Ігор Пашенко залишив Іспанію, щоб відродити духовність у рідному селі

Життя мальовничих спокійних Гурбинець на Срібнянщині останнім часом помітно пожвавилося: спільними зусиллями селяни зводять церкву. Трудяться переважно... жінки. Поки що відбудовують колишню церковну сторожку. Саме там будуть... богослужіння, поки зведуть нову церкву - красиву, кам'яну.

На тому місці зараз - дерев'яний хрест. Кажуть, коли доведуть до ладу нинішнє приміщення - увінчають його тим хрестом. Зараз же не покладають рук: відновлюють внутрішні стіни та вівтар, мажуть, фарбують, прибирають... Церква зватиметься, як і колись, Свято-Троїцькою. На храмове свято 23 травня у ній відбулося перше богослужіння.
Ідейним натхненником відродження церкви у Гурбинцях став Ігор Пашенко. Родом він з Прилук. А своє дитинство Ігор Анатолійович провів у дідуся та бабусі у Дейманівці, що поруч з Гурбинцями.

Барселона – Дейманівка

Колись Дейманівка була чималенька: в 1923 році мала 1400 жителів. Нині людей в селі вдесятеро менше.
«Все це - наслідки виродження духовності, яка системно та ретельно винищувалася рядянською владою», - переконаний Ігор Пашенко. Засмаглий, з доброзичливою посмішкою серед густої бороди, він вирізняється з-поміж місцевих. Не лише зовнішністю, а й оптимізмом та життєлюбством.
Цей чоловік на Срібнянщині - лише понад місяць. Він приїхав сюди з Барселони (Іспанія). Саме для того, щоб відродити духовність рідного села. Найперше - звести церкву. Поки що проживає в будинку Гурбинського сільського голови, та вже придбав і ремонтує хатинку на околиці.

«Відчув: чогось не розумію»

У Барселоні Ігор Пашенко жив 22 роки. Мав там родину, гарний будинок, улюблену роботу викладача та зарплату 1400 євро. Та ще мав віру в серці, яка й примушувала замислюватися над сенсом життя. Зізнається: з нею не народився. Багато довелося пережити, аби осмислити своє призначення на землі.
«Вперше потрапив до Іспанії на гастролі зі студентським театром після закінчення Київського інституту кіно і телебачення. Тоді нас прийняв і поселив в своєму домі в Барселоні чоловік з християнської общини, - пригадує пан Ігор. - Жодна з кімнат його розкішного триповерхового будинку не пустувала: в них знайшли прихисток такі ж чужоземці. Я думав і не міг осягнути: навіщо тому чоловіку це потрібно? В нього, здавалося, було все для щасливого життя й забезпеченої старості. Та він з якоїсь причини брався допомагати зовсім незнайомим людям... Тоді я вперше відчув: чогось не розумію».
Мабуть, хтось так думає і про пана Пашенка. Бо відмовився від «європейських благ» та обрав хату біля річки в далекому українському селі, фруктовий сад з білочками на старих деревах та вулицю, рясно обрамлену лелечими гніздами. І його повсякденні турботи - на кшталт завезти глину чи помазати сінці - разюче відрізняються від тих, якими жив нещодавно.
Та це в його житті не головне. Віра й привела чоловіка до рідної Дейманівки, де прагнув звести церкву. На горі, на її історичному місці. Там, де споконвічно стояла, допоки не знищили її більшовики, в занедбаному нині центрі села.

Буде церква-відродиться й село

Навчаючись на режисера в Сорбонні (Франція), Ігор Пашенко одночасно став слухачем у Православному Богословському інституті ім. Сергія Радонезького. І скоро спіймав себе на думці: лекції в єдиному православному інституті Західної Європи для нього цікавіші, аніж заняття в Паризькому університеті. Продовжив навчання. Коли ж повернувся до Іспанії, попросив благословення Владики Луки (єпископа Західноєвропейської єпархії Сербського Патріархату) на вступ до духовної семінарії Києво-Печерської Лаври.
Чотири роки, двічі на рік, літав з Барселони до Києва на сесії. Можна лише уявити, у які гроші це обійшлося! Та своєї мети досягнув. Духовну діяльність твердо вирішив розпочати з будівництва церкви в селі свого дитинства. Бо переконаний: буде церква - відродиться й село. Вже на місці при зустрічі з отцем Іоанном, настоятелем Хресто-Воздвиженського храму у Срібному, постали пріоритетні потреби: спочатку будувати церкву в Гурбинцях, для зручності жителів прилеглих сіл. Адже найближча - лише в Срібному. А нерідко люди і в Прилуки до церкви їдуть.
Тож за зведення церкви взялися з особливим ентузіазмом. До справи долучилися й нинішні мешканці села, і його уродженці, що проживають поза Гурбинцями. Як-от, наприклад, Микола Поета. Ігор Анатолійович каже, що за європейською традицією імена та прізвища всіх, хто брав участь у відбудові, будуть увічнені на зворотному боці запрестольної ікони Божої Матері на молитовну пам'ять майбутнім поколінням.


З прихожанами майбутнього храму

Людмила Смик, тижневик «Чернігівщина» №32 (412)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.