«Залізна леді» з Лосинівки

Так сказав про свою односельчанку Ніну Петрик голова Лосинівської селищної ради Ніжинського району Анатолій Стрілець, маючи на увазі її бойовий характер. Саме цей характер допоміг Ніні зовсім юною пройти шляхами Великої Вітчизняної війни, не падати на життєвій дорозі від підніжок долі і у свої 85 радіти життю й активно трудитися.

Ніна Дмитрівна народилася у російському місті Єлець 1927 року в родині начальника місцевої райспоживспілки Дмитра Оборотова і вчительки початкових класів Регіни Рафаїлівни. Дитинство та юність Ніни пройшли майже як у всіх, правда Ті витівки вражали рідню та сусідів.
— Я з дитинства була хуліганкою, — каже Ніна Дмитрівна. - Адже весь час була поруч зі своїм старшим братом Владиславом та його друзями. Та й характер у мене хлопчачий.
Якось я залізла на коня і хотіла їхати кататися, а мій тато завернув мене. Та потім я тихенько, доки він не бачив, все ж таки взяла коня і поскакала із двору на луг, де мій брат пас коней. А коли батько помітив пропажу — приїхав туди, мабуть, думав лаятися, та побачив, що я дуже добре тримаюся у сідлі, і нічого не сказав. Після цього більше ніколи не забороняв їздити верхи.

Так минуло її дитинство, а юність обірвала війна. У 1943 році родина Оборотових пішла добровольцями на фронт. 16-річна Ніна стала медсестрою, попередньо пройшовши відповідні курси у Єльці.
— Те, що мені довелося пережити на війні, — просто жах, — каже Ніна Дмитрівна. — Кожного дня бачити, як люди корчаться від поранень... відірвані кінцівки, перев'язки... Іноді навіть зброю до рук брала — від німця відбивалася. До речі, я дуже влучно стріляла, а навчилася цього у дитинстві, коли із братом ходила до тиру в рідному місті.

Має Ніна Дмитрівна і натільні пам'ятки про війну: два осколочних поранення — у руку та ногу. Це трапилося під час бомбардування залізничної станції у Рєчиці (Республіка Білорусь. — Авт.). Тоді Ніна разом з іншими медсестрами вантажили у вагони поранених солдатів. Все відбувалося у метушні, дівчата намагалися якомога скоріше закінчити свою роботу. І впоралися: потяг з пораненими встиг відійти до початку бомбардування, а «сестричок», коли поверталися до військової частини, накрило вибухом від німецької авіабомби. Потім госпіталь і знову на фронт.

І ще тричі Ніна Дмитрівна під смертю ходила:
— Одного разу мене і ще одного чоловіка відправили супроводжуючими на пересильний пункт. Ми везли бригаду у складі 23 солдатів. А мені доручили передати командуванню, яке нас там чекало, ще й секретний пакет документів. У дорозі другий супроводжуючий кинувся на мене із «фінкою», хотів зарізати і забрати пакет, ясно для кого. Та мене врятували солдати.
Іншого разу під час бою із фашистами Ніна побачила, як поранило солдата, і кинулася його рятувати. Тільки-но почала перев’язувати рану, як раптом відчула, що хтось навалився на неї ззаду і зойкнув. В голові промайнуло: «Ну все! Тут я і залишуся». І тільки потім дізналася, що то солдат, побачивши, що в неї цілиться німець, закрив Ті від кулі власним тілом.
Була Ніна Дмитрівна і «запевалою», каже: — Коли я бачила, що солдати падають духом, одразу затягувала пісню «Тверже шаг, ряды держите строже!» і це неабияк допомагало солдатикам.

Ніна Дмитрівна пройшла війну, починаючи із білоруських міст Рєчиці, Пінська, Бреста, які поступово визволяли війська Червоної армії, Польщею, Чехословаччиною, Румунією, Молдовою — аж до самого Берліна. За що має 13 медалей та кілька орденів, серед яких: орден «За мужність», орден Вітчизняної війни, медаль «За визволення Варшави», орден Жукова та медаль «За взяття Берліна». Щоправда, 2000 року більшу частину нагород вкрали.
Після перемоги Ніна продовжила службу в армії в окупованій Німеччині, а 1947 року її направили боротися з епідемією тифу у молдавське місто Фалєшти. Там вона зустріла свого майбутнього чоловіка Петра, який на той час служив прикордонником на заставі у селі Валерусулуй:
- Моя подруга працювала у відділенні зв'язку у Фалєштах. Якось я зайшла до неї на роботу, а вона дає мені слухавку і каже: «Тут знайомий хлопець постійно телефонує, поговори ще ти з ним, бо я вже втомилася, ніяк не відстане». Я взяла слухавку і почала з ним говорити. Познайомилися, але я представилася Зоєю. Так ми поговорили, і я про нього забула. А він ні. І постійно намагався мене знайти. Мабуть, я йому сподобалася за голосом. А десь за місяць ми з ним зустрілися на танцях. Петро і там шукав таємничу Зою. Але я попросила подругу не казати йому, що Зоя — це я.

Він запросив мене на танець, і з того часу ми рік зустрічалися, а коли у 1948 році він запропонував мені одружитися, я погодилася. Мабуть, Зоя йому вже не була потрібна. І лише коли йшли розписуватися, я зізналася, що я і є та Зоя, з якою він говорив телефоном.
Та вже за рік їхній шлюб розпався. Петро зустрів іншу жінку і почав зраджувати молодій дружині.
Після одруження Ніна жила у тому ж місті Фалєшти, а Петро продовжував служити у Валерусулуї. У цьому селі був піонерський табір, де і працювала його коханка. До речі, друзі Петра казали Ніні, що той її зраджує, але вона не вірила, доки не побачила їх разом на власні очі:
- Я тоді приїхала у Валерусулуй до чоловіка. Якось Петра запросили до того табору виступити на закритті сезону перед піонерами. Я ще подумала: «Чого б це простого сержанта запрошували на виступи?» Проте відпустила, але наказала повернутися за годину додому. Сама ж заснула, а коли прокинулася вночі — його не було.

Я одразу ж пішла до табору. Заходжу, а він сидить поруч зі своєю коханкою у штанях та майці, без кітеля. Я все одразу зрозуміла. Та все одно вирішила його забрати і кажу: «Швидко збирайся і пішли, бо я за себе не ручаюсь!» Петро попросив почекати його на вулиці, я вийшла, а він підпер двері столом, щоб я не увійшла назад, і знову до неї. «Ах, ти так, — думаю. — Ну начувайтеся!» Спочатку хотіла залізти через вікно, а потім обійшла будівлю і знайшла інший вхід. Увійшла, а він із нею цілується. Це стало останньою краплею, я рвонула до неї, та Петро мене зупинив. Я йому сказала: «Ти мені не чоловік, а я тобі не дружина!» Хоч уже й була вагітна сином Владиславом, який народився у 1950-му.
Та, мабуть, і з пасією у Петра не склалося. Вони прожили разом менш ніж рік. І він вирішив будь-що повернути дружину. Постійно телефонував їй, писав листи, приїжджав і просив знову стати його жінкою, але Ніна довго не могла пробачити йому образи. Та зрештою жіноче серце не витримало і кохання взяло гору: через 5 років родина знов возз'єдналася. Після чого Петро Петрик забрав дружину та сина і привіз їх на свою малу батьківщину — до Лосинівки. Там у них народилося ще дві дочки — 1956-го Катерина та 1958-го Надія. На жаль, зараз її чоловіка вже немає серед живих.

Про «залізний» характер Ніни Дмитрівни говорять її вчинки.
— Одного разу на танцях я побачила, як чоловік бив дівчину, — згадує Ніна Петрик. — І що цікаво, ніхто з хлопців, які там були, його не зупинив. Позаду нього стояла лавка, я штовхнула її ногою, вона вдарила чоловіка під коліна, і він упав, а потім підскочив ідо мене: «Пішли вийдемо!» А я не злякалася і кажу: «Пішли!»
Вийшли, він хотів зі мною битися, а я наступила йому на носок черевика і штовхнула. Він упав і зламав ногу.
Доводилося застосовувати силу і у нині рідній Лосинівці. Якось до Петриків завітали у гості двоє односельців, Ніна Дмитрівна накрила стіл, а сама пішла із дітьми до іншої кімнати. Чоловіки випили по чарчині-другій, і один із них почав дорікати Петрові Кузьмовичу, що він, мовляв, понавозив до Лосинівки кацапів, а той просто промовчав. Ніна Дмитрівна не стерпіла образи і викинула того чоловіка із хати у замет.
— Довго він зі мною не розмовляв після цього, — сміється Ніна Дмитрівна. — А якось, пораючись на подвір'ї разом зі свекрухою, я почула, як хтось кричить «ратуйте». Я ще в неї спитала: «Мамо, а що таке «ратуйте»?» Вона відповіла, що це старенький дідусь просить допомоги, бо його, мабуть, б'є власний син. Я одразу ж побігла до тієї хати, звідкіля чулися крики. Забігла усередину і кажу тому синові: «А що це ти хуліганиш?» Він до мене битися. А я впіймала й викрутила йому руку, він зігнувся від болю й отримав коліном під м'яке місце. Тільки тоді заспокоївся. А наступного разу він просто серед вулиці бив свою дружину, то я й тоді йому стусанів надавала.

Ось така вона, «залізна леді» із Лосинівки, яка, до речі, із 1964 року, після проходження шестимісячних курсів лаборанта-рентгенолога і до сьогодні, незважаючи на свій поважний вік, працює у рентген-кабінеті місцевої лікарні, куди їздить... велосипедом.

Віктор Ткаченко, тижневик «ГАРТ» №19 (2564)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.