З палаючої хати її винесли без ознак життя. Але дитина вижила. Київські лікарі зробили їй 33 операції

Про трагедію, що сталася майже вісім років тому, писали різні газети. Історію дівчинки Жені, яка опинилася в палаючій хаті, розповіло телебачення. З прекрасною жінкою Ольгою Пономаренко, яка винесла малу Женю з вогню, познайомив читачів «Вісник Ч». Тоді ж ми провідали дівчинку, що на той час вчилася у другому класі.
І ось нещодавно до редакції надійшов лист. «Вісник Ч» слідкує за долями героїв своїх розповідей, — пише читачка газети з Корюківки. — Розкажіть про Женю Нагорну. Як склалася її доля?»
І ми поїхали до Прилук.

«На квартиру дав гроші Федір Шпиг, а ремонт зробили бютівці»

Женю ми не бачили майже шість років і, зустрівши в під'їзді будинку, де вона з матір'ю живе,., замилувалися дівчинкою. Їй уже дванадцять. Вона струнка, гарненька, привітна. Сліди опіків на обличчі, ніжках, руки без пальчиків — усе ще є, але 33 операції, зроблені київськими пластичними хірургами на її тілі, зробили диво. А головне — дитина легко йде на контакт, вона розкута, крутиться перед дзеркалом, як і всі дівчатка в її віці.
— То оце ваша хата, подарована народним депутатом Федором Шпигом? — оглядаю затишну двокімнатну квартиру на другому поверсі.
— Вона-вона, — усміхається мати Галина Василівна. — Федір Шпиг виділив на її придбання 50 тисяч гривень, а ремонт квартири зробили місцеві бютівці. Перетерли стелю, поклеїли шпалери, поклали плитку на кухні і в ванній. Тоді багато людей відгукнулись на нашу біду. Кияни Василь Павлович Бартків і його дружина Яна Михайлівна провідували нас у лікарні, передавали гроші сюди, у Прилуки. Уся Україна надсилала гроші — хто 10 гривень, хто більше, а один чоловік 5 тисяч переказав. Співак Віктор Павлік кілька разів присилав. Іграшки, одяг слали, навіть банти для кіс. Ось один залишився. Бачите, який красивий. Тоді ще й волоссячка на голівці у донечки не було. А тепер он яке густе виросло. Правда, темніше, ніж було до пожежі.

Різні люди й організації пройнялись нашої бідою. Нафтогазодобувне управління 5 тисяч гривень прислало. А місцеві податківці стали для Жені постійними шефами. Золоті сережки подарували на День святого Миколая, а до дня народження — золотий ланцюжок і хрестик. Мікрохвильова піч, DVD, телевізор, уже третя мобілка — теж вони. Ми дуже вдячні приватному підприємцю Юрію Михайловичу Сидоренку за допомогу. Спасибі усім добрим людям; які не залишили нас наодинці з бідою.
Хрещена мати Жені Тетяна Звягінцева живе у Москві. Дуже любить хрещеницю. Теж подарувала їй сережки і ланцюжок. Сказала: «Як будуть у тебе пальчики — на всі надіну по колечку». Та тільки пальчиків у нас уже не буде... Хіба який протез.

Юля сказала: «Давай наваримо їсти»

Біда сталася 28 березня 2004 року в селі Грабів Ічнянського району. Жені тоді було чотири роки і вісім місяців. За три дні до цього, 25 березня, померла баба Люба, тітка Галининого свекра, хазяйка хати, де вони жили. Після похорону Володимир, батько Жені, запив і кудись повіявся. Саме його й вирушила шукати Галина того нещасливого дня. Та не сама, а з першою дружиною чоловіка, що жила неподалік. У тій сім'ї у Володимира була дочка Юля, старша за Женю на вісім років. Відносини між сім'ями були цілком мирні. У першої дружини вже ріс син від другого шлюбу, а дочки Володимира Юля і Женя, рідні по батьку сестри, любили одна одну і часто разом гралися.
Коли обидві Галі (перша дружина теж Галя) поїхали до Ічні у пошуках Володимира, Юлі наказали глядіти за Женею. У хаті діти були вчотирьох: Женя, Юля з братиком Сашком і сусідська дівчинка Таня. Під вечір Юля запропонувала:
— Давай наваримо їсти.
Після поминок їжі залишилося багато, і Женя сказала:
— Нащо варити? У нас же є у сінях каша і олів'є.
Та Юля заперечила:
— Воно вже все вкисло.

Як сьогодні розповідає Женя, Юля взяла рушничок, розірвала навпіл, поклала шматок на дрова у грубі і линула на нього бензину з каністри. Відкриту ж каністру поставила під вішалку, на якій висів одяг.
— Юля чиркнула сірником, і у грубі як бахне! — розповідає Женя. — Вся хата загорілася. Я злякалася і кинулася на полик за грубу, там моя лялька любима лежала. Я хотіла її врятувати. Далі нічого не пам'ятаю.
Юля з Сашком і Танею вибігли з хати, а Женя залишилася в палаючій пастці.
У цей час повз хату, де вже усе горіло, їхала з дітьми Ольга Пономаренко із сусіднього села Лучківки. Вона й кинулася рятувати малу. Вибила вікно, через нього влізла всередину, в густому диму нащупала спочатку щось схоже на дитяче взуття, далі ніжку, ще далі — тільце дівчинки. Тримаючи її на витягнутих руках, виповзла на спині через те ж вікно на повітря.
— Те, що я тримала на руках, не було схоже ні на що на світі, — розповідала Ольга Миколаївна автору цих рядків шість років тому.— Але це було тіло дитини. Не приведи Господи бачити таке. Капці, колготки, курточка, в якій вона була вдягнена, розплавилися. В суцільну грудочку сплавилося на голівці волоссячко. Я занесла Женечку за хату і ниць, як тримала, поклала на землю. Так на курсах цивільної оборони вчили класти людей, що вчаділи.

Дитина не подавала ознак життя, і я, вийшовши з-за хати до людей, що гасили пожежу, сказала: «Дитини немає». І раптом стогін. Ледь чути. Але стогін! А потім голосніше. Я бігом до Жені. Господи, жива! Кричу людям, щоб викликали «швидку», а сама в Буди до сільського фельдшера Валентини Борисівни Бугай.
На дитину було важко дивитися. На ніжках і ручках лопнула шкіра. Пальчики згоріли, перетворилися на вуглинки. Роздулося від опіків личко. Згоріло ліве вушко і ніс. Дитина стогнала і плакала. Кликала Юлю. Далі приїхала «швидка» і повезла Женечку в Ічню.
— Ви з Ольгою Миколаївною спілкуєтесь? — питаю я Галину Василівну.
— Ой, ні разу з тих пір не бачилися, — каже вона.
— Мам, а хто це, Ольга Миколаївна? — питає Женя.
— Ну, тьотя Оля, та, що спасла тебе. У неї в самої хворе серце, а кинулась же рятувати Женю.
— У неї своїх двоє дітей, тоді ще малі були, в машині сиділи, — додаю я. — А чоловік за кілька років до цього згорів у автобусі.
— Діти в неї вже дорослі. Чула, що вчаться в Києві.
Ользі Миколаївні, до речі, ніхто за той вчинок і спасибі не сказав. Ні нагород вона не одержала від влади, ні якогось почесного звання, хоча б «Жінка року», номінантами на яке стають почасти люди за невідомі заслуги. Це так, до речі.

«Мамо, до мене ангели прилітали»

З Ічні Женю перевезли до Чернігова, в опікове відділення обласної лікарні. Дитина одержала опіки III-IV ступеня. Обгоріло 45 відсотків шкіри, були спалені дихальні шляхи. Викликаний з Києва професор Г.П. Козинець сказав, що Женю треба негайно транспортувати до столиці. Уже там їй ампутували пальчики обох рук. В Інституті хірургії та трансплантації відновили носик, реконструювали вушка, наростили брови, підправили повіки очей, ротик, щоб вона могла повноцінно їсти. Справжнім другом маленької прилучанки став пластичний хірург Андрій Васильович Летах. Уже 33 операції перенесла дитина. Та це ще не все. Лікар пообіцяв:
— Буду робити їй усе до того часу, доки мама чи сама Женя не скажуть: «Усе добре, достатньо».
Перед Новим роком Галина Василівна знову була з дочкою в Києві. Попереду — нові операції. Лазером прибиратимуть шрами на обличчі Жені, підправлятимуть ліве вушко, лівий бік ротика. Вимагає нової корекції ніс. Його наростили за спеціальною методикою. Спочатку розрізали лоб, зашили під шкіру силіконовий балончик, пускали туди рідину для розтягування шкіри. Далі сформували носик на лобі, потім поставили його на місце старого. Робота справді ювелірна і дуже непроста. Але ж результат є! Дівчинка вже не лякається свого обличчя в дзеркалі, як було на перших порах. Навпаки, просить у мами туш, рум'яна, помаду і підмальовує вії, губи й щічки — як усі сучасні дівчатка в її віці.

Давно, ще коли починалося лікування, Женя розповіла матері:
— Мамо, до мене ангели прилітали. Повалили стіну палати, ліжко кудись униз провалилося. А вони взяли мене на крила і понесли на хмари. Хмари м'які, я на них лежу. І раптом з-за хмар вийшов загорнутий у біле простирадло дядько з білою бородою. Запитує в мене: «Ти хочеш жити?» Я кажу : «Так». «Ну, тоді будеш жить. Я допоможу». І зник. Я трохи полежала. Ангели зі мною гралися. А тоді знову взяли на крила і повернули в лікарню. Стіну поставили на місце і ліжко.
Наснилося чи привиділося таке, але дівчинка пам'ятає тих ангелів і досі.
А мати згадує, як санітарка в київській лікарні, бачачи, що вона не відходить від ліжка дочки, вгадує кожне її бажання, сказала:
— Чого ти так убиваєшся коло неї? Ти ще молода, ще народиш собі дітей. А вона краще б померла.

Жорстокі слова вдарили матір у саме серце. Ні на мить вона не допускала думки, що можна залишити хвору дитину напризволяще. Жити їм на пенсію Жені як інваліда дитинства плюс доплату по догляду і ще соціальну допомогу матері-одиначці — не просто. Усе разом це десь 1200 гривень. При нинішніх цінах — не гроші. Допомога від людей, що надходила з різних кінців України і Росії в перші роки, тепер не надходить. Історія Жені Нагорної, яка колись схвилювала, потроху забувається. Досі було безкоштовним лікування в Києві. А вже останній раз довелося заплатити 900 гривень.
— Якось будемо викручуватись, — каже Галина. — Залишати Женю без нагляду боюсь. Коли кудись їду, прошу сусід. З часом, може, знайду роботу. Але лікувати дочку буду.
— Вибачте, що запитаю вас про таке. Чи не мучать докори сумління за те, що тоді ви пішли з дому, залишивши дитину? — відважуюсь я.
— Ще й як мучать, — зітхає Галина. — Повірте, і тоді, коли їхала в Ічню, щось мені заважало, немов передчуття якесь було. Та й Володька виявився не тією людиною, за якою треба страждати. Ми жили з ним на віру. А коли сталася біда, він нічим не допоміг. Рідній дочці не допоміг. Бачила його перед Новим роком, в автобусі зустрілися. То навіть не поцікавився дочкою.
— А до мене в лікарню п'яним приходив, — каже Женя. — І Юлю я більше не бачила, а ми ж сестри.
— Доросла вже Юля. Це вже їй, мабуть, 20 чи 21 рік. Живуть десь із матір'ю.

«Хочу артисткою буть, у Поплавського вчитися»

Після лікування Галина з дочкою до Грабова не повернулися, жили у матері Ніни Семенівни на Кустівцях у Прилуках. З першого класу до Жені додому ходять учителі школи №10. І досі вона на індивідуальному навчанні. Та дитина дуже хоче ходити до школи, як усі діти. Однокласники до неї ставляться добре, є серед них і найближча подруга Марина Паляничко. А з предметів Женя найбільше любить українську літературу, вірші Лесі Українки,Тараса Шевченка, Любові Забашти. І вчительку літератури Євдокію Іванівну любить. А улюблений день тижня у неї — середа. Саме в середу її виписали свого часу з опікового центру в Києві. І тепер, лягаючи в лікарню на два тижні, вона каже:
— До середи!
А ще в неї є друг Владик. Живуть вони в одному дворі. У хлопця недавно померла мама. По п'ять разів на день Владик телефонує їй, приходить, щоб разом послухати музику чи подивитися телепередачу.
— Мій кавалер, — сміється Женя.

У неї хороший голос. Співати ходить до центру творчості дітей та юнацтва. Бере участь у концертах. Співала й зі сцени обласного музично-драматичного театру імені Т.Г. Шевченка, де діти з обмеженими фізичними даними з усієї області давали концерт. А ще Женя гарно малює. Дві її картини на аукціоні в Чернігові купили.
— 300 гривень нам передали за них, — хвалиться мати. — Ось подивіться, якими грамотами і дипломами нагородили Женю за участь у різних виставках і конкурсах. Ще вона займається бісеро-плетінням, робить картини з паєток. Правда, гарно? А оці медалі — за успіхи в спорті, за біг на різні дистанції.
Доки ми розмовляли, Женя на наших очах в блокноті намалювала красиву квітку. Затискує олівець між двох кукс і малює.
— Вона в мене помічниця, — каже мати. — Прибирає в квартирі, посуд миє. Картоплю чистить. Може й насмажити.

Гарна дівчинка росте. Здоров'ям дочки, на жаль, мати похвалитися не може. Женя швидко втомлюється. Підвищується тиск. Час від часу мучать незрозумілі напади. Раптом починає боліти голова, дитина задихається, не може вимовити ні слова.
— У такі хвилини здається, що я вмираю, — говорить після чергового нападу Женя мамі.
Пережите вісім років тому, звичайно ж, не минуло без наслідків. Спасибі лікарям і всім добрим людям, які допомогли врятувати дитину. Дівчинка — чудова, здібна, доброзичлива.
— Хочу артисткою стати, у Поплавського вчитися, — призналася нам. — Із співачок найбільше люблю Діану Гурцкая, Надію Кадишеву, Софію Ротару. Пісень знаю багато, і народних, і естрадних. Мрію співати.
Пошли, Господи, більше добра дитині, яку доля загнала в глухий кут. Стань їй захисником.

P.S. Якщо хтось захоче допомогти Жені Нагорній, повідомляємо адресу: Нагорна Галина Василівна, вул. Войкова, 7, квартира 13, м. Прилуки, 17500. Телефони: (0237) 5-34-14, 099-078-66-07.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №7 (1345)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.