Першого сина Марія народила в Перу, другого – в Аргентині, третього – вдома, в Україні

У Журавці Бакинського району Харитонових називають американцями. Підстави для цього є: Марія Федорівна, яку фашистські окупанти вивезли підлітком на каторжні роботи до рейху, у неволі зустріла свою долю, вийшла заміж і народила двох синів: Миколу — в Перу, Олександра — в Аргентині, куди її закинула доля. У 1958 році сім'я повернулася на батьківщину, де живе й досі.

У п'ятнадцять літ — у неволю

Федір Нікітченко помер у голодовку, залишивши Йовдоху з трьома малими дітьми. Жили дуже бідно. Було, що й куска хліба не мали. А вже як почалася війна і село зайняли німці, стало ще гірше.
День 22 березня 1942 року Маруся запам'ятала назавжди. Вона тоді ходила до тітки Уляни, материної сестри, на Заріччя. Перед цим тітчиного чоловіка Івана Демидовича Лисенка німці забрали до Барви. Був він партійний, і що його чекало, невідомо. Але того разу бранців визволили партизани. Усі затримані розбіглися по лісах.
Тітка дала небозі хлібину і трохи пшона.
— Ми йшли вулицею удвох з тітчиною дочкою Галею, — згадує Марія Федорівна.— Було десь годин п'ять-шість вечора. Біля школи нас хапають патрулі. Вирішили, що це я їжу партизанам у ліс несу. Зачинили у класі. Сидимо, плачемо, не знаємо, що буде далі. Мені — п'ятнадцять, Галі — дванадцять. Діти! Десь опівночі у клас укинули Миколу Лебедя. Стара людина, ветеринар, теж партійний. І ось на наших очах він знімає з себе ремінь і хоче повіситись на шкільній дошці. Ми в крик. До класу вбігли поліцаї і дядька забрали.

А вранці до класу увіпхнули матір. Не діждавшись мене, вона вранці пішла шукати. Тут її й схопили. Почали питать: «Де твій зять?» Це про дядька Івана. Мати каже: «Не знаю. Забрали у Барву, а де тепер — не знаю». її били, а коли непритомніла — відливали водою і знову допитували. Коли упхнули до нас у клас, я в сльози:
— Мамо, чого ви прийшли?
—Та вас же шукала, ніч не спала.
Зрештою нас випустили.
А через два дні забирають молодь у Німеччину. Я народилася 5 серпня 1926 року. Мій вік не брали. То як родичці партизана мені дописали рік, аби таки забрати в неволю.
Нас повезли підводами в Прилуки, зробили дезінфекцію від вошей, загрузили у товарні вагони, дали по буханці хліба на дорогу. Ешелон був довжелезний — 90 вагонів. Вікна у вагонах відчинені, і коли везли через ліси, люди почали вистрибувати, тікати. Зупинили состав, позабивали вікна та двері і повезли далі. Так страшно було, що й не скажеш...

У хазяїна в Австрії

— Наших три вагони відчепили в Австрії, біля міста Філлах, що недалеко від італійського кордону. Сиділи ми у великому будинку, куди приходили хазяї і викуповували робочу силу. Мене забрав Алес Надмесник, повіз у своє хазяйство. У мої обов'язки входило разом з робітницею-австрійкою доїти корів. В інший час працювала у полі.
Жило нас п'ятеро дівчат в одній кімнаті. Дівчата були з Польщі і Західної України, то ми розуміли одна одну. Годували слабенько: бруква, молочні відвійки, хліб. Хазяїн був строгий, бив за непослух. Мене ж не бив. І коли у нього запитували, чому не б'є Марію, відповідав:
— Вона руська. Русь прийде — мені капут буде.
У нього була сім'я: дружина-вчителька і троє маленьких дітей — дві дівчинки і хлопчик. Що сталося між ними, не знаю. Але одного разу жінка забрала дітей, сіла в таксі і поїхала. Пізніше говорили, що вона доїхала до річки, сіла з дітьми у човен і на глибині їх потопила. А сама, діставшись берега, кинулася під поїзд. Пам'ятаю, як тужив від горя хазяїн, кричав, плакав. Через якийсь час узяв собі 14-літнього хлопця-сироту, щоб було кому залишити у спадок майно.

Два роки в Італії, а далі — в Перу й Аргентині

— Місцевість, де я була в неволі, визволили у сорок п'ятому році американці. Про повернення додому не було й мови. Нас усіх вивезли до Італії, в табори. Там і познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком.
Микола Харитонов до війни закінчив льотну школу. Сам він із Пермської області, селище Нова Озерянка біля Березняків. Воював лейтенант під Ленінградом, попав у полон, утік, знову воював, командував ротою. І знову потрапив в оточення, звідки вже не зміг утекти.
Нас із табору брали на роботу на кухню. Мила посуд, підлогу. Годували ловко. А Микола був кухарем. Якось підійшов до мене.
— Ти руська? — питає.
— Так, — кажу.
— І я руський. Давай поженимося. Жонатих будуть вивозити звідси, а холостяки ще довго сидітимуть.

Ми розписалися. І вже як одружену пару нас повезли в Америку, в Перу. Там нас, чотири сім'ї, викупив емігрант з Польщі для роботи на чайних плантаціях. Поселили у невеличку хатинку. Чоловік був бригадиром над чорними робітниками. Жінки там не працюють. А я вже чекала дитину. Хазяїн був задоволений роботою мого чоловіка, пообіцяв побудувати нам дім. Та Микола не погодився, сказав, що поїде жити в столицю, Ліму.
Микола легко сходився з людьми, мав багато знайомих. Ще в Італії заприятелював зі старим донським козаком, дружина якого була з Києва. Це подружжя з Італії переїхало до Аргентини. І ось у Лімі Миколі передають листа від дідуся — донського козака, який запрошує нас до Буенос-Айреса, обіцяє допомогти з роботою.

21 жовтня 1948 року у нас народився син Коля вагою 3500 грамів. На всю лікарню ми одні з ним були білошкірі. Уся обслуга носила мого синочка на руках, милувалася гарненьким хлопчиком.
Син був ще зовсім маленький, коли ми переїхали до Аргентини. Донський козак виявився штундистом. У його домі нас приязно зустріли його одновірці, нанесли для нашого хлопчика багато дитячого одягу. Микола залишився у дідуся, а нас із сином забрав до себе інший росіянин — Володя. З часом ми винайняли квартиру. Чоловік пішов працювати на будівництво. Життя поступово налагоджувалося.
В Аргентині дуже багато емігрантів із Західної України, Росії, Польщі. До нас вони ставилися доброзичливо, допомагали в усьому. Коли Коля захворів на коклюш, нас із ним повезли у місцевість, де розводять овець. Тамтешнє повітря вилікувало хлопчика.

В Аргентині, як і в Перу, багато фруктів. Банани, апельсини, мандарини, лимони ростуть скрізь. Люди харчуються м'ясом і овочами, п'ють жербу — це щось на зразок чаю. Чоловічі компанії збираються на осаду. В Україні сказали б — на шашлики.
Достатку особливого ми не мали, але разом з іншим емігрантом із Західної України купили землю. Хотіли побудувати там магазин. Звели невеличкий цегляний будиночок — уже свій, власний.
Зими там немає, завжди тепло. Півроку ллють дощі, півроку — пекуче сонце. Яблуня, приміром, родить щороку. Один рік — з одного боку, наступного — з іншого.
У Буенос-Айресі у нас народився ще один син — Сашко, у 1953 році.

Туга за Україною не залишала ні на мить

— Немовби все гаразд, але туга за рідними, матір'ю, сестрою, братом не полишала ні на мить. Не бачила їх з 1942 року, нічого не знала, що з ними, чи живі, чи здорові. І ось одного разу зустрічаю жінку, яка родом із Полтавської області. Хвалиться:
—Одержала лист з України.
У мене защеміло серце. Напишу і я, подумала. І послала лист на Журавку.
Через тиждень іду додому, а біля нашого будинку — поштар. Вручає мені лист від мами. Я так розгубилася, що нічого не бачу. Плачу, не можу читати. А другого дня лист від сестри Каті, ще через день — від брата Івана. А на четвертий — з посольства. Запрошують мене прибути до них. Хвилююся, плачу. А чоловік подивився на мене і каже:
— Тобі ж і поїхати немає в чому. Треба літнє пальто купити.
У новому пальті я й поїхала до посольства. Там кажуть:
— До нас звернулися ваші родичі, просять посприяти вашому поверненню на Батьківщину.
— Я ж уже не сама, — відповідаю. — У мене сім'я, Діти.
— Допоможемо, — кажуть.— Але треба їхати.

І саме в цей час усю Аргентину охопив страйк. Не працювало жодне виробництво, зупинилося будівництво, де муляром трудився чоловік. І він сказав:
— Ідемо додому! Старшому сину тоді було
дев'ять років, Сашкові ішов п'ятий.
Ми сіли на французьке судно «Провансо» і рушили до Франції. Півсвіту пропливли, повз Африку, через океан. Із Франції через усю Європу їхали до Чопа. Ще більше місяця нас там перевіряли, а тоді вже відправили на Прилуки. Пригадую, як на кордоні перетрушували усі наші речі, питали:
— Що везеш?
— Двух ребятьонков, — відповів мій росіянин. — І Біблію.
Перерили все на світі, а Біблії нема. Де?
— Ти что, дура, не положила?— Микола на мене.

Пам'ятаю точно, що клала книгу зверху, під дитячий костюмчик. І раптом — нема! Де ділася? Не знали, що й думати. Яким же був наш подив, коли в Журавці, відкривши чемодан, виявили книгу на тому ж місці, на яке я клала в Буенос-Айресі. Чи не сам Господь врятував її від чужого ока? Біблія і досі з нами, старенька, потріпана, але та сама, з-за океану.

Здрастуйте, мамо!

— У Прилуках нас зустрів мій брат Іван з племінником. А в Журавці чекала мама. Як ми плакали, обнімаючись, заглядаючи одне одному в очі, згадуючи пережите! Наша обставлена очеретом хатинка під солом'яною стріхою вразила бідністю. Такі хижі ми бачили тільки у негрів. А тут своя...
Брат мій Іван на той час уже будував власний дім. Почали будуватися і ми.
Микола пішов працювати на м'ятний завод, я — санітаркою в лікарню. Коля наш почав учитися у другому класі. Він добре знав іспанську мову, дома розмовляв російською, а тут українська. Ніяк не міг збагнути різницю між літерами «і» та «и». 3 часом все стало на місце.
А Сашко, який добре володів іспанською, вчився розмовляти по-українськи. Баба Дуня вчила.

У 1963 році Бог послав нам ще одного сина — Віктора. Так ми й жили, уже на рідній землі.
Хлопці виросли. Коли прийшов час старшому іти до армії, у райвійськкоматі, подивившись на його перуанський паспорт, який видається там зразу ж після народження, заявили:
— Звідки приїхав, туди і їдь служити!
Почувши таке, наш батько поїхав у Чернігів. Як бути? А там сказали: «Розбирайтесь на місці». І тоді в сільраді у Журавці видали документ і Колі, і Саші, що вони народилися тут, у Журавці.
Армію відслужили і Микола, і Віктор. Олександра звільнили від служби за станом здоров'я.

«Ми одні в селі Харитонови»

Марії Федорівні уже 85 літ. Живе вона з сім'єю молодшого сина Віктора. У Миколи й Олександра — свої будинки. Матір провідують часто. Завітали, й побачивши, що біля її двору зупинилася чужа автівка. Так ми познайомилися з усіма трьома синами «американки».
Миколи Семеновича вже давно немає на світі. Відійшов, коли йому не було ще й шістдесяти.
Старший син Харитонових Микола працював у Ладані на заводі ППО. Від батька навчився будівельних робіт. Удвох вони звели в селі не один будинок. У нього двоє синів, троє онуків.
Олександр свого часу закінчив школу пасічників, працював за фахом. А коли розвалився Союз, у пошуках роботи де тільки не був. На будівництві травмувався, зараз на групі. Працює в охороні. Маючи документ аргентинця, бував у посольствах заокеанської країни у Москві і Києві. Виявилося, що до Аргентини він може повернутися у будь-який час. Але щось не пустило його туди. Це щось — Україна, земля материнська.

Віктор теж працював на заводі в Ладані. Стоїть завод. А Віктор хворіє. Не підвівся з ліжка, коли ми хотіли сфотографувати стару матір з усіма трьома синами. Дочка Віктора закінчила в Києві університет харчових технологій і зараз працює в столиці, в японському ресторані.
Родина Миколи та Марії Харитонових, яких звела доля далеко від рідного дому, зростає. І це добре. Живуть в українському селі американці з російським прізвищем.
— Ми одні в селі Харитонови. А може, одні в усьому районі, — кажуть брати.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №4 (1342)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.