Новоріччя на Бардашовому хуторі

...Від колишнього поселення поблизу Рогізок залишилася тільки назва та з десяток хат. Одну з них кілька років тому купила (« під дачу») жінка з Донбасу. Відпочиває тут улітку від галасливого міста. В іншій постійно живе остання з хуторянок - 77-літня Марія Капуста. Сама...

Не хоче покидати домівку, споруджену важкою працею. Чоловік працював у колгоспі, вона - санітаркою у Рогізківській дільничній лікарні. Заробітки були копійчані. А у них - троє дітей. І будівництво.
- Тому й завели велике господарство, - розказує. - 3 року в рік було дві корови, свиноматки, кінь. Хоч і нелегко, а на душі радісно. Особливо як згадаю своє дитинство. Голодне й холодне. Одним словом - сирітське.
Батько не прийшов з війни. Загинув на самому її початку. Пропав безвісти. Не знаю, де його й могила. Горювали горе удвох із мамою.
Тільки з Андрієм і розжилися. Потім хотілося дітям допомогти, онукам.

Чоловік був роботящий. Жалів мене. Коли сильно заслаб, все повторював: «Збувай худобу. Не тягни сама такого хазяйства».
Андрія не стало у 1998-му. І все вийшло, як він казав. На велике хазяйство не вистачало сил. Потроху все розпродала. Найдовше тримала коня. Тепер і його нема. Тільки шість курок...
Ще - із „живих душ" - розкішний, не менше півпуда, кіт («Діти з Чернігова привезли. Розумник», - розповідає...), собака (єдиний сторож усіх покинутих осель) та кролик, врятований сльозами київського правнука «від тушонки».

До найближчої від неї хати (в Рогізках) десь з півкілометра, до найближчого магазину - разів у чотири більше, а до церкви, де колись співала у півчій, - і поготів. Хоч би як хотіла, не дійде туди через свої болячки.
- Не боїтесь? - дивуюся, коли вона відразу, без жодного запитання, відчиняє двері.
- А що в мене красти? - відповідає запитанням на запитання.
У хаті - зразкова чистота. Світлі домоткані доріжки ніби щойно випрані. Стіни аж сяють від білизни.

- Чекаєте гостей до Новоріччя?
- Та ні, просто не люблю, коли брудно. Втім, таки чекаю. Син має прибути з Чернігова. Ще до свята. Привезе мені гостинців, по хазяйству допоможе. А зустрічати Новий рік поїде до сім'ї.

- А Ви?
Жінка посміхається. Каже: телевізора в домі нема, годинник на зимовий час не переводила, тож свято для неї настане не за календарем, а пізніше, коли приїдуть діти, онуки , а особливо - правнуки. їх двоє. Ярославу (це він не дав забити кролика) - три роки, Єлисею - півтора. Це - її кияни, онуки наймолодшої дочки Тамари. Вона вийшла заміж за хлопця з Рогізок. Поїхали в столицю шукати роботу, отримали квартиру і залишилися.
Середній син Василь живе в Чернігові. Старший Іван - у Рогізках.
- Я завжди їм казала: вибирайте таких жінок, щоб один раз женитись. Слава Богу, послухались. Невістки для мене як дочки, - не приховує радості Марія Феодосіївна. - А ще у мене три внучки і два онуки. Усі вже дорослі.

- Приїздять, подарунки привозять?
- Аякже. Тільки це зайве, бо найголовніше з усього, що можна подарувати, у мене вже є. З речей це - мобільний телефон. Ще не було дня, щоб хтось із моїх не подзвонив. І вранці, і ввечері. Розпитають про здоров'я, свої новини розкажуть - наче в них побувала. А як хліба треба, продуктів чи щось по дому зробити, набираю номер моєї помічниці Наді Атрощенко.
І медику нашому - Ларисі Бодяк - теж дзвоню, як дуже припече, і найближчим сусідам. Ніхто не відмовляє, спасибі їм.

- А які подарунки не «з речей»?
- Це те, що для душі. Любов моїх рідних людей. Вона - краща за усі ліки. Без неї я була б на тому світі ще після першого інсульту. А був же ще й другий. І катаракта. І апендицит. ...Спочатку в боку боліло терпимо. Я ще й часник прополола, і переночувала вдома. А потім - усе гірше й гірше. Довелось турбувати дітей. Примчав Василь, повіз мене в Чернігів. Там - відразу на операцію. Хірург тоді сказав: усе вирішували хвилини. Син мені життя врятував. От який подарунок.
І так - по кожній дрібниці. Ось зовсім недавно - уже вечір, надворі - темінь, і раптом - невідомо звідки - машина. Призупиняється біля мого двору. Світить фарами у вікна. Вдень воно б нічого, а тут - на ніч глядячи - я дуже злякалася. Подзвонила своїм. Потім пожалкувала, бо машина через пару хвилин поїхала, а в моїх хлопців до ранку не було спокою - поки не дізнались, що то мисливці їхали на зайців і пригальмували перед вибоїною біля моєї хати.

- Поруч з рідними було б надійніше...
- Поки я на своїх ногах, нікуди зі своєї хати не хочу. Після операції жила в Чернігові у сина з невісткою. Добре було. Але не вдома. Як стало трохи легше, кажу: «Вези мене, Васю, в мою хату...». Тут мені дихається легше.

- А самотність?
- Зараз рогізківські син з невісткою провідують. Свіжини не так давно приносили. З Чернігова навідуються. А коли нікого нема, знаходжу собі роботу. Піч кожного дня топлю. Топчусь по хазяйству. Так час швидше минає.
Їсти є що. Дров вистачає. Жити можна. Тільки б здоров'я не підводило, а самотність весною відступить. Діти з онуками приїжджатимуть порати город. Привезуть правнуків. Тоді і в мене буде Новий рік. А з цим, що настає, усі привітають по телефону. А я за них помолюся.

Марта Зінченко, тижневик «Чернігівщина» №53 (328)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.