Олександр Пушкін - не класик. Але теж поет

Добавить новость

Четверг, 26 Июня 2008 15:13  |  Просмотров: 4871

Олександр Пушкін

Чернігівський Олександр Пушкін — не повний тезко класика російської літератури. Бо не Сергійович він, а Васильович. До того ж корінний чернігівець, у 1955 році закінчив Чернігівську школу №1. Звідки таке прізвище? Каже, що батько його родом з Кубані, із станиці Кримська. А там воно було досить поширеним. Щоправда, у бабці-черкешенки та її земляків прізвище колись звучало дещо інакше — Пушкіні, з наголосом на останньому складі. А вже згодом трансформувалося у "класичне". Саме завдячуючи батькові Василю Сергійовичу, з'явилися у Чернігові свої Пушкіни. Адже мама нашого Олександра Пушкіна корінна чернігівка, з роду Мозгових-Єщенків.

Як і поет-класик, наш Пушкін народився у перший літній місяць, тільки на 5 днів пізніше
— 11 червня. Нещодавно йому минуло 70. Діти й онуки влаштували тепле родинне свято з сюрпризами. Коли, прокинувшись ранком, він вийшов на кухню, то так і завмер на порозі — все довкруги у різнобарвних повітряних кульках. Був і торт з 70 свічками (як справжнє маленьке багаття!). А в подарунок старійшина роду отримав телевізор
— щоб міг хоч цілий день дивитися свої улюблені передачі і новини, ні від кого не залежачи.

Щоправда, застигати перед телеекраном Пушкіну ніколи. Людина він непосидюча, до всього цікава. Влітку сідає ранком на велосипед — і в дорогу. То на Десну купатися, то мандрувати вулицями і вуличками старого Чернігова. Хоча й знає їх ще з дитинства мов пальці власної руки, проте приємно спостерігати, як вони змінюються... А взимку — за ковзани і в двадцяту школу на лід (живе ж неподалік!). Катається як справжній ас. Молоді позаздрити можуть. "Коли ще хоч 10 відсотків українців так бігає на ковзанах, як ви, то ще не вмерла Україна і ніколи не вмре", — пожартував одного разу місцевий депутат.

А нещодавно у Олександра Васильовича відкрився ще один талант: акторський. Він дебютував у виставі "Пробач мені..." за повістю Володимира Желєзнікова "Опудало", зігравши роль дідуся. Спектакль поставила Рената Гафурова разом з учасниками театральної студії, що працює при Чернігівському театрі ляльок. Для такої події довелося навіть власне пальто порізати.

— Пальто це колись іще в "Дружбі" купував. А рукав я скальпелем розрізав. Адже за сценарієм воно в мене мало бути старим і залатаним та й називають мого героя "заплаточник", — розповідає актор-початківець. — Донька каже, мовляв, чого пальто назад, додому, приніс воно ж тепер ні до чого не придатне. А я не викидаю. Бо режисер сказала, що восени знову цю виставу гратимемо. ..

За професією чернігівський Олександр Пушкін технолог машинобудування, спеціальність — металорізальні верстати та інструменти. Останнє місце роботи — фабрика лозових виробів, директор. 12 років уже на пенсії. Попри те, що він, так би мовити, технар, та літературу любить і чудово знає — і класичну, і сучасну.

— Я надзвичайно люблю Гюго, а з поетів — Лєрмонтова, — пояснює. — А Пушкіна? Його не можна любити чи не любити. Його треба визнавати. Він є, він стоїть над всіма Це як Бог і апостоли... — каже про свого тезка-класика.

З творчістю Олександра Сергійовича чернігівський Пушкін також добре обізнаний.
А взагалі може хоч годинами читати напам'ять вірші Сосюри, Ліни Костенко і ще багатьох-багатьох поетів, розмірковувати про їхнє життя та творчість.
— Моя мама була дуже цікавою особистістю. Надзвичайно віруюча людина, проте захоплювалась історією, міфологією, до глибокої старості багато читала. Пам'ятаю, "Графа Монте Кристо" вона читала із своєю сестрою наввипередки. А "Легенди і міфи Стародавньої Греції" Миколи Куна як любила! А ще знала багато творів Шевченка та Лесі Українки напам'ять.

Наш Пушкін, ж з'ясувалося, також пише вірші. Давно.

— Колись я навіть поніс їх до редакції, — згадує. — Почитав мої вірші відомий чернігівський поет Кузьма Журба і каже: "Дуже вправно написані. Але так вже писали — і Тичина, і Рильський, а треба, щоб ваші вірші не були схожими на чиїсь, індивідуальний стиль має бути...

Після того Олександр Васильович по редакціях більше не ходив. Не тому, що образився. Просто, напевне, зрозумів, що один Пушкін в літературі вже є. Але й писати не перестав. Для себе. А особливо епіграми. Немає, напевне, серед його друзів та знайомих тих, кому б він їх не присвячував і не дарував.

— У Чернігові, — каже Олександр Васильович, — є ще один Пушкін. Він не родич мені. Я з ним навіть не знайомий. У телефонному довіднику прізвище побачив. Написано, що живе по вулиці Серьожнікова.

Є у нашого Пушкіна і своє Болдіно — місце, яке завжди зігріває душу і надихає. Це родинна садиба. Невеличкий старенький будиночок на околиці Чернігова, неподалік від колишнього приміщення пивзаводу. З садом на трьох сотках землі.

— Будинок той ще мій дід купив. У ньому мама на світ з'явилася у 1912 році. Там сарай стоїть, який по війні дід латав обрізками металу. Бо кулями та осколками геть побитий був.
 Нині там моя донька Аня живе з сім'єю. У ньому ми хрестили дітей і онуків. До речі, доньок моїх охрестив Олексій Тичина — брат українського класика.

Шість років тому померла дружина Олександра Васильовича — Людмила Дмитрівна Косухіна. Вона — кандидат технічних наук, працювала викладачем у технологічному університеті.

— З дружиною ми разом вчилися в політехнічному інституті, там і познайомилися у 1963 році, а в 1967 одружилися, разом прожили рівно 35 років. Розуміли одне одного з півслова. Таку, як вона, я більше не зустрічав...

У Олександра Пушкіна — дві доньки-близнючки. Алла та Аня. А ще — четверо онуків. Найстаршій — Олександрі — 17, найменшому — Герману — буде 5. Тепер вірші Пушкін пише вже і для них...

— Я вважаю себе щасливою людиною, — каже Олександр Васильович і пояснює: — Щаслива не та людина, у якої багато грошей, а та, якій їх вистачає. Якось оце ішов вулицею, побачив неподалік ринку жебрака в інвалідному візку. І подумав, що попри всі негаразди, які траплялися у моєму житті, я не маю підстав ображатися на долю. У мене є руки, я маю дах над головою і родину. І хіба то важливо, які на мені черевики? Головне, є ноги, я можу ходити і навіть бігати на ковзанах. Головне, до всього треба ставитися по-філософськи: і це мине... А загалом я своїм життям задоволений. Коли ж, трапляється, запитують про секрет мого активного довголіття, відповідаю, що він простий: у мене немає грошей ні на ліки, ні на похорон.

Валентина Меркулова (щотижневик  "Місто" №26 )

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: