Холостяк – то воля чи лиха доля?

Вже треба відповідь давати, собі самому... як прожив? Чи встиг кохання смак пізнати, чи достраждав, чи долюбив?... Я жив правдиво серед друзів, серед жінок не е профан, Бо ж стільки літ у їхнім крузі, та все життя - "шерше ля фам".

Він закохувався, але так і не одружився. Понад усе обожнює дітей, проте власних не має. Не любить готувати страви і доїти корову, але займається цим щодня, бо він... холостяк. Микола Супрун усе життя прожив у селі Іржавець Носівського району, був ліквідатором Чорнобильської катастрофи, 23 роки працював у лісництві. Нині ж залюбки допомагав сестрам у вихованні дітей, має пасіку, чимале господарство і кохає... одружену жінку.

Дитинство Миколи минуло у звичайній родині колгоспників, де виховувалося троє дітей: дві дівчинки і хлопчик Дев'ять класів хлопець закінчив у Іржавцях, повну середню освіту здобув у носівській школі. Змалку був працьовитим, роботи не цурався: і матері на кухні допомагав, і батьку - по господарству.
Після школи здобув професію радіомеханіка, закінчив і ніжинську автошколу. У 1974 році був призваний до лав Радянської армії. Служив у Азербайджані. Повернувшись додому, пішов працювати у лісництво. Несподівано у квітні 1988 року його викликали у військовий комісаріат та відправили на ліквідацію наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

«Два місяці провів у радіаційній зоні. Доводилося робити все. Спочатку вантажівки розбирали, потім водієм працював. Обслуговували штаб оперативної служби громадянської оборони. Тоді, у перші роки після катастрофи на ЧАЕС, мало хто розумів небезпеку і наслідки неконтрольованої поведінки мирного атома. Адже у нас, в СРСР, все було „найпередовішим" і „найнадійнішим". Так переконували тоді з телеекранів та газетних сторінок. Це зараз всі знають, що ліквідатори - герої, що врятували вони світ від «мирного» радянського атома. Тоді ж ці люди просто виконували свою роботу. Або навіть не свою, а ту, яку їм наказали виконувати. Адже серед ліквідаторів переважна більшість - це не фізики-ядерники, не інженери і пожежники, а звичайні люди мирних професій, яких призвали через військкомати на ліквідацію аварії», розповідає пан Микола. Коли чоловік повернувся з Чорнобиля до рідних Іржавців, він знову пішов до лісництва і працював там до виходу на пенсію. Загалом 23 роки.

Микола Васильович любить гарних жінок, серед яких у нього багато друзів, та от одружитися він так і не наважився. Щодня у чоловіка в господарстві кипить робота. І Він сам готує, доглядає господарство, розводить бджіл та обробляє 40 соток городу. В домі такий порядок, що будь-яка жінка позаздрить.
«Знаєте, мені зовсім не сумно, - розповідає Микола Васильович. Адже я маю трьох чудових племінників, які часто гостюють у мене. Бо одна сестра живе у Білій Церкві, інша у Носівці - обидві працюють; а я все-одно на пенсії, тим паче, що дітей я обожнюю. Привчаю їх до роботи, та от тільки уроки ми не любимо робити».

«Дядю Колю дуже люблю. Він мені все купує. Пельмені смачні готує. Ми разом хазяйнуємо. Я йому з бджілками допомагаю розібратися і на город ми разом ходимо, - долучається до розмови племінник Богдан, який якраз гостював у дядька.

Хоча Микола Супрун і пенсіонер, та без діла не може всидіти навіть взимку. Мало не щодня ходить на базар продавати молоко та сир, який, до речі, також робить сам.
«Пенсії мені, звісно, вистачає, та дітям же треба допомагати. І смачненьким чимось нагодувати і гостинців із собою дати», - ділиться співбесідник.

Все начебто й непогано складається, та пан Микола зізнається, що не так вже й добре жити самому. Як він каже: «Сам на себе лаюся щодня, та, мабуть, то доля в мене така!»

Сніжана Божок, тижневик «Чернігівщина» №7 (335)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.