Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Ольга Неруш – відьма-екстрасенс з Макишина

Ольга Неруш – відьма-екстрасенс з Макишина

Ольга Неруш


Не піддається гіпнозу. Речі липнуть до її рук, наче притягнуті магнітом. Вона вміє знімати біль. А ще відчуває запах смерті. Позаочі її називають відьмою. Все це про 29-річну  Ольгу Не руш іх села Маки шин Городянського району.

1. До лівої руки прилипає скло, залізо
Струнка, симпатична, середнього зросту, усміхнена. Схожа на підлітка.
— Я зараз, — сказала і пішла у двір. Через хвилину повернулася. В руці тримала алюмінієву ложку. — Давайте поїдем на луг, до Снову, я вам покажу, що вмію. Там краще виходить.
Біля річки знайшли півлітрову пляшку з-під горілки. Оля набрала в неї води і закрутила кришечку.


— Почекайте трохи. Зараз витру насухо, а то мокра не пристає до руки. Зараз настроюся. Ось, дивіться!
Пляшка прилипла дном до повернутої вниз долоні. Я спробувала відірвати пляшку. Але вона міцно трималася, як на присосках. Потім Оля взяла в редакційній машині баночку з чистячим засобом, приліпила до долоні і почала вихрити рукою по колу. Банка трималася. Далі я дала свій мобільний, він теж прилип до Ольжиної руки.
—Тільки після експерименту я за його справність не відповідаю...— сказала вона.
Я злякано забрала телефон.


— Ні, я нічого не зробила. Можливо, нічого й не станеться. Енергетика у мене сильна. Годинник носити на руці не можу. Місяць-два побуде, а тоді то спішити, то відставати починає, а згодом псується. Але тільки ліва рука в мене така, — розказує далі Ольга. — Права — звичайна. До лівої все, окрім дерева, пластмаси і тканин, прилипає. Монети намагнічуються. Якщо трохи подержу у руці, можу до лоба будь-кому приліпити, тримаються. До грудної клітки праски прилипають. Проте не завжди. Щоб такий феномен проявився, я повинна сконцентруватися і на предметі, і на місці контакту. Тільки відволіклась — предмет падає.

2. Прабабуся могла наказати вовку
— Діагностувати і лікувати можете? Наприклад, у матері зняти високий тиск?
—    Хворі місця відчуваю. Через поколювання в руку. Схоже, наче струмом б'є. Головний біль знімаю. Коли вчилась у Чернігові в м'ясо-молочному, а згодом у Замглайському ПТУ, хлопці в гуртожитку після перепою зверталися до мене. Посядуть біля ліжка: «Поможи...». Я їм руку то на лоб, то на потилицю. Недавно у знайомого, з яким ходимо на риболовлю, флюс розпер щоку. Мати дала грошей, щоб з'їздив у лікарню, а він їх пропив. От і прибіг до мене: «Подивись». Потримала руку, аби відчепився. Наступного дня флюс прорвало. Буває, люди звертаються. Кажу: «Не вмію я лікувати». А мені: «Просто потримай руку на хворому місці». Повторюся: я людей не приймаю. Бо після того, як зніму біль, самій зле стає. Голова розколюється, температура піднімається. Матері рідній високий тиск і то рідко знімаю.

— Передбачати долю можете? Ворожите?
— Що ви? Хоча в селі і прозивають мене відьмою. Сиділи якось коло клубу — хлопці, дівчата. Я й кажу: «Щось смертю запахло...» Через три дні мій дядько помер. Дівчата, з якими я тоді сиділа; допитувалися: «Ти щось відчувала?» Ні, кажу, просто так ляпнула. Приємне ніколи не передбачалося. Тільки погане. Мабуть, тому, що воно швидше стається. А хорошого чекати треба. Вже примітила. Відчуваю по знайомих: скоро людина помре. Звідки це передчуття, пояснити не можу. Через ці здібності ледь не поплатилася життям. Кілька років тому троюрідний брат ледь не задушив. «Таких відьом треба знищувати!» — промовляв, стискаючи руки на моїй шиї. Після того я півтора місяця з синцем на шиї ходила. Пізніше, правда, вибачився, але думки своєї не змінив.


—    Жарти жартами, а я тоді білий світ покидати почала — так добре стало! — сміється. — Та й тепер, коли брат вип'є, хоч на очі не попадайся. А до того, що називають відьмою, звикла. Здебільшого не ображаюся. Намагаюся по-філософськи ставитись до цього. Хіба я винна, що Бог наділив мене вмінням?
—    
— А звідки у вас такі здібності?
— Прадід від укусу гадюки шептав. Прабабуся по материнській лінії могла болячки заговорювати. її і звірі розуміли. Поїхали якось зимою у ліс наші родичі. По дрова. Аж глядь, вовк сидить під деревами. Полякалися. А прабабця до вовка: «Ти чого тут розсівся? Ану йди геть!» Вовк піднявся і пішов. Звірів люблю і ліс розумію. І не боюсь. Якось зустріла в хащах двох здоровенних мужиків. Вони й питають: «Не боїшся сама ходити, дівчино?» «Вовка боятися — в ліс не ходити», — відказала. Тварини мене люблять і я їх. А от дітей, як не дивно, не люблю. Хоча, коли доводилося брати на руки немовлят, що плакали, вони вмить затихали і засинали.

3. Дар посилила вогненна куля
— Вона така вродилась, — каже мати Ольги Марія Калениківна. — Якось була на виступі екстрасенсів. Гіпнотизували глядачів. Вийшла і Оля. Всі позасинали, а її не бере. Що вони не робили — марно.

— А коли ви, Олю, помітили, що можете щось таке, що інші не можуть?
 — Десь років у 12. Несла ложки, вони розсипалися. Кинулася збирати, а ложка й прилипла до руки. Цікаво стало. Сама балувалась, одноліткам показувала.
Тоді ж вогненну кулю побачила. Вона рухалася он звідти, з-за Снову, — показує рукою. — 3 тиждень у дві-три години ночі вона з'являлася. Я за нею спостергіала й матір, і бабусю кликала, і вони бачили її. І сусід підтвердив, казав потім. Серед ночі на лузі було видно, як удень. Хоча спочатку думали, що хтось великим ліхтарем світить, у дачника мед краде. Аж бачте, який НЛО, схожий на повний місяць.

З роками здібності розвивалися. І праски на грудну клітку підвішувала, інші речі пробувала утримувати.

— Здібності треба розвивати. Як із цим?
—    Коли була у восьмому класі, по Радянському Союзу газета «Пионерская правда» оголосила конкурс для дітей з надзвичайними здібностями. Мені навіть запрошення прислали. Збирали, щоб везти у Москву. У часі це збіглося з поїздкою нашого класу до Юрмали. І я поїхала у Прибалтику. Не відставати ж від класу! Тепер жалію.

Після закінчення школи поїхала вступати до Чернігівського медучилища. Одного балу недобрала, щоб на безплатне потрапити. Тоді зарахували на платне. «Немає у нас грошей за учобу твою платити», — сказала мати.

 І я пішла у Чернігівське профтехучилище № 17, вивчилася на майстра виготовлення ковбасних виробів. Потім вступила до Замглайського ПТУ №12, на бухгалтера сільського виробництва. Закінчила з червоним дипломом. Пішла працювати у нашому селі в контору. Два з половиною роки відпрацювала. Врем'я було таке — грошей не платили. Продукцією віддавали. Вирішила, навіщо буду безоплатно сидіти. Вдома роботи повно: більше гектара землі, корова, порося, качки, кури. Коли більш-менш фінансова ситуація покращилася, запросили мене бухгалтером у фермерське господарство «Маяк» у селі Великий Дирчин. А дійшло до діла, так щодня по 8 кілометрів туди й назад велосипедом. А взимку ж холодно. Коли один з начальничків став натякати на більш ніж робочі стосунки («Ти ж без батька і чоловіка. Згодься, все матимеш»), покинула. Та я без діла не сиджу. У селі і влітку і взимку роботи повно.

4. Одна, у селі
— Ви б у місто подалися.
— З радістю. Нема за що і куди. У матері я одна, як і вона в мене. Батько жив окремо, помер.

— А особисте життя?
—    В селі чоловіки або малолітки, або п'яниці. Та я особливо не переймаюся. За роботою ніколи в голову важким думкам лізти. А коли відпочиваю, думається лише про хороше. Обожнюю ліс, збирати гриби, гуляти лугом. Ловити рибу на спінінг і на вудку.

— Поповнити знання не пробували?
— По книжках багато не навчишся. Мені радили: спробуй пересувати предмети поглядом. Пробувала. Не виходить. Але дуже хочеться навчитись чогось нового. З радістю б погодилася постажуватися у спеціалістів. Це більше, ніж бажання — заповітна мрія. Якби хто допоміг, посприяв у цьому. На жаль, самій поїхати в Київ чи ще кудись немає грошей. Зараз оформляю бабусин спадок. Там стільки неточностей у документах. За кожну довідку — гроші. А це кругленька сума. А з доходу лише мамина пенсія. Мені ж у селі роботи немає...

— Ну, а хоч своє майбутнє знаєте?
— ... Якісь попередження про можливі події, але не знакові. Іноді я точнісінько переживаю в реальному житті події, які бачила до цього уві сні.
Дуже захотілося, щоб Оля передрікла і мені щось добре. Але вона сказала, що цим не займається. Спробувала розгледіти щось незвичне у її руках. Мацала ліву, мо', хвилин п'ять. Нічого особливого. Рука як рука. Проте відчувала тепло, яке йшло від неї. І приємне таке.

Валентина ТИМОШКО, щотижневик „Вісник Ч”, № 46

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: