Колишній міліціонер може підібрати «ключик» до будь-яких дверей та сейфів

Володимир Портянко без жодної спеціальної освіти та підготовки може відкрити і надійний старовинний сейф позаминулого століття і — із закритими очима — найсучаснішу систему. І жодного разу свої таланти він не використав протизаконно. Хоча пропозицій із кримінального світу було чимало…

Все почалося з циганського коня

— А правду кажуть, що ви можете відкрити будь-який замок?
— Правду! Скільки себе пам’ятаю, стільки й відкривав. Не знаю навіть, чи можуть цього навчити десь. Я вчив себе сам. Просто дуже було цікаво — сидів і розбирався. Для мене прикладом був дід — Петро Руденко. Людина старого гартування. Його з ще п’ятьма хлопцями з уїзду відібрали для навчання з царем. 12 років прослужив на Кавказі. Повернувся унтер-офіцером, був майстром на всі руки — коваль, кушнір. Він мені так про навчання казав: «За два роки з мене, сільського хлопчака, зробили й грамотного, й офіцера. Далі все сам вивчав — і мови іноземні, і географію, і ремесла». Приблизно так і в мене.

— А з чого почалася пристрасть до відмикання?
— Добре пам’ятаю один випадок. Я в дитинстві дуже коней любив, верхи їздити. Колгоспних плутали мотузками, то на них можна було без проблем покататися. Але вони худі були шкапи. А от біля села паслися циганські — могутні, сильні красені. Та їх плутали у спеціальні пута із замками. У барона кінь був норовистий — кусався, брикався. Я його місяців два підкормлював, поки він сам мені назустріч не став іти. А тоді підібрав відмичку, розпутав його та й поліз кататися. Сам барон тільки з уздою їздив — залізяки до пащі коню встромляв, щоб той слухався. А я самими ногами управляв. Кінь переді мною й на коліна ставав, і голову на землю клав. Це мені років дев’ять було.

19 годин відкривав старовинні сейфи

— А яким було найскладніше ваше завдання?
— Років із вісім тому мені серед ночі телефонують друзі з Калінінграда. Там розкопали садибу часів війни на триметровій глибині. Уявіть, відкрили двері, а там стіл дубовий, шкіряні крісла, два сейфи — нічого не потліло, не струхло, така ізоляція добра. Спеціалістів, щоб відкрити сейфи, довго шукали. Приїжджали майстри з Австрії, спеціалісти у третьому поколінні, які й постачали ті сейфи — не впоралися. А різати сейфи не хотіли: раптом там документи. І от я з сумкою відмичок їду до Калінінграда. Мене зустріли чоловік 40: і начальник поліції, і мер. Я залишився в бункері один. Французькі сейфи. Один 1810 року, інший — 1812-го. 19 годин я не виходив, але таки відкрив. Там були документи, два пістолети, два ножі, усипані коштовним камінням, платинові медальйони. Це найдовший час, що я відкривав сейф.

— Виходить, старі сейфи відкривати важче, ніж найсучасніші — електронні?
— А що електроніка? Електроніка нічого не може замкнути, вона тільки управляє механікою. Вона мені не потрібна — від’єдную і будь ласка: працюю з механікою. Сучасні сейфи — прості. На них треба, може, три хвилини, може, хвилина, а буває — тільки доторкнувся, і він відкрився. Усі ці сучасні броньовані двері — дурниця. Відкрити можна все, якщо знаєш, що робиш.
От у позаминулому столітті — то були сейфи! Тоді кращі виробники змагалися за надійність: німці, французи, американці, англійці, болгари, бельгійці, італійці наймали ведмежатників, щоб перевірити якість своїх виробів. Коли у 1978 році в Києві будували метро, відкопали фундамент вілли Маєвського. Це був легендарний директор «Фабрики несгораемых касс» у Києві в ХІХ столітті. Мене покликали відкривати сейф, що там знайшли. Це справжня надійність! Укриття киянина Маєвського були найкращими у світі! Сучасні — це іграшки.

15 хвилин, щоб відкрити банкомат

— Якими інструментами ви працюєте?
— У мене є валізка з відмичками — я їх усі сам зробив. Але іноді допомагають і підручні засоби. Якось мене викликала молода дівчина посеред ночі. Вона повернулася з роботи з Києва і не змогла відкрити свої нові броньовані двері. Приїхавши на виклик, я взяв з собою не всі інструменти — лише маленьку валізку. Провозившись кілька хвилин, зрозумів, що доведеться повертатися додому за інструментом. На дворі ніч, дівчині зранку знову їхати до столиці. Словом, затягувати не хотілося. І тут мені в голову прийшла ідея. Кажу замовниці: «Знімай бюстгальтер!» Вона, не довго думаючи, знімає прямо у під’їзді. Ми дістали з нього пласку металеву «кісточку». І вже за кілька хвилин я відчинив двері. Вона так і залишилася стояти з предметом туалету в руках. І такі бувають випадки.

— З якими ще проханнями до вас звертаються?
— Банкомати відкриваю. Банківські спеціалісти не завжди можуть впоратися. Код зривається. Я відновлюю стару систему, нічого не ламаю, а їхні спеціалісти можуть тільки зламати. Мені вистачає 15 хвилин, щоб впоратися. Але я завжди перевіряю документи: чи належить сейф тій людині, яка до мене звертається, чи прописаний клієнт у квартирі, двері якої хоче відкрити. З мене дурня робити не треба.

Завжди під наглядом міліції

— З вашими здібностями ви могли б бути дуже багатою людиною. Чи ніколи не було спокуси використати таланти у криміналі?
— Навпаки, я 32 роки пропрацював у міліції! І ніколи не приховував, що вмію відкривати замки. Пропонували різні кримінальні справи часто, але я цих пропозицій не сприймаю взагалі. Завжди казав: «Не для того мене мати народила». Відповідаю таким добродіям: «Навчіться самі й робіть». Хоча знаю точно, що вони не навчаться.
Був у мене друг — секретар комсомольської організації на лукомеліоративній станції, колись на Котах була. Ми з ним випивали, а потім приїхали до контори — відкрити йому сейф. Я відчиняю, дивлюся — картотека і квартирні справи. Закриваю. Кажу: «Де твій кабінет?» Виявилося, він хотів у сейфі начальника замінити папірці, щоб отримати квартиру. Кажу: «Вибачай, нічого не вийде. Якось дружба зразу й пропала.
Я хочу спокійно спати. Без грошей, звичайно, погано, але мені багато не треба.

— А колеги-міліціонери вас не підозрювали у зносинах?
— Я завжди був під наглядом. Якщо тільки якась крадіжка — одразу мене перевіряють. За мною ходили, стежили. Я все це знаю. Боявся, правда, самодурів. Адже, за бажання, можуть і просто «повісити» на мене що завгодно. І начальство часто мене перевіряло. Та це їх робота, я розумію.

— Чи є у вас учні? Передасте комусь своє ремесло?
— Ні, не хочу переживати, що десь шкоду зроблять, не хочу за когось відповідати. Тут потрібна людина, у якої зовсім немає жадності.

Ольга Чижова, тижневик «Чернігівські відомості» №51 (1137)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.