Як становляться бомжами або Бомжі бувають різні
Як становляться бомжами або Бомжі бувають різні
— Ще вчора всі вони були не потрібні нікому. Сьогодні вони відчувають себе членами суспільства. Це багато чого варте, — каже Микола Романов, директор центру.
І бомжі бувають різні
— Так, я бомж. У мене немає нічого і піти нікуди. Але ж і бомжі різні бувають. Хтось і тут побуде, і йому краще повернутися на смітник. А я взагалі не уявляю, як це — я і смітник. Не розумію, як жити без мила, не мати можливості попрати речі, помитися. Я народилася у нормальній родині: мама завідувала туберкульозним госпіталем, тато в театрі працював. Я жодного дня не провела на вулиці, — каже Регіна Кобернік, яка в центрі вже майже рік.
Регіна Кобернік відсиділа дев’ять років. І на волю вона не дуже й то хотіла. Навіщо? За ґратами хоча б їсти дають і спати вкладають. А куди йти далі — їй не було.
— Я ще начальнику колонії сказала: навіщо мені там скитатися, коли я завжди можу повернутися сюди? — пригадує Регіна Євгеніївна.
У рідному Львові у Регіни Євгеніївни залишилися дорослі син і дочка. Але під воротами колонії вони її не чекали: жінка вбила батька своєї доньки, така вона їм була не потрібна. Діти не те що не провідували, але й навіть не писали.
— Мене забрала до себе капелан релігійної організації. Вона була колишньою наркоманкою, а коли вдарилися у віру, стала збирати у своєму домі в Іванівці таких от знедолених. Там я й прожила 3,5 роки. А коли господарка померла, громада прилаштувала нас сюди. Нас було восьмеро. Залишилася я одна: хто пішов назад у тюрму, хто помер від наркотиків чи алкоголю, хто подався шукати кращої долі, — каже жінка.
Цього року вона вперше отримала відповідь від дочки. Дізналася, що у неї є онучка-першокласниця і малесенький онук. З сином не спілкується й досі. Але на дітей вона зла не тримає, знає, що винна сама. Та й забрати її до себе вони не можуть — нікуди. Але тепер у неї є велика мрія — побачити рідних.
— У центрі мені допомогли отримати паспорт, оформили пенсію за інвалідністю. Навіть доньці відсилала гроші. А тепер збираюся поїхати до неї в гості. Тільки чекаю, коли мені зуби вставлять, щоб вже постати у всій красі. Коли я сіла, доньці було 12, зараз — майже 26. Вона і так мене не впізнає, не те що беззубу, — зітхає Регіна Євгеніївна.
Одна з приватних чернігівських стоматологічних клінік безкоштовно вставить зуби трьом мешканцям центру.
Без дому і без ноги?
Тільки дивом 52-річний Іван Адаменко досі має обидві ноги. Він, може, не дуже це й усвідомлює, але диво це в його житті — саме центр соціальної адаптації.
— Нам зателефонували мешканці приватного сектора на вул. Любецькій. Повідомили, що на вулиці без свідомості лежить безпритульний. Ми виїхали й одразу ж викликали медиків. Нога у чоловіка була в жахливому стані. Коли його госпіталізували, мені зателефонував лікар і сказав, що доведеться ампутувати ногу. На щастя, все обійшлося. Ми профінансували лікування, і ногу вдалося врятувати, — каже Микола Романов, директор центру.
Іван Іванович бомжує вже близько десяти років. Зимою — по знайомих перебивався, влітку — в основному в лісі, прокормитися легше. Там ноги і відморозив — пішли язви. Коли його знайшли працівники центру, одна нога вже посиніла.
А колись у чоловіка було все — родина, житло, пристойна робота. Робота, каже, і підвела.
— Після розвалу Союзу я перейшов працювати до Ремпобуттехніки малярем з фарбування побутової техніки. Коштувало дешево, а мороки багато. Люди бачили, що я старанно все роблю, тож почали дякувати… пляшками. Подяк було надто багато. Дружина п’яних ненавиділа — у дитинстві натерпілася від батька-п’яниці. Ми розійшлися, квартира була її. Я опинився на вулиці. А все алкоголь… Ви застережіть людей, що від нього тільки морока, — зітхає Іван Адаменко.
Уже п’ять місяців, що Іван Іванович у центрі, він не п’є. На разі йому намагаються відновити паспорт і оформити інвалідність.
Вдова офіцера — на вулиці
Те, що на старості років доведеться жебракувати, Любов Володимирівна, новенька мешканка притулку, не могла уявити навіть у страшному сні! Вона була офіцерською дружиною. За чоловіком, військовим льотчиком, все життя промоталася по гарнізонах. Осіли у Львові 24 роки тому. Отримали службову двокімнатку, купили авто. Син вступив до інституту. А коли чоловік помер, залишилася хороша військова пенсія.
— Я так і не змогла звикнути до Львова. Я родом з Херсона, тому на Західній не дуже прижилася — дражнили москалькою. Добрих друзів теж не було, — пригадує жінка. — Коли син вирішив одружитися, його теща взялася допомагати нам приватизувати квартиру. Носилася з тими папірцями, носилася, та й продала. Вирішили купити житло у своєму районі. Коли одразу ж продали й ту квартиру, я занервувала. Попросила віддати тоді мені мою половину грошей, а з рештою хай вже син з невісткою роблять, що хочуть. Ми розділили гроші у нотаріуса. «Добрі люди» взялися допомагати мені шукати помешкання, забрали до себе додому. Спочатку ставилися до мене добре, але дедалі ставало все гірше. А потім куплену за мої гроші квартиру оформили на себе, забирали пенсію і відверто знущалися. Я терпіла п’ять років, адже йти було нікуди. А одного дня просто отримала пенсію, купила квиток і приїхала до Києва. Уже там на вокзалі якась жінка розповіла про чернігівський центр. І я одразу приїхала сюди. Принаймні тут до мене ставляться, як до людини, а не як до сміття. Вони тут просто рятують життя!
Чи варто?
У кожного, хто живе тут, своя дорога до вулиці. Навіть собака, і той приблудний — ледве відходили хвору тваринку. Більшість із тутешніх мешканців — інваліди. Працездатних не так багато. Але на громадські роботи виходять усі, хто може. Хто не працює, допомагає по господарству — попрати, попрасувати, прибрати. Не відмовляються листя погребти, клумби посаджати. За оголошеннями знаходять разову роботу в селі чи в приватному секторі.
— На зароблені гроші прогодувати себе самі вони не можуть. Але приємно те, що вони відчувають себе членами колективу. Якщо щось треба, допомагають один одному, — каже Микола Романов. — Якщо чесно, ми не чекаємо від наших клієнтів подяки, та й вдячні вони бувають не так часто, але ми знаємо, що робимо потрібну справу!
Постійно чую суперечки на тему: чи потрібно взагалі допомагати таким людям. А як інакше? Навіть якщо забути про милосердя і решту християнських чеснот, то варто подумати хоча б про власну безпеку. Якщо вони шукатимуть, як прокормитися, про роботу, будьмо реалістами, подумають в останню чергу! І тюрмою їх не залякаєш, і від злочину не втримаєш, там, врешті-решт, годують регулярно…
Олеся Скоробагата, тижневик «Чернігівські відомості», 2 листопада 2011 року
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.