Дільничний Іван Примаченко: «Більш ніж за десять років на «моїй» території не було жодного вбивства»

...Наче речові докази, він дістав із пластикової папки «том» грамот, документів, фотографій, вирізок із газет.
- Це ще не всі, - перебирає тремтливими пальцями персональний архів.
Із цього стосу випадково вислизнув знімок.
- Хто на ньому? - дивлюся прискіпливо-запитально.
- Це ж я, - посміхається Іван Васильович. - Гляньте запис на звороті, коли і де це було.
- «1970 г. Клубовка», - читаю розбірливий почерк. - А Вас, відверто кажучи, не впізнаю у цьому хвацькому «старлеї» на МТ.
- Та й не дивно, стільки років минуло, - розпалюється Примаченко.
- За час служби дільничним трійко мотоциклів змінив. Як 200 тисяч кілометрів відбігає - забирали на ремонт, новенького одержував...

Доля так склалася

- Якими ж шляхами-дорогами потрапили на роботу в міліцію? - переводжу рейки журналістського «допиту» на відправну колію.
- До війни батько мій, Василь Якович, головував у Ловиньській сільраді. Туди часто навідувався дільничний, а я, ще малий, захоплено сприймав людину у міліцейській формі. Але не дитячі враження були визначальними у моєму виборі. Доля так склалася...
З початку Великої Вітчизняної батько пішов на фронт і не повернувся: помер від ран у сталінабадському госпіталі. Матір і мого старшого брата, як сім'ю активіста, разом із кількома односельцями фашисти забрали до Чернігова і розстріляли. Я ж переховувався у маминої сестри - Акулини Степанівни Ручки, дочка якої загинула під час ворожого бомбардування. Вдень відсиджувався у хаті, вночі ж крадькома виходив подихати волею.
Сестра на той час жила в Івашківцях Городнянського району. Вона не дочекалася свого чоловіка - загинув на полі бою, тож по війні перебралася до рідного села.

Я влаштувався на місцевий цегельний завод вантажником. У 48-му мене прийняли до партії.
Потім - військовий призов. Присягу приймав на Черкащині, а в основному служив у Німеччині.
Вже цивільним у 57-му році обрали головою виконкому Ловиньської сільської ради. А з укрупненням сільських рад наша, Ловиньська, була підпорядкована Олешнянській. Отак я і здав свої повноваження.
Куди подітися? Мав звання старшого лейтенанта (закінчив військово-політичне училище), от і вирішив випробувати себе на міліцейській службі.

«Годі тобі, Примаченко, на стільці «відсиджуватися...»

- З чого починали?
- Два роки пропрацював черговим Ріпкинського райвідділу міліції, - згадує Іван Васильович. - Але не по-мені була та робота. Начальство це підмітило, тому й запропонувало: «Годі тобі, Примаченко, на стільці «відсиджуватися», переходь на оперативну - дільничним».
Дав згоду, хоча й знав, яку важку ношу беру на свої плечі.
На мені «числилося» шість сільських рад, а це 22 села, зокрема, густонаселені Вербичі, Сибереж, Велика Вісь... Ще й у навантаження додали «лісові» Ловинь (бо я там проживав) та Олешню.
А де села, там і колгоспи. Такі, як «Перемога», імені Куйбишева, «Комуніст», «Ленінський шлях»... Заможні були господарства.

В основному - дрібні крадіжки

- Тож липким на руку було що поцупити...
- Ваша правда. Хтось молока із собою прихопить, борошна, фуражу... По-дріб'язку. Винних знаходив швидко, але за ґрати нікого не посадив. Громадський осуд тоді багато важив.
А от із крадіжками у магазинах мав клопіт. Здебільшого це була справа рук заїжджих - гастролерів. Однак безкарним ніхто не залишився.

Більш ніж за десятиліття на «його» території не було жодного вбивства

- Тепер стверджують, що за радянських часів реальне становище з криміногенною ситуацією трималося за сімома замками.
- Хочете - вірте, хочете - ні. За більш ніж десять років на «моїй» території стався лише один тяжкий злочин - зґвалтування. Його оперативно розкрили. Вбивства ж не було жодного.



Трощив «заводчики»

- Але п'яниць у будь-які часи вистачало...
- Авжеж. Один випивака із Вербичів, непоганий, між іншим, тракторист, на мої наполегливі зауваження якось випалив: «Знаєш, дільничний, я останні штани продам, а пив і пити буду. І нічого мені ти не зробиш».
- Раз так, - кажу йому у вічі, - знайду на тебе управу, вже жаліти не буду. Й оформив його на два роки в ЛТП (лікувально-трудовий профілакторій) на примусове лікування від алкоголізму. Той чолов'яга, як прийшов після «строку», тікав і ховався від мене.
А скільки «заводчиків» - ґуралень - познаходив-потрощив. Монтували їх за кілька кілометрів від сіл у лісі та біля водойм: щоб і лучина суха була, аби добре кипіла бражка, і вода для охолодження. «Виробничий конвеєр» складався із шістьох бочок: 200-літровий «паровик», потім - бражник на чотири відра, тоді - сухопарник...
Одного разу з лісничим знайшли 10 бочок закваски по 100 літрів кожна. Це - тисяча літрів! Як перевернув ті бочки - ціле море було.

Умів із людьми контактувати

- Так просто ці «вогневі» точки самі б, напевно, не виявили?
- День і ніч я чергував на своїй та інших дільницях. У кожній сільраді у мене була приймальна кімната.
Постійно спілкувався з людьми, мав багатьох довірених осіб. Крім того, надійний тил мені забезпечували товариські суди, позаштатні дільничні, добровільні народні дружини, які були у кожному селі.
Майже з підйому обдзвонював голів сільських рад та колгоспів, дізнавався про обстановку. У будь-який момент, якщо виникала критична ситуація, вони самі розшукували мене, навіть через Ріпкинський райвідділ міліції. За кожним викликом негайно сідав на мотоцикла і виїжджав на місце.

Золото, а не жінка

- Але ж сім'я?..
- Дружина у мене була золота жінка. Покохалися з першого погляду. Під час відпустки на батьківщину, у 52-му, познайомився у ловиньському клубі із дівчиною-студенткою. Через кілька днів ми побралися. Трохи згодом я поїхав дослужувати у Німеччину, вона - після закінчення інституту - за направленням працювати у Чернівецьку область.
1992 року моєї Ніни не стало. До цього, у 1974-му, пережили болючу втрату - смерть дочки Тетяни. Я - чоловік, а як дружина витримала...
Тепер Галинка, наша найменша, мені остання підмога.
Маю три сотки землі, переважно -під картоплею. А скільки мені треба?..

Життя-буття

- Сірі будні, як вердикт.
- А що може розповісти одинокий? Із чим порівнювати?! У Ловині, коли вперше головував, було 1300 жителів, тепер - 400. А яка перспектива розвитку села? Нині у школі - 18 учнів проти 130-ти тодішніх. Вона на межі закриття.
Колгоспу немає. А колись утримували ще й підсобне господарство чернігівського радіоприладного заводу. Тільки однієї худоби - понад 800 голів. З перебудовою - усе шкереберть, розтяти, наче й нічого не було.
Щоправда, працюють у селі крамниця, медпункт, пошта...

«Мої заслуги - моє багатство»

- Що далі спілкуємося, то більше переконуюся, що для Вас головна заповідь - жити по-совісті. А відзнаки, які одержали, яскраве тому підтвердження...
- Маю орден «Знак Пошани». Вручали його у районному Будинку культури. Високих урядових нагород тоді удостоїли багатьох передовиків сільського господарства, представників місцевої влади... Другий орден отримав вже за часів незалежної України - «За мужність».
У моїй професійній «колекції» - ще й знак «Відмінник міліції», іменний годинник від МВС СРСР, який особисто вручив міністр, коли у 1975 році я був учасником московської Всесоюзної наради-семінару кращих дільничних інспекторів міліції на Огарьова, 6. Не менш ціную медалі «Донор СРСР» трьох ступенів.
А той годинник «Слава», який вручив Щолоков, й досі безперебійно працює...

P.S. Мені залишається побажати, щоб та позолочена «Слава» служила господарю ще стільки ж років... А нинішні дільничні брали приклад зі свого, як вважаю, легендарного попередника

Олександр Фальчевський, тижневик «Деснянка вільна» №102 (286)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.