Дзвінка мелодія спринту

У спорті випадкових людей мало. А у великому - і поготів. Мені здається, що це закономірно. Адже спорт - це така сфера людської діяльності, де потрібно присвятити себе улюбленій справі повністю, щедро віддаючи всі фізичні і духовні сили. Інакше мало чого досягнеш. Усе життя уродженець Чернігова, заслужений тренер СРСР Валентин Васильович Петровський діяв саме так.

Досьє
Валентин Васильович Петровський народився 15 лютого 1922 року в Чернігові.

Заслужений тренер УРСР (1969). Заслужений тренер СРСР (1970). Закінчив Київський державний інститут фізичної культури (1952). Кандидат біологічних наук (1960), доцент (1965), професор (1970). Старший викладач, доцент, професор кафедри легкої атлетики Київського державного інституту фізичної культури (1961-1970). Завідуючий кафедрою теорії і методики фізичного виховання (1971-1991), професор кафедри олімпійського і професіонального спорту (1992-2002). Підготував більше 10-ти кандидатів наук. Автор книг «Чергування праці і відпочинку в спортивному тренуванні» (1959), «Програмоване навчання і застосування технічних засобів у спортивному трену ванні» (1965), «Як навчати легкоатлетичних вправ» (1972), «Кібернетика і спорт» (1973), «Біг на короткі дистанції (спринт)» (1978), «Організація спортивного тренування» (1978) та інших. Помер 25 серпня 2009 року. Похований у Києві.

Легкою атлетикою займався з дитинства: бігав, стрибав, метав. Щоправда, J р високих результатів недосяг. Але, коли настав мас служити в армії, відчув себе загартованим, змужнілим. Солдатське життя суворо екзаменувало рядового Петровського. Минав другий місяць Великої Вітчизняної війни. Під Ярцевим артилерійський полк, де служив Петровський, ввели у прорив. Він біг із радіостанцією, коли поруч щось зірвалося, невідома сила підкинула вгору... До тями прийшов на ліжку у госпіталі. Відкрив очі і побачив людину у білому халаті.

- Ти не поранений, руки-ноги цілі. Контужений. Все буде добре, - мовив лікар.

Насправді ж усе було кепсько. Висновок медиків: демобілізувати з лав діючої армії.

Довелося вирішувати, куди податися. Повернутися додому неможливо - там ворог. Порадили поїхати у Середню Азію: чисте повітря, свіжі овочі та фрукти сприятимуть одужанню.

Прибувши до Алма-Ати, Валентин Петровський зустрівся з військкомом. Той, поглянувши на юнака, запитав:
- Ти, бува, не спортсмен?

- Колись був...

- Знаєш, що? Давай направлю тебе учителем фізкультури у середню школу!

- Та який з мене педагог?

- Нічого, зможеш, відчуваю, хватка у тебе залізна.

Робота у Валентина Петровського налагодилася, а щоденне перебування на свіжому повітрі та систематичні заняття з фізкультури допомогли відновити здоров'я.

Через півроку він знову постав перед військово-медичною комісією. Результат утішив: до військової служби придатний. Але спочатку потрібно вчитися.

Після прискорених шестимісячних курсів у Рязанському артилерійському училищі прибув у діючу армію офіцером. Північно- Західний фронт, бої під Старою Руссою, 2-й Білоруський, згодом 1-й Білоруський фронти. Лейтенант Петровський був повітряним спостерігачем гвардійського полку 152-мілі- метрових гаубиць. Удень і вночі визначав з аеростату місцеперебування ворожих військ, за спалахами залпів відшуковував гармати. Він годинами сидів у корзині на висоті 600 - 1000 метрів. Перебувати там було небезпечно. Двічі горів аеростат, двічі рятувався спостерігач Петровський: на мінімальній висоті спрацьовував парашут.

Війну закінчив у Берліні. За хоробрість його нагородили трьома бойовими орденами і двома медалями. У 1946 році 23-річний капітан Петровський демобілізувався. Вступив до школи тренерів при Київському державному інституті фізкультури.

Відновив систематичні тренування з легкої атлетики. Виступав за студентську збірну республіки. Це дозволило йому не тільки змагатися, а й спостерігати за провідними спортсменами і занотовувати спостереження до спеціального зошита.

Деякий час працював на кафедрі фізичного виховання Київського медичного інституту ім. Богомольця. Там молодий викладач з ентузіазмом взявся за наукове обґрунтування тренувань у спринті. Йому допомагали академік Григорій Фольборт, професори Микола Путілін, Михайло Лейнік.

У 38 років Валентин Петровський захистив дисертацію кандидата біологічних наук, його запросили працювати на кафедру легкої атлетики Київського державного інституту фізкультури. Це запрошення він прийняв із радістю, бо у вузі створювали лабораторію легкої атлетики. Придумав методику з виховання спринтерів високого класу і сподівався знайти їй застосування.

Спартакіада школярів України 1966 року відбулася у Львові. Липень був холодний, часто лили дощі, глядачів на стадіоні - обмаль. Валентин Петровський з цікавістю спостерігав за змаганням спринтерів. На стометрівці переміг Валерій борзов - 10,5 секунди. Непогано! З ним і вирішив вести перемовини. Для нього цей юнак не був «темною конячкою». За його результатами Валентин Петровський спостерігав давно, постійно спілкувався з його тренером Борисом Войтасом.

Валентин Петровський узяв його під свою опіку. Через місяць Валерій Борзов став студентом першого курсу Київського державного інституту фізкультури. Учень і наставник почали відпрацьовувати техніку старту, розбігу, бігу дистанції. Кожен рух Борзова аналізували, порівнювали з рухами кращих спортсменів світу, обговорювали кінограми бігу Валерія, вимірювали кути згинання ніг і нахилу тіла у різних позиціях. В усіх фазах бігу від старту до фінішу не раз зверталися за допомогою до електронно-обчислювальних машин.

Минуло три роки. У Борзова з'явилася легкість бігу, витривалість. До автоматизму відпрацювали спеціально розроблений варіант старту і стартового розбігу. Валерій одержав кілька перемог на всесоюзних і міжнародних змаганнях.

У 1969 році в Києві відбулася першість Радянського Союзу. Фінал на 100 метрів, незважаючи на дощову погоду, Валерій виконав на відмінно, повторивши рекорд СРСР і Європи: 10 секунд рівно! А потім заволодів і рекордом СРСР і континенту на двохсотме- трівці - 20,2 секунди.

І ось 1 серпня 1972 року. 80 тисяч глядачів, які зібралися на олімпійському стадіоні в Мюнхені, спостерігали за фінальним забігом на 100 метрів.

- Спокійно, Валєро! - сказав Валентин Петровський. - Це звичайне для тебе міжнародне змагання. Щоправда, трохи вище за рангом. Не хвилюйся. Не потрібно робити чогось надзвичайного, зроби, що можеш.
Ці слова зняли напругу.

Пролунав постріл - спринтери почали забіг. Поступово Борзов нарощував швидкість і вже після шістдесяти метрів його перевага над суперниками стала помітною. Ось і лінія фінішу! Перемога! Першим із успіхом його привітав тренер Валентин Петровський.

Після денного відпочинку нова дистанція - 200 метрів. На фінішній прямій на одному рівні з Борзовим трималися американець Ларрі Блек та італієць П'єтро Меннєа. Та через кілька кроків Валерій вирвався вперед. То була друга перемога - 20,00 секунди! Такий результат внесено до таблиць рекордів СРСР і Європи. За всю історію Олімпійських ігор Борзову вдалося завоювати золоті медалі на обох спринтерських дистанціях. До цих нагород приєдналася ще одна - «срібна» за естафету 4x100 метрів.

Успіх Валерія Борзова Вітчизна відзначила найвищою нагородою - орденом Леніна. Тренера Валентина Петровського нагородили орденом Трудового Червоного Прапора.

Наполегливо готувався Борзов і до XXI Олімпійських ігор у Монреалі (1976 рік). Але на початку сезону травмував ногу. Однак спортсмен зумів виграти дві бронзові нагороди: з бігу на 100 і в естафеті 4x100 метрів.
24 липня 1979 року на сьомій спартакіаді СРСР Валерій Борзов виступав на дистанції 200 метрів. У шостому забігу фінішував лише п'ятим. За ті короткі хвилини, поки вдягав спортивний костюм, твердо і безповоротно вирішив, що це його останній забіг. Сказав відверто про це і Петровському. Той його зрозумів.

Олімпійський переможний фініш Валерія Борзова

За час спортивної кар'єри Валерій Борзов чотири рази ставав чемпіоном СРСР у закритих приміщеннях і 17 разів перемагав на літніх першостях країни, зокрема і на двох спартакіадах СРСР. За цей час він встановив 12 рекордів СРСР у бігу на 100 і 200 метрів та разом із товаришами в естафеті 4x100 метрів. Сім разів перемагав на зимових чемпіонатах Європи і завоював чотири золоті медалі на літніх чемпіонатах Європи.

Коли Валерій Борзов відійшов від активних занять спортом, Валентин Васильович Петровський допоміг йому захистити кандидатську дисертацію.

Наш земляк Валентин Петровський без сумніву був тренером майбутнього. Він - агломерат ученого і практика. Людина, яка не обмежувалася тільки науковими рекомендаціями, дослідженням складних проблем. Він впроваджував свої розробки у життя. Його методика тренування і нині широко використовується у нашій країні і за кордоном.

Віктор Береговий, газета "Деснянка вільна" №91 (390) від 15.11.12

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.