Мобильная версия сайтаАнатолій Ященко: „Артист - це дуже жорстока професія ”
Минуло чимало років відтоді, коли високий худорлявий хлопчина з Рівнопілля, замість того, щоб ганяти м’яча чи запускати повітряного змія, мало не щодня поспішав на репетиції драматичного гуртка у чернігівському Палаці піонерів. І хоча серед його рідні не було артистів, підлітку подобалося грати ролі, змінювати образи й костюми, щось вигадувати. Напевно, вже тоді він знав, що театральна сцена – це його покликання. Сьогодні наш земляк Анатолій Ященко працює в Київському театрі драми та комедії на лівому березі Дніпра, має звання заслуженого артиста України та навчає молодь в театральному університеті ім. Карпенка-Карого. Нещодавно у стінах свого театру артист відсвяткував 50-річний ювілей.
З рідного села – на столичну сцену
- Пане Анатолію, а з чого все починалося?
- Десь з п’ятого класу я почав ходити в драмгурток Палацу піонерів до талановитого педагога Тамари Захарівни Чернявської. Мені це було надзвичайно цікаво! Спочатку ми жили у Постовбиці, а потім батьки переїхали ближче до міста – в Рівнопілля. Пам’ятаю, як щоранку нас возили на навчання до Чернігова (я закінчив середню школу №4). Тамара Захарівна поставила з нами чимало вистав - „Івасик-Телесик”, „Рыжый-рыжый, конопатый», „Пригода не вдалася”, „Рік 2001”, „Син полку”, новорічні вистави. Я й досі пам’ятаю свої репліки! Тамара Захарівна зуміла прищепити нам любов до театру. Тож не дивно, що по закінченню школи п`ятеро її вихованців поїхали вступати до Харківського театрального. Пройшли іспити четверо, в тому числі і я.
- А як склалася Ваша творча доля надалі? Коли Ви опинилися в Києві?
- В Києві живу вже понад десять років, а до того 15 років працював у Запорізькому молодіжному театрі – ми з дружиною приїхали за розподілом після інституту. У Запоріжжі в той час саме організовували новий театр, до нього приїхали працювати випускники декількох театральних вузів, тож склалася дуже потужна трупа, було здійснено багато яскравих постановок. Цей театр називали фестивальним, він і досі існує. Потім я спробував себе на сцені Московського камерного театру. Це було доволі складно, виникало багато побутових незручностей, проблеми із житлом, громадянством, тож через рік я вирішив повернутися до Запоріжжя. І випадково довідався, що в столичному театрі драми та комедії проходить прослуховування артистів. По дорозі на батьківщину ми з дружиною зупинилися в Києві, аби “показатися” режисеру - мене запросили на новий сезон. Тож із серпня 1995 року я в цьому театрі. Скажу відверто, коли ми їздили по дорозі на Чернігів, я частенько придивлявся до нього і думав: „Який же він гарний, схожий на білий корабель, я хотів би тут працювати”. Так і сталося, хоча ми цього спеціально не планували...
„Ця дівчина буде моєю дружиною”
- Тож Ваша дружина також актриса?
- Так, але Надя вже не працює за спеціальністю. Вона вирішила закінчити свою акторську кар’єру й нині завідує трупою нашого театру. Дружина - глибоко віруюча людина, моя опора в житті. Зі своїх позицій вона оцінює мої роботи у виставах, аналізує ситуації і щось мені підказує, дає поради. Буває, я з нею не погоджуюсь, але внутрішньо розумію, що вона права. А познайомилися ми під час навчання. Я звернув увагу на струнку красуню ще під час вступних іспитів - і вже тоді з’явилася думка: „Ця дівчина буде моєю дружиною”. Я пам’ятаю навіть, як вона була тоді зодягнена! Щоправда, спочатку вона мене не помічала, у неї була купа залицяльників. Першою мене „оцінила” майбутня теща. Після перегляду однієї зі студентських вистав вона сказала доньці: „А от Толя нічого, начебто непоганий хлопчина”. До речі, наш роман почався саме в Чернігові. На третьому курсі ми привезли до рідного міста уривки з вистави „А зорі тут тихі”, виступали на сцені Палацу піонерів. А потім ще довго гуляли містом, милувалися його своєрідною архітектурою і... цілувалися у телефонній будці.
- Напевно, на Вашу обраницю справила вплив магія нашого стародавнього міста?
- Можливо. Після третього курсу ми одружилися, і з того часу разом. У нас є син Максим, підростає онук. На щастя, син не став артистом, працює в Києві. Ми полюбляємо родинний затишок, нас із дружиною не приваблюють тусовки, хоча професія й вимагає такого проведення часу. Ми із зусиллями сприймаємо те, що показують нині по телебаченню і подають ЗМІ. Я більше люблю кіно, читаю, на вистави ми ходимо дуже рідко.
Залишіть цю професію, будь ласка!
- Які ролі граєте на столичній сцені?
- Різнопланові, за що дуже вдячний художньому керівнику нашого театру Едуарду Митницькому. Щойно я прийшов у трупу, як він призначив мене на роль Кареніна у виставі „Живий труп” за Толстим. Я був дуже здивований, оскільки не бачив себе у цій ролі. Раніше мені, звісно, доводилося грати різних баронів і графів, але переважно я був зайнятий у казках, був і комариком, і сорокою на пуантах. Мені подобалося блазнювати, а тут така серйозна драматична роль! Це була робота на спротив. Потім грав бізнесмена Олівера Крауна у виставі „Так скінчилося літо” і знову попав у драматичну сімейну ситуацію. А коли вже з’явився у постановці„Глядач на виставу не допускається”, про мене заговорили як про гострохарактерного і навіть комедійного актора. Так що нині у мене різнопланові герої, хоча, щиро кажучи, мені більше по душі робота в трагікомедіях. Там більше внутрішніх нюансів, більше можливостей для актора.
- А про які ще ролі мрієте?
- Зізнаюся, в юності у мене були мрії, але не про ролі. Приміром, у білому капелюсі на білому пароплаві йти океаном... І ця мрія здійснилася! Правда, не було капелюха, зате був макінтош – подарунок тестя, в якому я почувався дуже комфортно. Це був круїз навколо Японії. Я з дитинства мріяв стати актором, бути на сцені, проте сьогодні кажу своїм студентам: „Доки є можливість, залишіть цю професію, будь ласка!”
- Чому так?
- Це дуже жорстока професія, тому що артист весь час повинен маніпулювати своїми внутрішніми резервами, він не має права хворіти й повинен весь час тримати себе в певних межах, адже за ним спостерігають тисячі очей. Сили не завжди відновлюються, тож багато хто не витримує такої напруги. Крім того, від артиста нічого не залишається: доки він грає – про нього пам’ятають, пішов зі сцени – забули. На жаль, сучасна молодь не знає корифеїв російського театру, українського. Є ще такий момент – всі прагнуть бути багатими і знаменитими, але не завжди виходить. Треба це пережити. А навіть якщо людина досягає популярності, заробляє багато грошей, це також треба пережити. З одного боку, ця професія дуже цікава, оскільки дає можливість прожити декілька життів, але з іншого – за це часом доводиться платити надто дорого...
Вікторія Кудіна
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Экспорт новостей
