Женько загубився вдруге

Було це давно, та ця історія чомусь не забувається. Роки чекаю її продовження й дочекатися не можу…

Без свідків

У село на Корюківщину їхав молодий солдат: дав командир відпустку на три доби. Хлопець – нетутешній. Тож поліська сторона зустрічала його незнайомими людьми. Зеленіли сади, і листя ніби приховувало щось незвичайне.
– Де тут живе Петро Іванович Леонов? – запитав солдат у першого зустрічного.
Той показав:
– За колгоспним садом, ніби на дачі! Простору багато, повітря свіже, а далі – поля й поля.
Ходить солдат навколо садиби в чеканні. Можливо, господар вийде. Аж хлопчина якийсь визирнув. Ледве не зір¬валося в служивого з вуст: «Братику!..» Знайшовся що сказати:
– Мені Петра Івановича!.. Він мені конче потрібен! – у голосі благання.

Розгублений Васильок, все ще не розуміючи, нащо його тато цьому солдатові знадобився, вів Женька до тракторного стану.
– Тату! Тату!.. – голосно покликав.
– Чого тобі? – нарешті відізвався… – Вгору ніколи глянути!
– Тут до тебе гість!
Женько тупцював на місці, не знав, із чого почати. Відчув, що клята сльоза може все видати, набрався сміливості:
– Ти, хлопче, залиш нас удвох.
Такого зухвальства Васильок не чекав. Щоб від рідного батька йти і не почути розмови? Яке має право цей солдат тут розпоряджатися?
– Йди, Васю, йди… – в батька голос добрий, але з якимсь притиском. Ми побалакаємо. Хоче гість. Як відмовити? – Очей із солдата не зводить: «У якій, мовляв, справі, юначе?»
– Женею мене звуть. Син я вам…
– Тобто як?.. – у Петра Івановича в грудях стисло.
– Марією мою маму звуть.
Петра Івановича не втримали ноги. Присів на якісь дошки…

Любов і розлука

– Марія? – тільки заплющить Петро очі, аж вона стоїть. Молода-молода!.. Ніби вчора одними вулицями ходили. В Марійки Петро перша любов. А в нього – вона.
Вдень, коли дівчина зустрічала свого коханого на вулиці, тільки на нього й дивилася. Петро навіть ніяковів від її ласкавого погляду.
У селі все про кожного знають. Постояли біля хвіртки, довго балакаючи під місяцем, уже говорять, що Петро до Марії залицяється. Очі кожного зустрічного наступного дня наче говорять дівчині:
– Знаємо, знаємо… Кохає він тебе.
Марія прикладала руки до палаючих щік…
Дні спливали, а любов міцніла. Та потім якось посварилися. Через дрібницю. Петру можна було поступитися, та він уперто стояв на своєму. Марії можна було не дерти носа. Гордість не дозволяла.
Ось так ніхто і не наважився першим зробити крок назустріч.
Коли Петро нарешті надумався йти миритися-вибачатися, не було перед ким. Марія виїхала з села.
– Мабуть, це не твоя доля! – заспокоювали друзі Петра – Не судилося вам бути разом! А може до когось іншого подалася?..

Мамина таємниця

Женько розповідав батькові про все – про товаришів, службу, сонячний Крим, де народився і виріс.
– Так ось якого ти, Маріє, сина виростила! – говорив собі тихо-тихо.
Женько на долю не скаржився. Ненька таки вийшла заміж. Хлопець ніколи не здогадувався, що в домі не його рідний татусь. Мама для нього завжди була найкращим другом. Від хвороб рятувала й від поганих очей. Вдавалося це їй. Женько виріс високим, дужим, життєрадісним. А в матері зморшок побільшало!.. Інколи ловив у її погляді якусь тривогу, але, можливо, то лише здавалося? Ніби хоче щось розповісти йому – й не може. Не наважувався спитати.
Відлунали звуки шкільного прощального вальсу. Першу зарплату віддав матері. Час в армії служити. Аж тут помирає той, кого Женя називав татом. Дуже хлопець побивався за ним. Мати боялася за сина…
Ось тоді пожаліла Женю ненька і повідала про рідного батька, який не знає, що він є на світі:
– Я його дуже кохала, сину! Пообіцяй, що ти його побачиш!
– Обіцяю!..

У батьківськім домі

– Так ти кажеш, мама тепер сама живе?
– Чому сама? Я ж є – листи пишу. Ми вдвох.
– Так і сказала, що кохала мене? – перепитує батько.
– Так і сказала…
Васильок ніяк не міг дочекатися, поки закінчиться розмова батька з невідомим солдатом. Ходить неподалік, як не старається – нічого почути не може.
А Женько дістає з кишені папірець.
– Ось тут матінка вашу адресу написала, щоб я вас знайшов. Нічого поганого не подумайте, – продовжує далі Женько.
– Так, це Марія писала, – погоджується Петро Іванович. Не стримується, обнімає ще одного свого сина:
– Коли ти вже приїхав, то пішли до батька в хату…
– Вечеряли довго. Говорили й говорили. Поснули якось одразу, щасливі-щасливі. І Васильок радів. Тільки Петровій дружині, Олені, було невесело. Ще зніметься її чоловік й полетить до іншої. Женя так на нього схожий! Васильок – менше, Андрійко взагалі її копія.

Не спала Олена всю ніч. За життя передумала. Петро вранці заспокоїв:
– Спати треба! Не ті роки, щоб мені по жінках мандрувати. Двоє синів у нас. Буде й третій. Отак!
Олена засяяла, кинулась піч топити. Пекла, смажила, Жені в дорогу.
Бачили сусіди, як проводжали Леонові свого гостя. Коли під’їхав автобус, Олена з Петром сказали одноголосно:
– Приїзди до нас. Тут тепер твій дім.
Батько ще сказав:
– Вклоняйся матері, синок. Напиши, що був у мене. І нам пиши, і братам… Матері скажи, щоб пробачила.
Повернувся у військову частину Женя в строк. Гостинці вийняв.
– У мене батько знайшовся, хлопці…

* * *

Відтоді чимало води збігло. Немає вже на світі старого Петра Леонова. І господині його також. Двоє синів – Василь та Андрій вже пенсіонери. На видній роботі були. Авторитетні люди.
А як же Женько?
Наважилась і спитала про брата у Василя:
– Листувалися ми довго. Розумієте, життя закружило… Я намагався ще писати, але ніхто не відповідав. Мабуть, ми йому не потрібні…
А може, і Женю життя випробовує?!
Люди продовжують шукати одне одного на схилі літ або все життя. З надією.
Істина незаперечна: «Інколи виконати свій обов’язок надзвичайно важко, та ще важче – його не виконати».
Якби ж Леоновим вдалося відкинути сумніви і розчарування… І шукати. Батьківський дім ще стоїть у селі. Усіх своїх синів прийме…

P.S. З етичних міркувань імена змінені.

Зоя Шматок, тижневик «Деснянка вільна» №110 (294)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.