«Де семеро, там і восьме буде», - сказала вона, коли неповнолітня онука народила дитину

Перед такими жінками, як Ніна Іванівна Карнаух із села Дослідного Носівського району, треба схилити голову. Коли дочка пустилася берега і її позбавили батьківських прав, опіку над чотирма малими дітьми взяла мати. А через три роки Валентина взагалі зникла. А проблеми залишилися тут, у Ніниній оселі. Онука Вікторія у десятому класі народила Кіру. «Житиме коло мене. Нікому дитя не віддамо», — вирішила бабуся. Так вони й живуть: Ніна Іванівна, Оксана, Тонн, Віта, Діма і Кіра. Старші онуки вже виросли. Під бабусиною опікою тепер тільки Діма, дев'ятикласник.

Як немає щастя змалку, так не буде й до останку

Ця народна приказка — наче про її гірке життя. Коли у сорок третьому забрали на війну батька, Ніні був тільки рік. Десь на фронтових дорогах загинув солдат, а в Ставку залишилася вдовою мати з чотирма малими дітьми.
Жінка пішла на роботу зразу після семирічки. Її трудовий стаж 42 роки. Все в полі, на цибулі, огірках, столових буряках. З першим чоловіком прожила зовсім мало. Наче й не пив лишнього, й не бився, але гуляв, не мав спину. Дочці було ще тільки сім з половиною місяців, як вони розлучилися. Жила в матері у Ставку. І так хотілося хазяїна. Щоб був поруч чоловік — надія і опора.

Валя, 16-літня, вже сама була на виданні, як Ніна знайшла собі Гришу. Побралися. До неї в нього вже було дві жінки, вона — третя. Але як ми думаємо? То з ними в нього не склалося. Зі мною все буде інакше. А він пив до нестями, усе пропивав. І все ж надіялася на краще, двох синів народила. Віталика— коли вже самій 39 минуло. Так хотілося щастя, достатку, спокою. Нічого не вийшло. Терпець зрештою увірвався, і вона прогнала Григорія.
— Хватить! — сказала. — Іди геть!
Валя, дочка, закінчила одинадцять класів і вивчилася в Києві на кранівника. А працювати на висоті не змогла. Трудилася на столичному поштамті, а тоді влаштувалася листоношею в Ніжині. Вийшла заміж за Олексія Бутенка, який тут, у селі працював шофером в селекційно-дослідній станції. Молодому подружжю робота дала житло. Одна кімната, але ж своя! Дівчатка народилися підряд. Спочатку Оксана, а через рік Тоня. Було їм 5 і 4 роки, коли Льоня помер. Горе було ще більшим від того, що Оксана хворіла. Тепер вона інвалід дитинства, одержує пенсію.

Тоді й пустилася берега Валентина. Ніде не працювала. Почала пити.
— Їй усе стало байдуже, одна горілка на умі, — тяжко зітхає Ніна Іванівна. — Збирала пляшки по вагонах, щоб купить ту гадость. Дітей голодними кидала. Було, що й пенсію їхню пропивала. Несу дітям якусь їжу, молоко, ще щось, лаю її. А їй хоч би що! Такі скандали встроювала, не доведи Господи. А далі Віту народила од одного дурака, через якесь врем'я ще й Діму. Народила, а доглядати не хотіла.

«Оцю двокімнатну квартиру дав мені сам Кравчук»

— У мене житло було таке: дві кімнати на загальній кухні без удобств. Ще одну кімнату займала сусідка. У мене сім я — двоє синів і чоловік-п'яниця. Де я тільки не просила лучче житло — нічого не виходило. А тоді, як вигнала чоловіка, як помінялася власть, написала письмо самому Кравчуку, Президенту, розказала про все. І вскорості, у 1992 році, дали оцю. Тут дві кімнати і всі удобства. Ну, сини мої виросли, обидва роблять у Києві. Один живе в Ніжині, а другий —у Києві. Є вже внучок Іллюша, год йому.
А Валині діти зі мною з Нового 1998 року. Прийшла дочка з ними Новорічний вогник дивитися. Дімі тоді тільки десять місяців було. Ото разом стріли Новий рік, і залишилися усі четверо в мене. Я вже тоді на пенсію вийшла, кинула роботу.
У 2002 році, коли дочку лишили батьківських прав, я взяла опіку над усіма чотирма онуками.

А в 2005 році Валя щезла. 26 липня зійшла з дому. Де ділась — не знаємо. Уранці прийшла до нас. Помилася, щось своє попрала, трохи поснідала. Вона їла мало. Вип'є, щось укусить, і все. Ну, з тим праним пішла до себе. І всё. Де вона, що з нею, ніхто не знає. Подавали у розшук. Усюди відповідь: «Відсутня». Оце вже сьомий рік її нема. Чи жива, чи вже в землі лежить, ніхто не скаже.
Я ту її кімнату приватизувала на Оксану. Нехай буде. Дітей же четверо. Десь треба буде жить.
Оксана у нас домашня. З хати нікуди не хоче. Получає пенсію і соціальну допомогу.
Тоня в школі вчилася добре. А тоді закінчила Бобровицький технікум, а після нього — аграрний університет у Києві. Тепер вона агроном. Робить тут, на дослідній станції. Ще як школяркою була, вірші вчила, а їх за нею Оксана повторювала. Швидко запам'ятовувала.
А Віта і Діма не хотіли вчиться. Він ще тепер у дев'ятому. Треба думать, що робити далі. А Віта...

Правнучку назвали Кірою

— Віта неслухняна. Рано гулять почала. У десятий ходила у Червоні Партизани. Почала я помічать, що з нею щось не те. Питаю: «Чи ти часом не беременна?» — «Ні, не беременна!» Мене й до школи викликали. А вона: «Не беременна я, не приставайте!»
Перейми почалися уночі. Бачу, треба везти в роддом. Попросила сусіда. Спасибі, відвіз. А вдень, 13 лютого, вона дівчинку привела. Ну, що ж. Наше дитя.
Мене одна жінка, з міліції, стріла в Носівці, питає:
— Що будемо з дитиною робить?
— Де семеро, там і восьме буде, — кажу. — Житиме коло нас. Скільки подужаю, стільки й роститиму.

Од груді дитя одказалось. Суміші теж не підійшли їй, жолудочок не прийняв. Купували молоко і годували. Пішла вона пізненько, у рік і три місяці. Тепер їй уже рік і сім, то бігає, як мітла. Кой-що вже говорить. Мама, баба, дядя Ді — це Діму так зве. Гарна дівчинка. А ім'я їй — Кіра — придумав мій син Федір. А нам і сподобалось.
Няньчать її усі, а найбільше — Оксана. Вона й забавляє, і спать покладе. А хрещеною Кірі записали Тоню.
А хто батько дитини, не знаю. Приходив тут один з Червоних Партизанів. Захотів подивитися на малу. А тоді каже:
— Не знаю, воно моє чи ні...
Ой, на біса вони здалися, ті батьки! Установим те батьківство, а він тоді у старості з дочки аліменти правитиме. Самі виростимо.

Вікторії було ще 16 років, як народила Кіру. Вісімнадцять їй минуло оце тільки 20 вересня. Але вже по опіці їй грошей не платили. Раз дитя є
— значить, своя сім'я. Получає Віта 380 гривень як мати-одиначка. І все. Кажуть, що можна виклопотать якісь гроші і по малозабезпеченості. Та тільки хто там буде збирать ті документи! Виростимо гуртом.
Біда, що Вітка гуляє, що любить випить. Не дай Бог, материну долю повторить. Бурчу, застерігаю, та хто мене слухає! Вчу її, що треба більше з дитиною буть. Мати є мати. Вона для дитини найголовніша. Ну, як твереза Віта, все добре. А як заявиться випивши — дитя тікає від неї. Горе та й годі.
Що Бог дасть, те й буде
— На Діму платять 1500 гривень. Він ще під моєю опікою, йому 15 років.
До 1 вересня усе йому купила — гарний костюм, сорочку, футболку, спортивні штани, туфлі... Треба ще кросівки. В осінній куртці вже рукави короткі. Хлопець худий, г високий.

Головне, щоб були усі здорові. Оце саме мала застудилася. Сопельки. Їсть погано. Ну, лікуємо...
Хазяйства не держу ніякого. Які там кури? П'ятеро дітей — ото й кури. А город пораємо. У мене 15 соток. Садимо все. Ну, а як не хватить своєї картошки, купимо. Тепер у магазині все є. Аби гроші. Моя пенсія, Оксанина, Дімина, Тоніна зарплата, на Кіру соціальна допомога. На їжу вистачає. А от на ремонт квартири ніяк не стягнемось, хоч уже давно час його зробити.
Ну, що Бог дасть, те й буде.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №40 (1326)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.