Сімдесят років вона чекає чоловіка з війни

Подвір'ям одного з обійсть Березової Гаті, спираючись на ціпок, тихо йде старенька бабуся. Роками і працею вона зігнута ледь не до землі. Ольга Павлівна Міщанинець - вже остання солдатська вдова у цьому невеличкому тепер сільці Новгород-Сіверського району. Нині ій - 93. Сімдесят з них вона чекала єдиного свого коханого, судженого. Зник він безвісти в роки Великої Вітчизняної. Хоч і повідомлення про це отримала, але серце відмовлялось вірити. І все сподівалась, що ось-ось відчиняться двері, - і вона нарешті побачить таке рідне і кохане обличчя. Не судилося...

Солдаткою вік, можна сказати, звікувала. А найбільше болить бабусі, що і на могилку до чоловіка не може сходити, прибрати її, поцілувати надгробного хреста. Та й чи є де могилка? Чи кісточки її Савелія, може, десь у полях-у степах загубились?..
Доля подарувала Ользі лише два щасливі роки. Коли її Савелій був поряд, кохав і жалів.
- І "москаля" ніколи не загнув, - розповідає про чоловіка Ольга Павлівна. - Горілки зовсім не пив, теслею був добрим... У Стахорщині тоді якраз міст збудували. А наступного дня мого Савелія викликали до сільради. І - на війну. А я ж тільки недавно синочка Івана народила. Глянув він на сина востаннє - і пішов. Як виявилось, назавжди.

Жодного листа від коханого Ольга так і не отримала, як не чекала. А у 1943 сповістили, що зник він безвісти... А самій їй війна запам'яталась жорстокістю до таких беззахисних, як вона.
- Ховалась я з сином у коноплях, у льосі. А дитя увесь час просило їсти...
Після війни працювала в колгоспі.
Косити жінкам доводилось, бо чоловіків не було. А тут голод живіт стягував, останні сили відбирав...
- Не подужаю косить. По склянці борошна за день косовиці давали. З половою ту склянку змішаєш... Вийду у двір і - хитаюсь.

А як отримали те повідомлення, свекруха невістку з внуком відселила в іншу хату - до свекрової незаміжньої сестри. Так з нею і жили. І досі в цій хаті мешкають.
- Івану лише п'ятнадцять було, коли пішов працювати. Він, як і батько, тесля добрий.
Стару хату син перебудував, сараї підладив. Від матері нікуди не пішов, бо вона все життя йому, кровиночці Савелія, присвятила. І заміж більш не пішла.
- Свого чекала, він мене так жалів, - витирає скупі сльози бабуся. Перекреслена зморшками, вичавлена роками. А з портрета над столом усміхається вродлива, сповнена надій дівчина. З іншого фото - красень чоловік.
- Це єдина картка мого Сави. З маленького портретика збільшила.

У 1962 році син Іван одружився. З Жадова взяв собі красуню Катерину. Бабусі двох внуків подарували - Валю і Сергія. Далеко їх закинуло - аж у Херсон. І троє правнуків вже у Ольги Павлівни є.
- Мама часто згадує свого чоловіка, - каже невістка Катя. - Війна ще й брата її - 18-річного Івана - вбила.
Солдатка вже слабує: роки беруть своє. Ще трохи допомагає невістці по господарству - курей, приміром, випустити, зачинити. І за собою сама ще ходить.
І все чекає на зустріч з Савелієм.
- За сімдесят років жодного разу не наснився, - зітхає. - Хоч би скоріш прийшов за мною! І ми б знову побачились...
Ольга Павлівна остання солдатська вдова Березової Гаті. А колись їх було півсела...

Світлана Секера, тижневик «Чернігівщина» №41 (316)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.