Мобильная версия сайта13 серпня ввечері син надіслав СМСку: «Мамо, в мене все о'кей». А на світанку загинув
На цьому тижні Віра Бондаренко з Попівки Новгород-Сіверського району справила по сину сороковини. Надіялася, що стане легше, вгамується біль, який крає її серце. Ой, ні. Нема для матері більшого горя, ніж хоронити дитину. Щодня вона іде на сільське кладовище, стоїть біля синової могили, подумки розмовляє з ним. Іноді бере з собою Елінку, онуку, Валерину донечку. Мала цілує таткове фото, каже: «Я тебе люблю. Ти скоро прийдеш з роботи?». Не прийде. Загинув 24-річний капітан Валерій Бондаренко у бою під Краснодоном.
Валерій Бондаренко з дружиною Тетяною і дочкою Еліною. Щастя виявилося коротким
«Жодна біда не обминула нашу сім'ю»
Віру Василівну ми зустріли на вулиці. Поверталася з сільського фельдшерсько-акушерського пункту, де ось уже кілька місяців працює на півставки санітаркою. З 14 серпня, коли страшна звістка прийшла в її дім, жінка ходить у жалобі. Хоча що та чорна стрічка над чолом, коли горе заповнило усе її єство, не полишає ні на мить? Немає сина, її первістка, її кровиночки, коханої дитини, її гордості і надії. Де взявся на наше горе той Путін, щоб йому добра не було? Звалися братами й сестрами, а що тепер?
— Я оце як подумаю, то жодна біда, що приходила на нашу землю, не минула нашу сім'ю, — витирає сльози Віра. — Під Ленінградом загинув мій дід. Так то ж була війна з фашистами. Два з половиною роки служби в Афганістані випало брату Михайлу Гончаренку. Там він був контужений. Вибухнув Чорнобиль, і уже в травні 86-го кинули на ліквідацію аварії військову частину, в якій служив строкову мій майбутній чоловік Микола Бондаренко. Тоді й одержав велику дозу опромінення. Через двадцять два роки «мирний атом» нагадав про себе, тяжка хвороба звела здорову людину, спортсмена, який так любив життя, у могилу. Наш кум, чоловік моєї сестри-близнючки Люби Володимир Кравченко, нині полковник, вісім місяців був в Іраку, тепер ось — у зоні АТО, в Донбасі. За два дні до загибелі Валери Володя бачився з ним. Коли прощалися, син подарував йому іконку. Сказав: «Хрещений, бережи себе». Господи, що ж це діється? Молю тебе, збережи наших дітей, вони ж ні в чому не винні. Мій молодший, Ваня, теж військовий, лейтенант. Місяць був у Донецьку. І він, і Валера приховували від мене, що Ваня теж на війні. Після похорону Валери Іван повернувся на службу в Десну. Може, більше вже його не пошлють воювати?
Батько виховував синів патріотами
— У нас із Колею різниця у віці — п'ять років. Я 70-го, а він — 65-го. Я тільки закінчила школу, коли до нас у село приїхав з Чернігівського педінституту студентський будівельний загін. Коля тоді вчився на другому курсі факультету фізичного виховання. Познайомились. Ми з Любою тоді саме вступили в Чернігів у побутове профтехучилище, вчилися на швачок. Кохання наше закінчилося 6 травня 1989 року весіллям, а в серпні вийшла заміж Люба. Наступного року Коля закінчив інститут. На роботу в Черкаську область ми поїхали вже з сином Валерою. Ваня народився там. Він молодший за брата на рік і три місяці. А тоді у Шабастівці середню школу реорганізували у восьмирічку. Чоловіку запропонували стати її директором або перейти на роботу в район. Ми ж вибрали третій варіант — повернулися додому, в Попівку. З того часу ми тут. Микола викладав у школі фізкультуру і початкову військову підготовку, вів гуртки і секції, займався бігом. Довідка про опромінення десь загубилася, та він не переживав. Вважав себе здоровим. Навіть коли захворів, продовжував бігати, казав, що бігом здолає недугу.
І синів привчав до спорту. Виховував їх патріотами, справжніми мужчинами. Вони обожнювали батька. Він був для них зразком в усьому. Скажу вам, що ми ніколи їх ні за що не карали. Достатньо було доброї розмови, аби діти зрозуміли усе, як годиться.
Валера з малих літ хотів бути військовим. Може, бачив приклад хрещеного. Володя — з сусіднього села Муравійник. У відпустку вони з Любою і з дітьми приїздили сюди, а їхній старший синок Саша навіть жив у нас. Він теж став військовим, служив у миротворчих військах у Косово. Оце саме повернувся в Україну. Що далі, поки не знаємо. Так от у Валери й Саші була одна мрія — стати військовими. Ваня не відставав від старших братів, теж мріяв про військову службу.
У школі мої хлопці вчилися добре. І Валера першим вступив у Львів до інституту сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного, який у 2009 році став академією. Через два роки туди вступив і Ваня. У Валери факультет піхотних військ, а у Вані — артилерія. За станом здоров'я Іванові довелося залишити академію. Далі він навчався в Чернігові на фізкультурному, як колись батько.
Ми тоді тримали велике хазяйство. Було й по 5 корів. Щоб учити сина. За рік навчання платили 10 тисяч гривень. Важко було, але син одержав диплом учителя. А мрія ж у нього була — військо. Цілий рік ходив до військкомату, просив забрати на військову службу. Був щасливий, коли одержав направлення у Десну.
«Миколу ховали у день 22-ої річниці нашого весілля»
— Проблеми зі здоров'ям у чоловіка траплялися. Міг, приміром, раптом знепритомніти.. Кивав рукою: «Не хвилюйся, все гаразд. Ось пробіжу — ніяка хвороба мене не наздогонить». Довідку про опромінення в документах так і не знайшов. Де вона поділася, згадати не міг. Далі почав температурити. Діагностували запалення легенів. Лікування не давало результату. Пропонували операцію.
Діагноз поставили тільки в Києві. Рак легенів. Операція нічого не дасть.
Лікування вимагало великих грошей. Що чорнобилець — нема документів. Треба за все платити. Тримали корів, свиней. Продавали молоко, м'ясо, аби хоч якось зводити кінці з кінцями.
Роботу в школі він не кидав. Пройде курс хіміотерапії і виходить на уроки. Так тривало аж до його смерті. Коли вже не міг бігати, почав робити якісь креслення, розрахунки. Техніку він завжди любив. У тих кресленнях, може, була його давня мрія. Казав мені:
— От сконструюю місяце-літ і полечу на місяць.
Добрі люди зрештою допомогли нам одержати з Подольського військового архіву документ про участь Миколи у ліквідації аварії, яким підтверджувався зв'язок його хвороби з цією катастрофою. Коли я показала його йому, він так сумно подивився на мене.
— Мені вже він не потрібен, — сказав.
Я з усіх сил трималася, щоб не плакати. Помер він на моїх руках.
— Ти тут, а я вже там, — мовив. — Бережи синів. Хороші у нас хлопці виросли. Бережи їх.
Валера закінчив академію у 2010 році. Тоді ж і одружився. У нашої Тані дівоче прізвище теж Бондаренко. Вона з Новгорода-Сіверського, з хорошої сім'ї. Спасибі Богу, батько наш іще був живий, коли у дітей було весілля. Час був дуже важкий, здавалося, не до весілля. Але Валера признався:
— Мамо, я так хочу, щоб було весілля, щоб машини, квіти, коровай...
Хіба відмовиш дитині?
Погуляли славно. Діти поїхали за місцем призначення — у Яворів Львівської області.
А 5 травня 2011 року Микола помер. Ховали ми його 6-го, у день нашого з ним весілля. 22 роки прожили ми в любові і злагоді, дітей виростили. Шкода, що не дожив наш батько до народження онуки. Елінка з'явилася на світ уже після його смерті. Радість знайомства з нею я вже пережила сама.
Валера виявився прекрасним батьком. Бачити, як він грається з донечкою, як забавляє її, обнімає, цілує, — то справжнє щастя.
Телефонував Валерій часто: «Мамо, не хвилюйся. Усе буде добре»
— Служба у Валери складалася успішно. І в сім'ї усе було добре. Діти купили машину, далі замінили на кращу. Жили, правда, на ви-найманій квартирі.
У відпустку приїздили в Попівку. Син завжди цікавився, як у нас з бабусею Надею справи, що нового. Дуже хотів, щоб я собі щось нове з одягу придбала.
— Мамо, ти ж ще молода. Купи красивий одяг.
Наполіг, щоб купили хороший холодильник.
— 200 гривень у місяць виплатиш. А наступного року поставимо нові вікна.
Тепер куди не подивлюсь, бачу сина, чую його голос.
Коли почалося це горе на Сході, я запереживала: хоч би не торкнулося Валери. А в квітні він уже був на кордоні з Росією в Сумській області. Там став капітаном, командиром роти. Таня з Елінкою приїхала сюди. Жила то в Новгороді-Сіверському у батьків, то у нас у Полівці.
Валера телефонував часто, і по три рази на день: «Я недалеко». У перших числах травня їх направили в Луганськ. «Я на місці», — повідомив.
Як я переживала, не буду й говорити. А тоді заїхав у село з АТО Володя.
— Ти за сина не хвилюйся, — сказав мені. — Він професіонал.
І я якось заспокоїлася. Справді, Валера акуратний, сумлінний, відданий справі. «Боже, допоможи йому, — молилася. — Бережи мого сина».
Він дзвонив часто: «Все нормально». А тоді хіба що раз у три дні зателефонує: «Не переживай, усе буде добре». Я ходила, як дурна. Усі думки там. Дивлюсь телевізор. Тричі бачила сина. Раз — коли вони взяли снайпера. Іншого разу, коли Валера був три дні начальником міліції у Сіверську. Ще як із Семеном Семенчен-ком встановлював український прапор у Лисичанську.
По телефону казав мені:
— Все буде добре. Ми переможемо. Мені дали 20 афганців на допомогу. Мамо, вони як наш дядя Миша.
«Дзвоніть родичам. Там щось з Валерою»
— 13 серпня ввечері я одержала від нього СМСку: «Мамо, в мене все о'кей». І Тані в Яворів надіслав таку ж. Наступного дня я прокинулася о п'ятій. Так погано на душі, не знаю, де себе діти. Прийшла на роботу, місця собі не знаходжу. Кажу:
— Мені так погано. Десь об одинадцятій дзвонить подруга Тані з Яворова:
— Телефонуйте родичам. Там щось з Валерою.
Я — сестрі в Рівне. До неї на два дні приїхав з АТО Володя. Запитую, що там.
— Я нічого не знаю, — відповіла Люба. — Віро, молись.
Я зрозуміла, що це все. Просила Бога, щоб він був живий. Нехай поранений, скалічений. Але живий.
Пізніше Володя розповів, що там був важкий бій. Наших хлопців з години ночі обстрілювали з боку Росії «Урагани» і керовані міни, застосування яких заборонено. Далі Володі повідомили, що везуть вантаж 300, тобто поранених. Луни (це позивний Валери) серед них немає.
Як розповів пізніше один з очевидців, поранений Валера ще біг. А тоді впав.
У висновку про смерть зазначено, що настала вона від аспірації кров'ю, множинних осколкових поранень, ушкодження судин та гортані. 14 серпня у селі Новосвітлівка Краснодонського району Луганської області.
Військкомат послав машину з труною в Харків, куди доставили тіло Валерія з поля бою. Закриту труну занесли в дім на світанку 16 серпня. А десь о першій годині дня ми ховали мою дорогу дитину. Поряд з могилами батька і діда.
Людей прийшло багато. Усе село. Приїхали однокласники з різних місць. Хто ще, не скажу, бо я за сльозами світу білого не бачила. Обнімала Ваню, який на перекладних прибув з Донецька, аби провести старшого брата в останню путь. Господи, збережи мою дитину! Скільки ж можна забирати в мене найдорожчих, найрідніших! Поминали сина в будинку культури. Кажуть, за столом було, мо', 300 душ. Спасибі всім, хто підтримав мене у цьому горі, хто допоміг. Усім дякую.
Немає сил жити. А треба. Он тупає по хаті старенька мама. Он бігає Елінка, донечка мого сина, його кровиночка. Десь у Десні несе службу Ваня, синок, лейтенант, який завжди хотів бути схожий на брата. Прошу Бога про милість до них. Прошу миру на нашій землі, щоб не хоронили синів згорьовані матері, щоб закінчилася ця страшна війна. За щасливу долю для своєї донечки, за рідну Україну поліг мій син.
Бачила по телевізору, як Яворів зустрічав героїв. 300 захисників України повернулися із зони АТО до своїх сімей. Щасливі матері обнімали синів. А мій повернувся додому у труні...
Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №39 (1481)
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Экспорт новостей
