все виконувати вручну: добувати породу, кріпити стійки, вантажити у ваго­нетки кокс і подавати його на гора. А ще звикати до значної загазованості повітря метаном, високої температури під землею. Зате загартовувався характер. Сил вистачало, щоб добре працювати, ще й після робо­ти сходити до спортзалу і потягати «залізяччя». Як потім з'ясувалося, це невимушене заняття знадоби­лось в армії. Не раз успішно за­хищав честь військової частини на важкоатлетичних змаганнях.

— Як  опинились у нашому місті?

— У 1969 році, після закінчен­ня інженерно-будівельного інсти­туту в Києві, мене і дружину, як дипломованих спеціалістів, напра­вили на роботу в Чернігів. Однак в облрембудтресті  на  нас ніхто не  чекав.  Сказали,  забирайтесь на всі чотири сторони, і не треба вам обов'язково відпрацьовувати три роки. Нас охопив відчай, вже налаштувались їхати до Горлівки. Щоб якось зарадити невтішному настрою, вирішив піти у спорт­зал, потягати штангу. Той день докорінно змінив усе моє життя. Голова спортивного товариства "Авангард» Микола Нак уважно придивлявся до мене. Слово за слово відбулась ділова розмова. Керівник і запропонував мені ста­ти тренером з важкої атлетики.

— Незвично було розпочинати тренерську справу?

—   Все довелось опановувати на ходу. Заглибився у спеціальну літературу, згадав, чого мене нав­чали досвідчені. До того ж я своїм прикладом показував, як слід виконувати вправи. Виступав разом з вихованцями на спортивних зма­ганнях, виконав норматив майстра спорту, а потім став і першим у Чернігові серед спортсменів усіх дисциплін майстром спорту міжна­родного класу. На всю країну ста­ли відомі імена моїх учнів Василя Христенка,  Михайла Шкіри, Василя Лузика, Михайла Іллюші, Ва­лерія Куца, Віктора Халіна. А коли Анатолій Антоніо став першим в історії Чернігівщини чемпіоном Радянського Союзу, я зрозумів, що працюю у потрібному руслі. У 1980 році одержав звання за­служеного тренера України. Моїх хлопців почали запрошувати до збірної СРСР, а разом з ними і мене, як тренера.

— Олександре Володимиро­вичу, ви десять років працювали тренером збірної СРСР на різних посадах, працювали з різними спортсменами, чиї імена і сьо­годні примушують здригатися уболівальників штанги у всіх країнах світу. Та і заслуженого тренера СРСР, що вам присвоїли у 1984 році, так просто не дають.

—  Виводив я на чемпіонський поміст Валерія Кравчука, Олександ­ра Перевєєва, Сергія Аракелова, Оксена Мірзояна, Юріка Варданяна...

—  Як ви стали тренером найтитулованішого атлета сучасності Василя Алексєєва?

—  Інколи спілкувався з ним. Якось Василь поцікавився в мене, чи правильно він виконує вправи. Я вказав на його помилки. Він об­разився, але як  людина розумна зробив висновки і написав заяву голові Спорткомітету СРСР Сергію Павлову,  щоб  мене  призначили його особистим тренером.

—  Вам, напевно, партійні боси ставили завдання, виконання яких було обов'язковим?

—   Без   настанов   не  обходи­лось. Запам'ятався 1984 рік. Дер­жавні  мужі  соціалістичних  країн проігнорували літню Олімпіаду в Лос-Анджелесі. Вирішили    пара­лельно влаштувати свою. В амери­канському місті офіційний спортивний    форум уже закінчився. Спортсмени встановили 11 світових рекордів у різних  видах спорту, а в «соціалістичній олімпіаді» на той момент було лише чотири світових рекорди. Залишилось з за­думаної програми провести тільки одне змагання — з важ­кої атлетики. З високих кабінетів надійшов наказ — підняти планку світових рекордів будь-якою ціною. Атлети СРСР були підготовлені до­бре і встановили 19 рекордів, а ще 10 — болгари. Радості партійних керівників не було меж, бо була виграна «соціалістична олімпіада».

—  Чому пішли зі збірної?

—  Прикрий випадок стався з чемпіонами  світу Анатолієм  Пи­саренком   та   Олександром   Курловичем. Їх у Канаді затримали з вживанням заборонених   препа­ратів. Почалось «полювання на відьом...". Я ще виграв зі збірною чемпіонат Європи у Катовіце, і на­писав заяву про звільнення.

—  І тоді повернулись додому?

—   Мав   можливість жити  у столиці, працювати, пропонували хорошу роботу, але потягнуло до сім'ї, до рідної домівки.

—  Що побачили?

—  Як важка атлетика занепала у Чернігові. Розпочав зі створення дитячої школи на радіоприладному заводі. Підприємству тоді нале­жав центральний стадіон імені Гагаріна. Керівництво підприємства відремонтувало зали на стадіоні, створило належні умови для ро­боти. Отак поступово почала пра­цювати ДЮСШ «Атлет».   Потяг­нулась до нас молодь, а з часом з'явились і гідні результати.

—  Раніше працювали тільки з чоловіками, а тепер і жінок не цу­раєтесь?

—  Жіноча важка атлетика за кордоном розвивається   давно, а у нас на неї існувало табу. На перших порах до тренувань слаб­кої статі ставився обережно, час­то  консультувався  з  медичними працівниками. Але бачив у жінок таке   бажання, таке прагнення підкоряти вагу, що не встояв і пішов їм назустріч.

—  Цей крок виправдав себе?

— Першою вагомих успіхів досягла  Віта  Руденок. Її почин підхопила Наталія    Смаль — олімпійська чемпіонка Афін, яка тепер як тренер допомагає мені у роботі, і найсвіжіша новина — на пекінській олімпіаді Наталія Дави­дова завоювала бронзову медаль.

— Під час сьогоднішнього за­няття я побачив, як активно тре­нується Наталія Давидова. Могла б і відпочити після напруженого сезону.

—  Вона не збирається спочи­вати на лаврах. Незабаром нові старти, спортсменка  ще  покаже себе, продемонструє високий клас, як і належить лідеру.
Перспективні атлети є і серед чоловіків. Надія є на члена збірної України Володимира Пугача, Дмит­ра Шолоха, Андрія Овчаренка. На підході до групи сильніших Шамір Бегларян. Юнак живе у Козельці, але чотири рази на тиждень приїжджає до Чернігова на тренування. Це вик­ликає повагу до нього.

— Які плани на майбутнє?

—  Їх принципово не складаю. Життя саме все розставить по своїх місцях. Головне — вірити в те, що робиш, реалізовувати свої можли­вості, бачити перспективу в своїх учнів, і вони віддячать перемогами. Це — найбільше щастя для трене­ра. А штанга — мій довічний парт­нер, що вартий я без неї?

Віктор БЕРЕГОВИЙ, щотижневик „Чернігівські відомості”, №46

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: