Молодіжний театр. Дзеркало Богдана Ревкевича

Час минає швидко. Літо спливло, наче білі хмаринки серпня. Однак вересневий вітер приніс нам сюрприз — відкриття нового театрального сезону в Чернігівському молодіжному театрі. 15 вересня тут гостинно відчиняться двері для глядачів. І Молодіжний зустріне нас виставою «Полліанна» Елеонори Портер. Режисер постановки — молодий талановитий львівський режисер Богдан Ревкевич. Він працює у відомому не лише в Україні Львівському національному академічному українському драматичному театрі імені Марії Заньковецької. Окрім майже 40 зіграних тут ролей, Богдан уже поставив на сцені свого шанованого театру кілька вистав, на які залюбки ходять глядачі.
Постановка «на виїзді», себто в іншому місті — для Богдана вперше. Але і сам режисер, і актори, і художній керівник Молодіжного театру, заслужений діяч мистецтв України Геннадій Касьянов переконані: дебют буде не просто вдалим, а приголомшливим. Адже і вистава «Полліанна» — річ неординарна. А головне — у ній є те, чого нам у нинішньому прагматичному світі так не вистачає...

— Богдане, як так трапилося, що ви — і актор, і режисер? І що, врешті-решт, переважує?
— Найперше маю сказати, що в мене дві освіти. Акторська — я закінчував курс народного артиста України, лауреата Шевченківської премії Богдана Козака. Тоді в нашому Національному університеті імені Івана Франка відкрилася ця спеціальність при філологічному факультеті. Я був у першому випускові акторського відділення, 2003 року. Нині це вже цілий окремий факультет, є кафедри режисури, акторська і ще багато інших, цікавих. А в нашому театрі Марії Заньковецької я працював із другого курсу. І ще кілька моїх одногрупників. Повинен сказати, коли я закінчував акторський факультет, то вже мріяв про режисуру. Хоча як для актора мав гарні перспективи, цікаві ролі. До речі, я й досі в театрі офіційно — актор. Але одночасно ставлю і вистави, керівництво мені довіряє. Адже маю диплом режисера, закінчив режисуру у народного артиста України Федора Стригуна.

— Які свої акторські ролі любите найбільше?
— Ролей у мене близько 40. Різних — і головних, і епізодичних. Грав Крогстада в «Норі» Ібсена, Хойзека дурня в «Хелемських мудрецях». Лікаря Бауера в «Завчасній паморозі» Рільке, Гюстава в «Дамі з камеліями» Дюма-сина. У виставі «Арт» Ясміни Реза — Марка. Ця вистава йде і в вашому Молодіжному. Я багато граю у Вадима Сікорського, який поставив «Арт».

— Розкажіть і про свої постановки.
Починав з водевілю «Сліпе щастя» Маріньє. Це було ще на другому курсі режисури. Але вистава сподобалася керівництву, і її взяли до репертуару. На третьому курсі я поставив романтичну «Безіменну зірку» Міхая Себастьяна. І вона теж увійшла до репертуару театру імені Марії Заньковецької, на сцені якого йде й досі. А дипломна вистава — «Два дні… Дві ночі…» — моя фантазія на тему «Ромео і Джульєтти». Це був гарний проект, який ми грали п’ять років. Ну а далі — «Полліанна», до цього роману я сам написав інсценівку.

— «Полліанна» належить до так званих сентиментальних дитячих творів, котрі освіта і культура радянської доби просто не сприймала. Сентиментальних, до речі, в абсолютно позитивному значенні — добра, милосердя. І ось нарешті в 90-х роках вони стали доступними. Їх почали видавати. Я читала своїм дітям ці романи. До речі, їх корисно знати й дорослим... Бо у нас якось пропагувалося добро, котре «должно быть с кулаками». А тут — ніжність, безкорислива допомога — нехай ти друг чи ворог, милосердя...
— Так. У мене актори теж питалися, чим радянським часам так не догодили ті твори... Але за цією сентиментальністю я знайшов дуже важливу річ. Проте спочатку трохи відхилюся від теми. Днями увімкнув телевізора, там показують відкриття Паралімпійських ігор. Інваліди трималися так достойно. Знаєте, аж сльози на очі навернулися. Вони справді рівні з іншими, здоровими. Але за душу взяв вислів, який там на стадіоні був написаний вогняними літерами — «Ми є те, що ми є». Розумієте, «Полліанна» для мене і не сентиментальна. У ній є дуже висока тема добра, коли людина розчиняє себе в інших людях.

— На жаль, це сьогодні часто не дуже популярне...
— Тому що багато скептики навколо й іронії, цинізму. Таким чином люди, може, й захищаються. Але принципи Полліанни, повірте, — це дуже серйозно. Й актуально. Бо нині стільки прагматизму, закритості, коли кожен у своїй шкаралущі, своєму замкненому світі, і думає, що головне — матеріальне. А головне — духовність, співпереживання, доброта, справжність. Те, що ми є. Тобто не ховання себе за якимось масками, дверима, замками, кущами. Повернутися один до одного обличчям, душею. Зроби це першим, й інша людина реагуватиме так само. Бо є закон дзеркала, відображення себе самих. І Полліанна вчить нас цьому. До речі, ми трохи змінили вік героїні. У романі дівчинці років 12. І її філософія трохи схожа на дитячу безпосередність, що виглядає дещо комічно. У нас це юнка 16-17 років. Так було треба й для того, аби й доросла актриса не виглядала не зовсім доречно в ролі маленького дівчатка. І мала вже устатковане сприйняття світу.
Крім того, варто згадати ще один нюанс — жертовність. Коли віддаєш себе іншим. Плюс гра в радість. Коли у будь-якій ситуації треба знайти момент, котрий буде приводом для радощів. Полліанні це вдавалося завжди. Але сталася трагедія. Дівчинка потрапила під машину. А відтак мусить бути прикутою до інвалідного візка. І вона злякалася: бо спочатку не могла відшукати для своєї гри виправдання. Але все одно врешті-решт знаходить! А відтак з’являється і надія. Маю сказати, сьогодні, попри весь прагматизм, люди вже рухаються у бік добра. Читаєш Ошо, сучасних філософів і розумієш, як важливо бути собою, шукати проблеми в собі і знаходити, щоби радіти життю. Бо ми є гості на цій планеті, і всі це свідомо розуміємо. Прийде час, і ми маємо залишити цю Землю. Тому земне життя треба прожити так, аби радіти, допомагати іншим. Мені настільки близька ця філософія, що чернігівські актори інколи називають мене Полліандром.

— Це символічно... А загалом, світогляд «Полліанни» — не що інше, як біблейські мотиви...
— Так, у «Полліанні» є багато християнського світогляду. І те, що її батько — пастор, і він її виховував за заповідями Господніми. А в Біблії дуже багато радісних текстів. Моя дружина Наталя Боймук, яка у Львові грає Полліанну, допомагала мені з образом.

— Ми знаємо Наталю за виставою «Дім з мезоніном» Чехова, де вона зіграла Місюсь. Цю постановку чернігівські глядачі бачили на Грудневих театральних вечорах і дуже аплодували акторам. А чи граєте ви зі своєю дружиною разом?
— Так. І здебільшого закоханих. Наприклад, Гюстав і Нішетта в «Дамі з камеліями», лікар Бауер та Єва в «Завчасній паморозі» Рільке...
— Грати з дружиною легко чи навпаки?
— Дуже легко. Дуже. Одразу стаєш живим-живим, не брешеш, даруйте, ні на йоту. А почуваєшся таким, яким ти є у житті. Моя дружина, до речі, дуже хороша актриса. Нині вона репетирує головну роль у Федора Стригуна «Віяло леді Віндермір» Оскара Уайльда. Я ж до початку театрального сезону ставлю «Катерину», то у Наталі там теж головна роль — Катерини. Знаєте, я закохався в Шевченка. Він настільки сильний, настільки потужний автор.

— Ваша театральна родина — це ви, дружина...
— І наш син Юліанчик. Йому 7 років. Він у нас грав Івасика-Телесика. Я, до речі, теж цю роль грав. І Пітера Пена, коли був студентом. У нас багато на сцені йде казок.
Юліан кілька разів зіграв цю роль, а потім відмовився. Він любить танцювати й займається серйозно бальними танцями. Потім йому сподобалося бути режисером. Син удома ставить вистави, а ми з дружиною граємо. Юліан сам пише п’єси, робить інсценівки. Такий от серйозний хлопець.

— Ви родом з Дрогобича. Любите Львів?
— Так. Дуже. Оцю його рафіновану інтелігентність, певний гонор. Для мене Львів, загалом, це театральне середовище. І половина в ньому, до речі, — не львів’яни. Моя дружина, скажімо, з Волині. Але у Львова є одна риса. Як казав колись мені Богдан Козак, це місто виховує хребет. Тобто вміння себе достойно тримати. І спонукає до самовдосконалення з професійного боку. А саме місто й не було би таким без його жителів, які дбають про нього і леліють.

— Нині ви тимчасово живете в Чернігові. Чи легко було звикнути до нової ментальності?
— Це теж прекрасне місто. У ньому є романтичний дух. Я плавав Десною на пароплавчику зі своїми родичами. І вони були у захопленні. Чернігівці — дужем’які, добрі люди, готові щоразу допомогти. Мені тут комфортно. А загалом, як кажуть мудреці, ми світ приносимо з собою. Пропоную його іншим. І сам вбираю в себе нове. Я, скажімо, дуже вдячний, як до мене ставляться в театрі.
Чернігів — красиве місто. Старовинне. У вас дуже гарний пам’ятник Шевченку. Мені дуже сподобалося старе містечко, де малесенькі будиночки, наче початок ХХ століття. Казали, що тут часто знімають кіно. Але найкращі, неперевершені перлини і ваша гордість — то ваші храми. Є дух Сіверської землі. І люди мають це цінувати, берегти, а меценати — вкладати в це кошти.
— Тобто, перша спроба в іншому театрі буде зовсім не глевким млинцем?
— Сподіваюсь, аж ніяк. Для мене це цікава практика. Я пробую свої сили. І мене підтримує новий колектив. Тим більше, я для себе обрав шлях режисури. Хоча ще граю у виставах.
— Таким чином вам легше розуміти працю і режисера, й актора.
— Безперечно. Відколи я ставлю сам вистави, я перестав дискутувати з режисерами. Коли щось цікаво, я краще запитаю про те окремо. Такої толерантності мене навчила саме режисура. Адже режисер бачить виставу цілісно, ніби з висоти пташиного польоту. А актор — з позиції своєї ролі. І тому не варто збивати режисера з думки.

— Наші актори вас «смикають»?
— Актори смикають всюди. Мій учитель Федір Стригун казав, що коли ти йдеш на репетицію, то ніби заходиш до клітки з тиграми. Хоча актори — це маленькі діти. Вони дуже вдячні, їх лишень треба запалити до роботи. Ми — як родина. Але головне — впевненість у тому, що ти робиш. І намагання переконати в тому актора. Кожного — по-різному. Адже вистава — це спільна справа. Отож треба знаходити до кожного підхід. Бо люди всі хороші. І в цьому ми повертаємося знову до «Полліанни». Коли інша людина бачить в іншій людині суть, добро. Навіть якщо хтось звертається до неї не так, як би вона хотіла. Але це дівча бачить все ніби у майбутньому, у розвитку. Таким чином, «Пол¬іанна» не що інше, як сімейна вистава. І перша дія в мене навіть має певний нюанс комедійності. Я вигадав такий собі принцип гойдалки. Коли сумний епізод змінюється комедійним. І навпаки. Це дозволяє протягом вистави тримати у напрузі залу. Така ось моя режисерська кухня…

— Полліанна чимось нагадує Фореста Гампа…
— Справді, вони схожі своєю філософією...
— Що мрієте поставити після «Катерини»?
— Я пробував себе в жанрах водевілю, мелодрами, трагедії. Залишилася комедія. Є кілька п’єс, котрі за художніми якостями, змістом мені подобаються. Однак не можу сказати, яку ставитиму. Хочу, щоб залишалася інтрига і таємниця.
Після розмови пригадався раптом вірш Ліни Костенко, де є такі рядки:

Осінній день, осінній день, осінній!
О синій день, о синій день, о синій!
Осанна осені, о сум! осанна,
Невже це осінь, осінь, о! — та сама...

Справді, літо вже скоро буде за горами. Але з того теж можна... порадіти. Адже осінь така гарна... А ще на нас у Молодіжному чекає чудова Полліанна. Гра в радість якої може бути найкращим у світі «вірусом» любові...

Розмовляла Людмила Пархоменко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.