Ярослав Бих: на сцені я відчуваю музику

Добавить новость

Четверг, 19 Июня 2008 12:28  |  Просмотров: 4381

http://vid.cn.ua

Ярослав Бих

СТРАШНІ ПРОГНОЗИ — НЕ ПРИВІД ОПУСКАТИ РУКИ
Коли Ярослав народився, ніхто й уявити не міг, що він досягне таких успіхів у музиці. Через помилки лікарів під час пологів немовля отримало тяжкі травми — ліва ручка була зламана у передпліччі і неправильно зрослася ще у пологовому будинку, а права взагалі не ворушилася. Насправді лікарі не могли навіть обіцяти, що хлопчик буде ходити, їхній діагноз прозвучав для родини як вирок: все, що чекає на малого у майбутньому — інвалідний візок. Однак, миритися з такими висновками ніхто не збирався! Мати хлопчика ще навчалася в інституті, з батьком на той час уже стосунки не ладилися. Тож усі турботи взяла на себе бабуся, витримці і силі якої можна тільки позаздрити.

— Я сама на інвалідності. Якби ще дочка покинула навчання і не отримала професії, то жити було б просто ні на що, — розповідає, і досі ледве стримуючи сльози, Віра Петрівна Бих, бабуся Ярослава. — Не хотілося вірити, що нічого не можна зробити. Тепер на власному досвіді я вже знаю, що якщо опустити руки, то дива, звичайно, не станеться, але якщо займатися дитиною, то хай не на 100% вилікуватися, але досягнути покращень на 50, 70 і навіть 90 %, можна. А це вже велика справа! Треба просто вірити і працювати над лікуванням. Я поставила собі за мету зробити з онука повноцінну людину.

Все просто тільки на папері, у житті ж довелося докласти титанічних зусиль. Віра Петрівна покинула все і пішла по лікарям шукати допомоги. Робила все, що можна — плавання, масажі, голковколювання стали частиною їхнього з Ярославом повсякдення. Те, що хлопчик буде Інвалідом, казали в один голос усі, але оформлювати йому інвалідність, щоб отримувати якісь кошти хоча б на молоко, довго не бажали. Бабуся і цього домоглася.

Довго шукали Бихи, але все ж таки знайшли центр «Відродження», який тоді тільки відкрився і працював із дітьми з обмеженими можливостями.

— Нас брати не хотіли,— пригадує Віра Петрівна.

— Ярославу було ще тільки п'ять місяців, а там працювали з дорослішими. Не знаю, який у мене був вигляд і що я там казала, та все ж наді мною зглянулися. З тих пір кожні три місяці ми проходимо лікування у «Відродженні». Взагалі, я дуже вдячна, що на нашому шляху траплялися такі добрі люди, які не давали втратити надію, — Наталія Зенченко, Василь Пасічник, Тамара Буряк, Світлана Федорова та багато інших. Було дуже важко, але, на щастя, нам вдалося все подолати — сьогодні на вигляд Ярослав майже нічим не відрізняється від однолітків, ще тільки погано працює права ручка. Я робила все, що могла. Мені просто зовсім не хотілося, щоб дочка щоночі плакала у подушку.

Сьогодні Оксана, мати Ярослава, плаче вже тільки від гордості за власного сина.

СТРАХ ПЕДАГОГІВ МАЛО НЕ ПОХОВАВ ТАЛАНТ

Перше кохання, оте, що залишається на все життя, прийшло до Ярослава ще у дитячому садочку, у чотири роки. Це була любов до музики, і чомусь саме до піаніно. Почувши, як грає вихователька, хлопець раз і назавжди вирішив, що гратиме і сам. Впертість і наполегливість Ярослав, мабуть, успадкував від бабусі. Прийшовши додому, він твердо заявив: «Хочу!» З тих пір бажання грати не лише не проходило, як це часто буває у малечі, а навпаки, посилювалося мало не щодня. Спочатку мама була змушена придбати такий собі дитячий синтезатор, який і став улюбленою іграшкою. Скоро малий вже сам підбирав мелодії дитячих пісень. Залишалося одне — підтримати талант та бажання і відвести хлопчика до музичної школи. Але і тут просто не вийшло.

У п'ять років Ярослав блискуче пройшов прослуховування. Виявилося, що у хлопчика гарний слух. Але тримати праву ручку над інструментом як належить він не міг. І хоча і плескав у такт, та технічно не так, як інші. Бабуся зверталася до багатьох вчителів, але взяти талановитого хлопчика з вадами здоров'я не насмілився ніхто.

— У другому класі онук відмовлявся ходити на урок музики у загальноосвітній школі, — сміється бабуся, — бо там не розказували про ноти. Одна вчителька тоді у музичній школі виправдовувалася тим, що він просто ще маленький, тож хай повертається, коли вивчить ноти. Ярослав сподівався, що, як тільки вивчить нотну грамоту, одразу навчиться грати на піаніно. Не хотілося його розчаровувати.

НАПОЛЕГЛИВІСТЬ — ШЛЯХ ДО УСПІХУ
З того дня, як хлопчик вперше захотів займатися музикою, пройшло близько п'яти років. Третьокласник Ярослав вистукував мелодії на столі, дідусеві все частіше доводилося ремонтувати дитячий     синтезатор, а бажання грати нікуди не зникало.

- Нам порадили до філіалу Чернігівської школи мистецтв на Шерстянці, де ми живемо, - розповідає Віра Петрівна. – Це була вже остання надія. Ми поїхали туди прямо з лікування. У
класі сиділа молоденька вчителька — Наталія Юріївна Мишакіна, яка погодилися на прослуховування. У Ярослава до неї було стільки запитань, що вона ледве встигала на них відповідати! Молода вчителька виявилася сміливішою за своїх більш досвідчених колег і прийняла нас. Але був уже квітень, навчальний рік добігав кінця, і ми встигли пройти тільки п'ять уроків.

На літо Ярослав отримав величезне домашнє завдання — більше 15 творів. І всі канікули він не вставав з-за інструмента: все репетирував і репетирував. У вересні хлопчик нарешті пішов у перший клас музичної школи. А вже у жовтні брав участь у міському конкурсі піаністів. І виборов друге місце! Бабуся ридала від гордості на усю залу! Так почалася ціла смуга численних перемог у міських, обласних, всеукраїнських і навіть міжнародних конкурсах.

— До цього неможливо звикнути, ділиться емоціями Оксана, мама Ярослава, — кожного разу це такі ж сильні переживання. Досі не віриться, що є такий талант та ще й при таких проблемах зі здоров'ям. Вражаюче, що він бореться і на фоні здорових дітей виступає не просто достойно, але й краще. Не кожному дано так відчувати музику!

Багато запитань виникало на перших порах у журі конкурсів щодо постави хлопчика. Все ж таки права рука працює у нього слабко, і тримати її як належить він не може. А на конкурсах оцінюють все: як музикант вийшов, як сів, як себе тримає. Але, насправді, це не має ніякої різниці. За цей навчальний, рік Ярослав взяв участь у п'яти музичних конкурсах, жоден шкільний концерт не проходить без його виконання, а ще йому присудили іменну стипендію центру «Ахалар». На останньому всеукраїнському конкурсі «Класичний меридіан» у Києві Ярослав просто зачарував усіх присутніх своєю грою. Досвідчені педагоги перешіптувалися, що давно не бачили, щоб виконавець настільки увесь був у музиці. Дехто навіть пожартував: хай грає хоч носом, якщо так гарно звучить!

Кожного разу, слухаючи, як Ярослав грає, — розповідає Віра Петрівна, — а потім лунають овації на його честь, я думаю: хай заздрять усі! І батько, який не доклав руки до його виховання, і вчителі, які не хотіли його навчити, і лікарі, які  робили такі страшні прогнози! І далі буде тільки краще!

Ольга Чижова ("Чернігівські відомості" №26)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: