Нанесла 54 ножові рани зятю

17 листопада минулого року у райцентрі Козелець сталося вбивство, про яке говорять і донині. 61-річна Надія Марченко нанесла 54 колото-різані ножові рани в грудну клітку, обличчя, шию, руки співмешканцю доньки, 37-річному Леоніду Кізьку. Що призвело до трагедії, спробувала з ясувати. Просто так нічого не буває.

«Та яка вона убивця? Вона ж тружениця»

У Козельці розпитувала дорогу, як дістатися до будинку Марченків. «А хто вам треба?» — допитувалися перехожі. «Жінка, яку підозрюють у вбивстві». «Та яка ж вона убивця? Вона тружениця».
Добротні двір і будинок. Сохне прання. У дворі підметено. Постукала. Двері відчинила літня жінка з малям на руках.
— Ви Надія Іванівна?
— Я. Із СІЗО відпустили на підписку. Бо якби лишилася на кілька днів у камері, знайшла б ти мене на кладовищі. _
Жінка завела мене до вітальні. Зроблено ремонт. Ідеальна чистота — найперше, що кинулося у вічі.

— Що сталося?
— Довго розказувати, мало слухати, — промовила Надія Іванівна і присіла на диван. Руки і губи в неї затремтіли, зблідла, хапаючи ротом повітря. — Зараз вип'ю заспокійливе...

Маля крутилося біля неї.
— Альонка, радість моя, — цілуючи дитинча у маківку, промовляла жінка. — Як дві краплі води схожа на того покидька, а він її ще й байстрюком називав. Бігав, кричав дочці: «Випиши її з мого паспорта, ти її на роботі нагуляла». Та як тільки язик повернувся на янголятко таке казати!
Я вдова. Жили ми з донькою у Калинівці Київської області в однокімнатній квартирі втрьох — я, вона і онука, донька Свєти під першого шлюбу. Я працювала продавцем, а коли доробила до пенсії, вирішила, що треба переїхати і купити більше житло. Отож років п'ять тому квартиру в Калинівці продали і купили хорошу хату у Козельці. Тут і земля коло хати, і погріб, і сарай є, щоб хазяйство тримати. І до Києва зручно добиратися.

«Він бив Свету часто»

— Оселилися, облаштувалися. Свєта на роботу під Київ їздила, в кілька змін працювала. 3 чоловіками в неї не складалося — і з першим, і з другим розійшлася через те, що обидва пили. Якось у Козельці вона познайомилася з Льонею Кізьком. Якби ж я тоді знала, що він з тюрми прийшов, із наркотиками мав справу і випить любить — і на поріг би не пустила. Оселився у нас і до доньки спочатку так добре ставився. Тільки от на роботу ходить не хотів. То там, то там трохи поробить і кидає. Руки болять, робота важка — і днями на дивані лежить, а поїсти подавай що найсмачніше. І м'яса щоб побільше. Вони не розписувалися. Я помовкувала, аби донька не звинуватила мене, що у неї через мене сімейне життя не складається.
Та якось він випив і побив дочку, бо неправильно, як він сказав, закрила тушонку. П'ять півлітрових баночок у погребі піддулося. Вона тоді вагітна була, бив молотком у живіт. Після того вона у лікарню аж у Чернігів попала. Та так і не призналася лікарям і мені, що сталося. А після лікарні Льоня як нап'ється, так і чіпляється, і б'ється. Дочка разів п'ять його на Чернігів возила кодуватися і лічить від п'янки. Місяців два спокою — і за своє. Скільки він над нею знущався. Я захищала. Одного разу він мені руку зламав. Я викликала «швидку», хотіла написати заяву в міліцію. А Свєта просить: «Мамо, у нас же дитина, хай буде батько, а то посадять же». Не написала. Тепер жалкую.

Він бив Свєту часто. Як нап'ється, так і давай руки чесать. Я заступалася. Ребра мені поламав. Вона вже не стерпіла, вигнала його. А він лізе: «Прости...» Ми вже й хвіртку замикали. У мене і серце хворе, і тиск скаче. Якось випила ліки, лежу на дивані, телевізор іде. Дочки вдома не було. Двері в хату замкнені. Він заліз через вікно і до мене: «Ах ти ж, підарка стара, на городі робить ти хвора, а телевізор дивитися — не хвора! Я тебе вилікую!» Я піднялася, мовчки пішла до туалету. Він за мною. Схопив дитячу залізну ванночку і давай мене нею бити. Розбив голову. Я кричала. Добре, що Свєта нагодилася, а то б убив. А скільки разів сусіди мене і Свєту від смерті спасали. І Колі Зіненку, і Віті Зайцю, і Ользі Смик— низький уклін цим людям.
Він же, негідник, не тільки над нами у нашій хаті знущався, а й майно нівечив. Свєта два телевізори і DVD у кредит взяла — розбив. А їй виплачувати, сам на роботу йти не хотів. Ми свиней тримаємо — і для себе, і на продаж. Була повна морозильна камера м'яса. Украв, негідник. За кілька днів приніс мішок з кістками (м'якоть пообрізав) і кинув через паркан. Я сусідам показувала ті кістки. Скільки він над нами знущався. Дитя безневинне, онучку старшу Маринку нізащо гидив. Верещав: «Хай не хвалиться, що вона целка. От скажу своїм друзям, вони піймають її і трахнуть. Одежу знімуть і голою по Козельцю пустять. Після цього ні один хлопець на неї не гляне». Та його за ці слова четвертувати треба було. Падло таке о. Що тобі 16-річна дівчина зробила? Слова поперек не сказала. Твоє дитя з пелюшок виняньчила, доки мати моталася, щоб якусь копійку заробить. А воно, бидло, звір, тільки на дивані лежить та знущається над нами. Марина через нього, падлюку, і додому їздить не хотіла (зараз у Чернігові навчається). Казав на Свєту, що вона така-сяка, погана. А я йому: «Ну, раз тобі Свєта погана, кидай її, шукай кращу. Ми й самі Альонку виростимо». А він ліз і ліз до нас. Були раді, коли хоч тиждень минав у спокої. Скільки разів «швидка» до нас приїздила після того, як нас бив, уже й не згадаю.

Я вже налаштувалась у міліцію заявить, щоб він нас назавжди залишив у спокої. І йому про це сказала. «Тільки спробуй, поріжу вас усіх. На купу поскладаю, ще й посолю». Злякалася. Хай я життя прожила, а діток за що? От і не заявила, глупа. А хай би бумажка в міліції була. А то тепер і між люди по хліб вийти соромно. Боюсь, що тикатимуть пальцями, убивцею називатимуть. А хто ж знає, що я від смерті захищалася?
Жінка розридалася, за нею заплакало і дитя. Альонці 27 листопада виповнився рік.
— Умру в тюрмі і не побачу, як ти, моє сонечко, ростеш. Я ж твою мамку рятувала, себе захищала.

«Все було, як у тумані...»

— Надіє Іванівно, як усе сталося?
— Того дня онучка Маринка з Чернігова подзвонила, щоб передали їй сумку з теплим одягом і про-дуктами._Ми зібрали сумку, і Свєта понесла п на автостанцію передавати зі знайомим водієм. Було це ввечері. А тут з'явився п'янющий Кізько. Очі безумні, як наколотий. «Де ця проститутка шляється?» Я й кажу: «Дитяті передачу понесла». «А ти, підарка стара, її ще й захищаєш! Хай тільки прийде, я вас тут усіх, блядей, поріжу!» Бігає по хаті, стукає, грюкає. Відро пластикове схопив, хрясь об підлогу і розбив. Я кажу: «А відро за що? Не ти ж його купляв». Аж тут і Свєта повернулася. Я пішла на кухню чайник ставить. Чую, донька не своїм голосом кричить. Я в кімнату. Дивлюсь, Кізько головою об стінку дочку б'є, кров у неї із носа і рота летить. Дитя на підлозі перелякане повзає, плаче на всю хату. Я Кізька відтягувать стала. Дочка вирвалася, за дитя і в другу кімнату. А він схопив ніж і на мене замахнувся. Вхопила той ніж рукою за лезо, ось і шрам зостався, мені долоню в лікарні зашивали. Ніж випав. Він кинувся за ним, підняв і знов замахується на мене. Я вхопила той ніж (якби Кізько був тверезий, мені наряд чи це вдалося б, зарізав би мене і кінець). Далі — все, як у тумані. Нічого не пам'ятаю. Била я його ножем, куди, як, де? Отямилась від холоду. Піймала себе на думці: «Чого це я на вулиці?» Не знаю, чому, нарізала кола навколо будинку — одне, друге, третє... Скільки часу минуло, не пам'ятаю, година чи три. Зайшла в хату, бачу, лежить, не ворушиться. Поклала його на рядно і потягла надвір. Поклала біля сараю, коло собаки. Якби він на мене з тим ножем не кинувся, нічого б цього не було. Краще б я здохла, ніж на старості в тюрму йти. Свєта того нічого не бачила, вона присипляла дитя. Я пішла і сказала їй: «Я Льоню вбила». Вона заплакала: «Що ж ти наробила?» А я — наче не я. Взяла тряпку і поприбирала. Очей зімкнути не могла, так цілу ніч, як сновида, ходила туди-сюди по хаті. А вранці ми самі викликали міліцію.

«Боюсь, помру в тюрмі і діточок не побачу»

— На мене наділи наручники, і в міліцію, в камеру. Там сиділи злодійка і наркоманка. Стіни і підлога бетонні, дерев'яне ліжко, старий вонючий матрац, простирадло і подушка, набита клоччям. На ній замість наволочки — біла тряпка. Ковдри зовсім не дали. У камері холодно, довелося вкриватися курткою. Якби мене до Юльки Тимошенко в камеру кинули, може, пожила б ще годів вісім. А в тих умовах, що я була, хвора людина швидко помре. Ці дві молодички курили, а мені серце щемить, у скронях бухкає, дихать нічим. Просила їх по-людськи, не куріть. Так вони на мене як накинулись: «Ти хто така тут командувать? Косиш під дурочку. Ми думали, ти нормальна баба, а ти мужика (з наших) вбила. Потрапиш на зону, узнаєш, що тебе там чекає...»
Мені ставало все гірше і гірше, спати не могла. Під ранок відчуваю, що задихаюся, ось-ось знепритомнію. Я стала стукати у двері камери, кликати на допомогу. Прошу: «Виведіть у двір, бо зараз помру...» А міліціонер каже: «Ждіть до утра, вас усіх виведуть». І пішов. Відчуваю, слабію, з останніх сил доповзла до дверей, просила викликати лікаря, «швидку». Гукала: «Помираю».

Через якийсь час медики таки приїхали. Останнє, що пам'ятаю, як мене вивели в коридор. Отямилась, дивлюсь, біла стіна, люди в білому. «Де я?» — питаю. «В реанімації. Ви знепритомніли, піна з рота пішла». Роздивляюсь, а я ременем до ліжка прив'язана. А куди мені тікати, на той світ? Ще й міліціонери під палатою. Потім мене перевели в інфекційне відділення. Там є спеціальна палата із заґратованими дверима, яка замикається. В палату посадили трьох міліціонерів, на мене наділи наручники. Тільки коли в туалет просилася, їх знімали. Пробула я в лікарні довго. Потім прийшов слідчий і сказав, що за станом здоров'я мене відпускають на підписку про невиїзд. І після виписки я ще ходила до лікарні і зараз на пігулках живу. Боюсь, помру у тюрмі і діточок своїх більше не побачу. І де він на нашу голову взявся? Живим знущався і через мертвого спокою немає. Я ж оце недавно куртку, в якій він прийшов, знайшла, а в кармані два шприци. Один в упаковці, другий, напевне, з наркотою був. Ним коловся, бо на шприці кров. Демон він, демон во плоті! Шприци викинула, а треба ж було віднести у міліцію.
Скоріше б суд. Хай би до Юльки мене на Харків відправили. В очікуванні ні їжа на душу не йде, ні спати не можу. Ходжу як лунатик по хаті. Одна розрада — внученя. Свєта намагається хоч якусь копієчку підза-робити. А я за малою дивлюся.

Сусіди про Льоню

— Отаким Льоня був, — розповідає сусідка Марченків, 86-річна Зінаїда Василівна. — Літом він як бив Свєту, Надя вступилася. Кричав: «Я вас поріжу, посолю». Надя з дитятком до нас утікла, а він і сюди прибіг. Очі безумні, мене за плече ухопив. Якби онук з товаришем з хати не вийшли, не знаю, чим би все скінчилося. Надя молодцювата жінка. І город порає, і свиней по двоє і по троє тримає. І ремонт, і порядок усюди. Завесніє, вона квіти вирощує на продаж.
Якби Надя не вирвала ножа, він усіх би поклав. Літом грозився, що спалить їх, а ми ж живемо через паркан. Довелося нам шланги по всьому двору порозкладати, щоб, не дай Бог пожежі, спасатися. Оце тільки як його не стало, прибрали. Скільки раз Свєта його виганяла, а воно, нахальне, йде і йде. Нам же по сусідству все видно. Вона поле город, а він прийде, стане перед нею навколішки і проситься: «Прости...» Бувало, довго стояв, по часу. І таки вмовляв. Бачимо, пішли в хату.
А скільки наш Коля її відбороняв. А як не спасати, коли жінки самі в хаті і кричать: «Рятуйте!..»
— Ох і ненавидів він їх, і Надю, і Свєту. До них прийшов худющий, з порожніми руками, а вибирався, так купу сумок ніс. І пузце відростив на м'ясі і салі вирощених тещею кабанів. І де воно, наволоч, на їхню голову взялося? — каже інша сусідка. — Щоб обгидити Надю, одній сусідці понарозказував, що вона у неї курей покрала. А та, жінка тямуща, відповіла: «Іди собі, Льоню, у мене всі кури на місці».

Чули, кричав, що ця хата буде його, і кого захоче, того й приведе. І буде жить, а їх поріже.
Сусіди співчувають Надії Марченко. Чи ж таким співчутливим виявиться суд, хто зна. Поки що дії підозрюваної кваліфікуються як умисне вбивство. А це строк від 7 до 15 років. Хоча, можливо, суд розцінить їх як умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок насильства, систематичного знущання або тяжкої образи з боку потерпілого. А. це вже п'ять років ув'язнення або умовний строк.

P.S. Ця історія повчальна для всіх, хто потерпає від насилля з боку рідних, близьких і навіть чужих. Надія Марченко дослухалася до прохань єдиної доньки і не писала заяв на зятя. Даремно. На суді це обов'язково згодилося б, навіть у разі, якщо за заявою було б відмовлено у порушенні кримінальної справи.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №3 (1341)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.