Розмова над Десною з онуком генерала

На початку 1981 року, за студентської пори, вдалось придбати останні томи «Історії Другої світової війни 1939-1945», які побачили світ 1980 року. Для студента історичного факультету то стало справжньою знахідкою! Адже великі сподівання покладалися на отримання конкретної інформації про події Другої світової війни, бо джерельна база за тих умов була вкрай обмеженою. Панував час «холодної війни». Одинадцятий том поважної книги під п'ятсот сторінок, присвячувався війні на Далекому Сході: йшлося про останній її акорд - компанію з Японією.

Вереснева світлина 1945 року

Ще зі шкільної лави ми знали традиційну формулу перебігу подій у Тихоокеанському регіоні, коли союзницькі сили, «при неперевершеній ролі Радянської армії», змусили мілітаристську Японію скласти зброю, а відтак і капітулювати у Другій світовій війні.
Серед немаленької кількості світлин академічного видання привертав увагу знімок з епізодом підписання Акту капітуляції представником СРСР Кузьмою Дерев'янком.
Хто ця людина? Чому саме їй було доручено поставити історичний підпис лід найважливішим документом Другої світової? І чому про нього немає змішеної інформації? Ці питання разом з іншими залишалися для нас, майбутніх істориків, без відповіді.

Щодо генерала Дерев'янка, то «придворні» історики використали метод обмеженого подавання інформації про історичну постать на сторінках посібників. Так, у шкільних підручниках з історії середньої школи була вже згадана світлина: на великому американському військовому кораблі «Міссурі» документ про капітуляцію Японії, у присутності своїх, союзницьких та японських військовиків, підписує уповноважений Верховного Головнокомандувача СРСР. Під нею ім'я і ...брак інформації.
Легендарна постать Кузьми Дерев'янка не знайшла у радянській історичній науці про війну належного місця. Очевидно, система, яка залишалась аж до зникнення з карти світу останньої імперії - Радянського Союзу, унеможливлювала присутність на сторінках академічних посібників особистостей, схожих на генерала Кузьму Дерев'янка, та ще й із потужним родовим українським корінням.

Щирий дарунок від нащадка генерала

Онук Героя України - Олег Дерев'янко, хоча народився ще за часів Радянського Союзу в інтелігентній сім'ї міста Шостки, куди батьки прибули за розподілом після закінчення інституту, досить ґрунтовно знається на життєпису батькового дядька, на деталях життя великої української родини, зростившої гарних і працьовитих людей.
Олег Валерійович тепер на Новгород-Сіверщині буває часто, бо сюди у теплу пору року приїздять його батьки з онуками. Над Десною стоїть їхній невеличкий будиночок-дача, є грядочки з городиною. Словом, затишний рай після стомлюючого і турботливого Києва.
Пан Олег - фахівець з управління бізнесовими процесами у складній економіці країни, яка все ніяк не осилить тривалий період остаточного становлення.

На підґрунті розмов про історію, минуле, сучасність вдалося непогано поспілкуватися з ерудованою і напрочуд толерантною молодою людиною. А так і вийшли на тему, яку, мабуть, сам Бог дарував.
Олег Дерев'янко добре знає епістолярний, мемуарний спадок діда-генерала. Шанує Кузьму Миколайовича як людину, яка сповідувала найкращі якості і цінності, відрізняючись точкою зору, позицією, особистою думкою, за що і мав повагу у колах відомих військових та політиків іноземних країн. Тому, мабуть, пан Олег має власний погляд щодо перспектив процесів у політиці, відчуваючи слабкість системи щодо залучення в елітний політикум до справи державотворення молодих людей. Про таке він відверто розповідав під час спілкування.

Тоді ж, при зустрічі над Десною, пан Олег подарував гарну і чудово оформлену книгу про героїчного родича. Вона написана у жанрі документальної розвідки, вільно читається, добре проілюстрована десятками світлин. Вдалою є і назва - «Легендарний генерал»!
Подібний документальний та інформаційний матеріал хотілось би мати в ті ж студентські роки! Та й тепер поставити б по примірнику у кожну шкільну книгозбірню. На жаль, тримаємо в руках дослідження, що розійшлося країною досить обмеженим накладом (лише 500 примірників), яке написала племінниця Кузьми Миколайовича - Л. М. Трохименко. Дихаючи правдою з кожної сторінки, воно проливає світло на причину особливої долі відомого українця. Авторка не дає нам прямої відповіді на запитання, чому неперевершений інтелектуал, бойовий генерал, фаховий розвідник і провідний дипломат, володіючи всіма найвищими радянськими нагородами, так і не отримав звання Героя Радянського Союзу, або після неймовірно стрімкого просування кар'єрними сходами мав десять років очікувати чергового звання генерал-лейтенанта, а тому титанічна дослідницька праця просто підштовхує до подальших відкриттів. А ще відчувається, що пані Трохименко, володіючи низкою правдивих джерел, не ставить остаточної крапки, залишаючи вільною дорогу до подальших пошуків незаангажованими дослідниками гіпотетичних припущень стосовно відповіді на запитання - чому?

Бо українець, або Про жорстоку любов країни-мачухи до сина

Висновок про життєву несправедливість у долі Кузьми Дерев'янка знаходимо у глибинах біографічних повідомлень з-під пера як самого генерала, так і зі споминів його рідних.
За непростих обставин виростає, немов із під-землі, найсуттєвіша перепона, супроводжуюча легендарного українця від початку життєвої історії, від злету і аж до... забуття - етнічне походження знаного земляка.
Українець! Він увійшов у кола військової еліти у першій половині 30-х років XX століття. Над Україною якраз згущалися хмари нелюдських випробувань - Великий Голодомор та найжорстокіші політичні репресії.
І тільки занурення у навчання у Військовій академії впродовж 1933-36 років якось пом'якшувало світосприйняття всього, що відбувалося навколо. Адже мова йшла про значні розумові, фізичні та психологічні навантаження молодого слухача Академії. Непрості вимоги потребували розвивати як раніше набуті вміння і здібності Кузьми Миколайовича, так і осилювати перелік нових принципових напрямків знань, як-то іноземні мови (англійська, японська, німецька), професійна розвідка та дипломатія. І тільки особисто генерал та Господь Бог знали про вистраждане впродовж довгоплинних жорстоких тридцятих.

За крок від голодної смерті 1932-33 року та сталінсько-беріївських кайданів ходили всі представники родини. Під переслідуванням репресивних органів перебували і брати, і дядьки, і батько. Та чи не найжорстокішими були брехливі наклепи, пройти крізь які і пережити порядній людині завжди було непросто, а у тридцяті й поготів.
Кузьма Дерев'янко став генералом у 37 років, вправно воював, виконував важливі дипломатичні місії у Китаї, Японії, Австрії та інших країнах. Не менш талановитим виявився і на науково-викладацькій ниві, передаючи багатющий досвід в Академії Генерального штабу СРСР на посаді начальника кафедри збройних сил іноземних держав.

До всього згаданого - від інтелектуальних здібностей зі швидким кар'єрним зростанням і до виконання найвідповідальнішої місії підписання Акту капітуляції Японії 2 вересня 1945 року - в будь-якій демократичній державі мав бути інший підхід, а ім'я генерал-лейтенанта Кузьми Дерев'янка давно посіло б місце серед хрестоматійного переліку прізвищ та імен справжніх, а не надуманих інтелектуалів Другої світової війни. Натомість суспільно-політична система Радянського Союзу наповнила сторінки історії виразно неслрийнятими постатями, у дотепності вчинків яких і через сімдесят років сперечаються історики.
Звичайно ж, приємно, що штучне усунення з офіційного списку великих українців не вплинуло на рівень пам'яті про героя у людських сердцях. Разом зі змінами у суспільно-політичному підґрунті держави уже за незалежної України ожило питання про історичну правду, про нашу долю. І це перед загрозою витівок й надалі воліючих розглядати правду за хибною, геть не українською схемою, де бракує національного духу, характеру, розлогого коріння потужного українського дерева життя.

Вчитаймося у таке на одній зі сторінок книги Л. М. Трохименко «Легендарний генерал: Документальна розвідка». - К.: КНЕУ, 2004.-с.,563. «Наближався ювілей, але приреченість Кузьми Миколайовича була відома всім, тому чергової зірки на погонах, належної в таких випадках (зауважте, заслуженої зірки) не з'явилося...
Відтоді, як його було підвищено у званні до генерал-лейтенанта, минуло майже 10 років. Половина з них - успішна дипломатична служба, потім - робота в академії і ГРУ. А тут ще ж і ювілей. Всі його друзі потім зізнавалися, що вони були переконані, - почесті також будуть належними.
Але... для чого зайві видатки з бюджету? Вище звання, більша пенсія вдові... А навіщо, як людина ось-ось буде «списана»...
Кузьма Миколайович усе розумів, і стан його різко погіршився після того, як його прийшли вітати з ювілеєм маршали і генерали не як офіційні особи державного рівня, а просто як друзі й побратими. Для рідної держави, за яку він готовий був покласти життя, він був уже «отработанный материал...»

Генерал Дерев'янко опікувався вельми непростими державними справами на різних етапах кар'єрного зростання. І у європейському Відні, і в азійському Китаї, і на далеких островах Японії - всюди потрібними, як повітря, ставали його інтелектуальні, стратегічні та дипломатичні здібності. А чи багатьох можна було б поставити врівень з українським велетнем за вдалим поєднанням розумових, військових, державницьких якостей, підсилених позитивом зовнішньої та внутрішньої привабливості? Помітну харизму молодого генерала відчували всі - від «великих вождів» - Сталіна і Хрущова до впливового у кремлівських коридорах генералітету.
У логіці спогадів рідних про останні місяці життя Кузьми Дерев'янка знаходимо справедливість докору, коли вище керівництво країни, за яку віддав молоде життя прославлений український генерал, відчуло «полегшення» з відходом його, в інший світ. По-суті, розв'язувалась проблема зникнення будь-якої «тіні» поруч із тими, хто вже роком чи двома пізніше на порядок денний ставитиме у високих кабінетах питання про переписування історії. Вкотре.

Навічно Героєм у Пантеоні української слави

Генерал Кузьма Дерев'янко прожив коротке, але блискуче за переліком вчинків і наслідків життя, зумівши стати першим серед знеособленого рівня військових Радянського Союзу 20-х - початку 50-х років минулого століття. Вмів серцем і душею до останніх днів любити свою маму, демонструвати високі інтелектуальні здібності у час складних і нестандартних військових ситуацій. І так - від «непопулярної» фінської кампанії 1939-40-х років, коли більшість червоних командирів проявляли повну безпорадність у керуванні операціями. Натомість аналітика українського генерала при підготовці доповіді Й. Сталіну щодо стану справ у Японії після встановлення миру стала прикладом взірцевого військовика і дипломата. Та й узагалі своїм ставленням до справи впродовж служби він сприяв зростанню авторитету підрозділів військової машини на різних посадах. Ось тільки тоталітарна система і на прикладі життя Кузьми Дерев'янка вкотре повторила нездатність до порозуміння з особистістю.
Далекого 1945-го, після атомних бомбардувань американців, Кузьма Дерев'янко першим і, можливо, єдиним із високого генералітету Радянського Союзу відвідав наслідки Аду. Він готував звіт на вимоги Кремля, фотографував, а так і наповнював свій молодий організм маловідомими для широкого загалу радіоактивними, смертельними елементами. Позиція молодого генерал-лейтенанта - то відвертий життєвий подвиг. Він добре знав і розумів, на що йде, коли готував у японських містах під неабияким рівнем радіації після атомного бомбардування звіт для Сталіна, щоб уже наприкінці вересня доповідати у Кремлі. Звичайно, що змінити ситуацію міг хіба що бог, але то було неможливим.

Генерал Кузьма Дерев'янко залишив цей світ вкінець 1954 року. Він робив усе можливе для радянської системи впродовж трьох десятків років бездоганної служби. Ось тільки система зовсім не прагнула віддати йому належне. Вона нищила всіх і вся, коли наставав час.
Не раз, а конкретніше всі тридцяті, Кузьма Миколайович перебував під мечем каральної машини Кремля. Крізь гоніння, підозри і переслідування пройшли ледь не всі його рідні. Лише Бог знав, коли зупиниться серце сміливого, розумного, порядного чоловіка у погонах генерала з українською душею! Він помер у полудень віку, тихо залишивши цей світ, не претендуючи ані на славу, ані на казенну пам'ять. Відійшовши навічно, став одним із тих українських героїв, ім'я до вічного життя яких підняла незалежна Українська Держава, іменем якої Дерев'янко Кузьма Миколайович посмертно удостоєний звання Героя України!
Хтозна, можливо завдяки такому доброму генетичному спадку, який несуть від діда-прадіда по життю представники давньоукраїнського роду Дерев'янки з Черкащини, живе і вічно буде жити Богом подарована славетна Українська Земля.

Борис Домоцький, член Національної спілки журналістів України, тижневик «Деснянка вільна» №15 (314)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.