"Ми ж сусіди" або Якими мають бути люди, чиї будинки розташовані поряд?

Порівняно з рештою будинків на вулиці Корнієвського, будиночок Людмили Гнатівни – невеликий. Будувався із єдиною метою – мати клаптик власної землі. Може тому, переїзд із поверху багатоквартирного будинку у власний дім був таким жаданим. Грядки, тепличка, домашня птиця і розумний пес – за всім цим доглядали з радістю. Син і донька виросли і, не прислухаючись до батькових порад, зажадали жити власним життям. Часто боліло серце у матері, бажаючи гарної долі діткам, чимало сліз скотилося з очей, а скільки всього думала­передумала... Може, тому і серце хворе. „Мерцательная аритмия”, ­ діагностував лікар. Не виліковується.., ­ звучало, наче вирок. У свої сімдесят два роки до болі в серці Людмила Гуменюк звикла: аритмія, стенокардія – захворювання серйозні. За п`ять останніх років просто замучили. Але сильна волею жінка якось з ними мирилася. Виходила на прогулянку. До четвертої школи доходила, з кількома зупинками на лавочках. Тепер тільки по обійстю і вистачає сил пересуватися. А тут до всього ще і поліневропатія кінцівок. Неймовірним холодом і болем у руках і ногах мучить ця хвороба свою заручницю.

Чоловіка вже десять років як немає. Поховала. По господарству Людмилі Гнатівні допомагають внуки. Їх обох маленькими забрала від дочки під власне крило. Сьогодні внучці 18 років, навчається і мешкає у Чернігові. На вихідні приїздить до бабусі. А внучок вчиться у восьмому класі міської школи. Чотирнадцятирічний помічник і дров нарубає, і у дворі пригребе. Займається футболом. Дуже любить будувати. Прибіжить зі школи, за молоток і вже щось майструє. Розрада. Проте, хоч називай дорослим, а чотирнадцять років – ще дитина. Отож, коли Людмила Гнатівна, через необережність на власній присадибній ділянці, зламала ногу, першими прийшли на допомогу сусіди.

„Стосунки у нас із сусідами завжди були гарні, ­ ділиться Людмила Гнатівна, ­ навпроти на моїх очах вісім років тому звили собі гніздечко подружжя Здорів – Геннадій і Вікторія, поряд з ними ­ Володимир та Тетяна Мелешки. З батьками останніх ми з покійним чоловіком „будувалися” разом. Весь час підтримуємо дружні стосунки, сусідські.

Я ніколи не розуміла жадібності людської, коли щось викидають, якщо воно зайве, замість того, щоб поділитися з тими, хто поряд. Яблучка, сливи, овочі, квіти – уродило рясно, поділися! Тому нічого надзвичайного не вбачала у тому, щоб віднести сусідам гостинця. І як приємно, коли і тебе пригощають. Такими, на мій погляд, повинні бути взаємовідносини між людьми, хоча б між найближчими. А сусіди, зачасту, і є тими найближчими.

Розквітли ромашки у садочку. Прийшли сусідські дітки, просять до свята букетика скласти. Будь ласка! „Трошки наріж і досить,” ­ наказує Геннадій Володимирович доньці. „Ріж, дитинко, ріж, ­ кажу я їй. ­ Для того ж і ростила, щоб радували”. Дрібничка, а приємно, наче хто посмішку душі подарував. Як не було ще водогону, якось за водичкою до Здорів пішла. Набрала у каністру і, думаю, понесу. Господар вмить підхопив мою ношу. „Не треба, ­ кажу, ­ я сама”. „Треба-­треба! Нічого у мене на подвір`ї керувати!”, ­ жартує Геннадій Володимирович. Можливо, молода людина на це і уваги не звернула б, але з літами, кожне слово, кожен незначний вчинок стає важливою подією, яка може окрилити і змусити сонце світити яскравіше. Сусіди виявилися людьми добрими і щедрими на гарні вчинки. Геннадій з Володею розморожували опалення, лагодили тепличку, коли та завалилася. „Скільки з мене за роботу?”, ­ питаю у чоловіків. „Що ви, ­ відказує Геннадій Володимирович, ­ ми ж ­ сусіди!” І тоді ніяково стало мені, я ж тими копійками могла образити. І таких моментів багато. Одного разу у моєму будинку пропало світло. Зателефонувала Володимиру Івановичу. Прий­шов, все перевірив і викликав працівників РЕМу – біля лічильника перегорів дріт. З`ясувалося, що саме такого дроту на той час у Корюківці – не було. Привіз із Чернігова.

Намагаюся не турбувати сусідів дарма. У них свої діти, свої проблеми. Вже коли вагома причина, тоді телефоную.

От і той злощасний день, коли вийшла на вулицю, не втрималася на ногах і впала. Біль був нестерпним. Але якось дісталася до телефону і подзвонила Тетяні Петрівні. Вона прибігла відразу, подивилася на мою ногу і швиденько набрала номер „швидкої”. Поїхала зі мною. Усі потрібні кабінети обійшла. Повернулася я додому з гіпсом. Роль господаря по будинку на себе взяв онук, але дівчата – Вікторія і Тетяна постійно навідувалися. Два тижні тягнулися, наче роки. Думала, скоро полегшає, але трапилася інша недуга. Бронхіт. Кашель настільки був сильним, що здавалося кінця­краю тому „кахи” не буде. І знову сусіди – на допомогу. Вікторія Миколаївна ліків накупувала. «Я гроші віддам, коли пенсію принесуть», ­ обіцяла я. «Головне, одужуйте!», ­ відповіла сусідонька. Та організм мій, видно, дуже заслаб, бо лікарняного ліжка я не оминула. На допомогу приїхала донька з маленькою внучкою, але захворіли на грип і з великою температурою пролежали вдома. Надія була лише на старшого онучка і сусідів.

Сьогодні, коли я вже вдома і потрохи одужую, хочеться сказати ­ спасибі, вам, мої дорогенькі Тетяно і Вікторіє, Володимире і Геннадію, за те, що не полишили у скрутну хвилину на самоті зі старечими недугами, недобрими думками і холодними стінами. Хочеться подякувати лікарям, які переймалися станом мого здоров`я, були уважними і терплячими до чужих скарг. Що найбільш потрібне людині у віці? Увага. А вона сьогодні  – на вагу золота. Я щаслива, бо поряд зі мною мешкають люди ­ надійні і уважні. Дай, Боже, усім людяних і добрих сусідів.

Вікторія Савченко, Корюківська районна газета «Маяк»

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.