Як монголи в українському селі… трактористами стали

На правому березі річки Остер розташоване мальовниче село Мрин (Носівський район). Його історія бере початок у XVII столітті. Окрім історії, гордістю жителів села е професійно-технічне училище №33. Цей навчальний заклад був заснований 2 листопада 1903 року і називався Людмилинською жіночою школою сільського «діловодства і дворового господа рства. Школа подібного типу була першим таким закладом в Російській імперії на державному утриманні. В радянські часи до училища їхали навчатися навіть іноземці, зокрема монголи. Це тепер професії трактористів, машиністів, електромонтерів вважаються не модними, і кожен другий мріє стати водолазом чи верхолазом. Колись же люди були реалістами, розуміючи, що в аграрній країні має розвиватися сільське господарство...

Працьовиті та слухняні, але безкультурні

Григорій Голодний у Мринському училищі працював вихователем, а потім викладав військову підготовку. Якось директор навчального закладу викликав чоловіка і повідомив, що до їхнього села ідуть навчатися монголи, а Григорію Івановичу доручено ними опікуватися.
«Призначив мене керуючий закладом на нову посаду - заступника директора з виховання іноземних учнів. Я собі думаю, як же я впораюся з ними? Мовою їхньою не володію. Культури монгольської не знаю. Хвалити Бога, іноземці приїхали з перекладачами. Ядма був старшим серед них. Російську та українську знав дуже добре», - розповідає Григорій Іванович. Прижилися 75 монголів в українському селі швидко. Старанні були. Техніку опановували без особливих зусиль. Як розповідає викладач, хотіли все й одразу. Більше любили, звичайно, практику, аніж теорію. Та от з порядком у новачків були певні труднощі.

«Монголів у їдальні годували краще, ніж наших учнів, бо їхня країна виділяла чимало грошей. Але й українські учні не голодували, бо готували для всіх в одному казані, - сміється співрозмовник. - Був якось один випадок. Дали на обіду їдальні цукерки. Ідуть іноземці, солодощі розпаковують, а папірці викидають собі під ноги. Вітерець піднявся - все порозліталося, на деревах повисло... Я їх зібрав і кажу: ну хіба ж так робиться?!.. А вони, мовляв, а що тут такого, вітер віднесе. Ну, розумієте, звикли ж вони жити в степу, де ані дерев, ані кущів. У них всі надії на вітер, все у них «віднесе»... Та ми швидко привчили їх до своїх порядків. Не треба нам смітити де попало. На українській землі слід дотримуватися дисципліни!»

Як монголи в нашій церкві хрестилися

Так українські викладачі привчили монголів до дисципліни, що вони й віри нашої не цуралися. У Монголії сповідують буддизм. Та проти християнства іноземці, як виявилося, нічого не мають.
Якось на Великдень запросив пан Григорій перекладачів сходити до православної церкви. Вони відразу погодилися.
«Зайшли ми до храму. Вони так уважно роздивляються по сторонах. Побачили, що всі голови понахиляли, і вони з усіма. Дивлюся, з-під лоба очима слідкують, всі почали хреститися - і вони, повірте, задніх не пасли. А як уже посвятили ми паску і яйця, то я їх додому запросив - розговлятися. Спочатку вони не розуміли, чому сонце ще не зійшло, а ми, українці, вже сало їмо і горілочку п'ємо. А потім розсмакували - як кажуть, за вуха не відтягнеш. Посміхаються, мовляв, добра горілка у вас, хоч і міцна дуже. Недарма ж кажуть, що українське сало найсмачніше, українська горілка найміцніша, українські жінки найвродливіші, а українська народна пісня - найвеселіша», - розповідає Григорій Іванович.

У вас усі на одне лице

Як не прикро, але щодо незрівнянної вроди українських дівчат монголи не погоджувалися. Запевняли, що їхні дами найкращі. Монгольська жінка, мовляв, скромна, мовчазна, неемоційна, працьовита. Своє життя присвячує дітям. А це для них головне. Ми з колегами-чоловіками постійно переконували монголів, що слов'янські жінки найчарівніші і не менш хазяйновиті, аніж їхні.
«Недарма українська жінка завжди славилася працьовитістю, гостинністю, - посміхається Григорій Голодний. - Якось балакали з Ядмою про жінок, а він і каже: «Я не буду сперечатися з приводу краси ваших жінок. Справді, вони гарні, але усі на одне лице». Мене, чесно кажучи, аж «перекосило». Взагалі-то ми про них звикли так казати: китайці, монголи, в'єтнамці, корейці - всі одноманітні. Аж виявляється - вони, навпаки, переконані, що всі слов'яни мають однаковісінькі риси. Я кажу: ви не праві! У нас жінки на будь-який смак: є і білявки, і чорнявки, шатенки й рудоволосі, блакитноокі, зеленоокі, з карими очима, смагляві і світлошкірі... Одним словом, перераховував я, аж доки Ядма не почав сміятися і, мабуть, аби я замовк, погодився зі мною».

Де Іркутська через» «Красило Москву»

«На наступний рік поїхали ще з одним викладачем на кордон зустрічати студентів, - продовжує Григорій Іванович. - Прибули на Ярославський вокзал, що у Москві, хотіли придбати квитки до Іркутська. А нам і кажуть - тільки наступного ранку. Ми взялися за голови; як же так, нас там діти чекатимуть. Аж викликає черговий по вокзалу і каже: «Презентик бы нам какой-то, билетики найдем. Мы бы от «Красной Москвы» не отказались...» Я швиденько до крамниці. Купив те, що замовляли і - назад до вокзалу. І що ви думаєте: одразу й квитки знайшлися. Тож дісталися станції Наушки вчасно, забрали там наших студентів і відвезли до рідного села на навчання».

Так монгольські хлопці та дівчата приїздили до українського села протягом трьох років, опановували професію тракториста. Аж доки на їхній батьківщині не відкрили аналогічний навчальний заклад. Цікавих історій у буденному житті під час навчання було чимало.
Іноземним учням припала до серця українська земля. Сподобалися звичаї, традиції. А монгольським хлопцям до душі були наші дівчата. За словами Григорія Івановича, можливо б, монголи і оженилися у нас, але ж молоді були дуже. «В першу чергу трактори, ну а дівчата вже потім», - перефразував пан Григорій наостанок розповіді відому російську пісню.

Сніжана Божок, тижневик «Чернігівщина» №18 (346)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.