«Який красивий! — сказала вона. — Але хто ж за нього піде, на трьох дітей?» І незабаром стала його дружиною

Кажуть, долю й возом не об’їдеш. Мабуть, сам Господь Бог захотів, щоб вони зустрілися. У кожного за плечима було своє життя, невдалий шлюб і свої діти. Тридцять сім років тому вони познайомилися і відтоді разом.

Зустріч

Було це в 1974 році. Комірниця з сусідньої будови розповіла Світлані про свого начальника, який сам, без дружини, виховує трьох дітей. А тоді й показала:
— Он він іде, бачиш? Світлана побачила високого, вродливого, чисто вдягненого чоловіка.
— Який красивий! — сказала.
— Але хто ж за нього піде, на трьох дітей?
Подруги, яким дуже хотілося влаштувати долю самотньої жінки, вирішили звести її з Валентином Петровичем. Організували якесь застілля, де вони й познайомилися.
— Він був дуже красивий, стрункий, синьоокий, з кучерявим чубом, — усміхається спогадам Світлана Степанівна. — А ще акуратний. І мова красива. Без матів-перематів, як буває на будівництві.
— Вона мені, звичайно, сподобалася, — каже Валентин Петрович.
— Молода, симпатична, з точеною фігурою. Подумав, правда, що різниця у віці у нас чимала. їй — 27, а мені вже сорок.

Валентин познайомив її з матір'ю і дітьми. Таїсії Володимирівні Світлана сподобалась.
— Як мені хочеться, щоб він знайшов собі дружину, — призналася вона. — Мені вже багато літ, доглядати трьох дітей важко.
І діти їй раділи. Сергійкові було вже чотирнадцять, Наташі — дванадцять, Андрійкові — дев'ять. Вони були уважні до її сина, гралися з ним. Особливо Наташа.
— Ну що ти живеш на квартирі? Переходь із сином до нас, — запрошував Валентин Петрович.
— Ні-ні, у вас там і так тісно. Всі в одній кімнаті: мама, діти, ти, — відмовлялася вона, згадуючи матраци на підлозі, на яких спали діти.
— Буде у нас житло. Обов'язково буде, — обіцяв він.

Їх перший сімейний дім

Через рік він справді одержав 4-кімнатну квартиру з лоджією і балконом, ще, правда, недобудовану, але то вже дрібниці.
— Прекрасна у вас квартира! — похвалила Світлана.
— Чому — «у вас»? Чому не «у нас»? — заперечив Валентин Петрович. — Тепер у нас власне житло. Запрошую тебе з сином у наш новий дім. А спочатку поїдь відпочинь. Ти так настраждалася зі своїм чоловіком, що тобі це просто необхідно.
І купив їй путівку до пансіонату «Кабардинка» неподалік від Новоросійська. Світлана вперше в житті бачила гори і море, інший світ, який здався казкою. 24 дні минули, як уві сні. У листах Валентин писав, що сумує за нею і готує їй сюрприз.

Він зустрів її на вокзалі і повіз до нової квартири. Сюрприз був справді чарівний — меблі в їх подружній спальні і красиві портьєри на всі вікна просторого житла.
— Все! Переходь! — просив і наполягав, уже твердо вирішивши, що далі вони будуть разом.
— І ми з Васею перейшли, — розповідає Світлана Степанівна. — Дитя моє було щасливе, раділо, що житиме з Наташею, яку вже полюбив як рідну, з Серьожею й Андрійком. І я пірнула в життя великої сім'ї, яку треба нагодувати, доглянути, обіпрати, вкласти спати — робити все, що й належить господині, матері, дружині. Встигала все, ще й на халтури бігала. Валентин знайшов мені іншу роботу, забрав з будівництва. Ось уже незабаром буде 37 років, як я працюю оператором газової котельні в тепломережі.

А 9 травня 1975 року ми всією сім'єю сіли в туристичний потяг і рушили до Севастополя. Незабутня мандрівка! Там Вася вперше назвав Валентина татом. Зве його так і досі. Саме таким рідним, безмежно добрим став він для мого сина, душу вклав у його виховання.
— Світлана — відмінна господиня, — каже Валентин Петрович.— У нашому домі любили бувати гості — друзі, родичі. І все частіше говорили, що треба зареєструвати наш шлюб. Я давно цього хотів, а Світлана: «Ой, що скажуть люди? Тебе всі знають, ти — начальник, а я — проста робітниця». Кажу їй, що люблю її, що вдячний їй за добре ставлення до моїх дітей, що ми зійшлися не на час, а на все життя. І нарешті 16 листопада 1975 року у сільраді в Заїзді ми зареєстрували наш шлюб, стали чоловіком і дружиною перед законом.


Валентин Петрович та Світлана Степанівна Лисенки

Зять батькам сподобався

— Я ніколи не подавала на аліменти, — каже Світлана Степанівна, — ніяких претензій не виставляла до першого чоловіка і по квартирі. Але тому дуже не сподобалося, що в мене нарешті в житті все добре. І він надіслав на сільську раду у Вишневе брудного листа, що я така-сяка, гуляща, кинула його і забрала батька у трьох дітей, які залишилися сиротами. На сільраду написав, аби все село знало! І село гуло. Моя мати того сорому не могла перенести, сказала мені, що ніякого іншого зятя не признає. Був зятем Славик — він ним і залишиться. Такої думки про мого першого чоловіка вона була через те, що я ніколи не розповідала батькам, як важко мені живеться, як Славик знущається наді мною і дитиною.
А тут ще й Вася хвалиться бабі й діду.
— У мене є сестра і два братики. І квартира у нас є, велика.

Я розповідаю, що зі Славиком давно розлучена, а Валентинові діти живуть з нами, і все у нас добре. Що Валентин працює начальником, дуже хороша людина.
А мама своєї:
— Що ж ти наробила? Хіба ж ти знаєш, що таке чужі діти? Та ще троє?
Зрештою все стало на свої місця. Коли Валентин привіз батькам два балони з газом, газову плиту, кільця для колодязя і ще багато чого для хазяйства, вони поміняли думку про нового зятя. А батько мій як ним гордився! І село поміняло думку. Мого чоловіка зустрічали привітно, з повагою.
А в 1979 році у нас народився син. Хороший хлопчик, справжній богатир вагою 4950 грамів. Ім'я дали батькове — Валентин. Як ми його любили! І, мабуть, залюбили. Не все в його житті склалося так, як нам хотілося б. Нині він живе на Півночі. Часто телефонує, а ми не втрачаємо надії, що в нього все ще буде добре.

Горе прийшло зненацька

— Діти уже всі дорослі, мають власні сім'ї. Сергій працює електриком. Андрій — у Сургуті. Вася — в Києві. Наташа, як і хлопці, закінчила гідротехнікум, працювала у Чернігові, вийшла заміж, народила двох дочок. З часом вони з чоловіком розлучилися. Жила сама. А тоді по Інтернету познайомилася з чоловіком, з яким вони пов'язали долі. Жили прекрасно, у любові, добрі і достатку.
У 2008 році вони відпочивали у Коктебелі. 6 серпня поверталися додому. На автобані «Одеса-Київ» недалеко від Умані в їхню «Мазду-5» на великій швидкості врізався «Опель Тигра», за кермом якого була 22-літня дівчина. У «Мазді», крім Наташі і її чоловіка, був ще його брат. Загинули всі четверо. Чому Олена (так звали водія «Опеля») виїхала на зустрічну смугу, ніхто не знає. Але сталося те, що сталося. Про цю аварію писали київські газети, показувало телебачення. Наташу ми поховали в Прилуках, її чоловіка з братом — у Києві. Того ж вечора із Херсона, де вона живе, їхала, до Прилук дочка Наташі з сім'єю. Розповідала, що бачила дві розбиті машини на узбіччі, але що там загинула мама, не могла й думки допустити. Так у нашу сім'ю прийшло страшне горе. З втратою дочки не можемо змиритися й досі. Згадуємо постійно, оплакуємо, ходимо на могилу.
Спасибі Богу, у нас четверо онуків і дві правнучки, наше продовження на землі.

«Нашому дому вже 120 років»

— Чотирикімнатну квартиру, з якої починалася наша сім'я, ми продали, а купили оцей дім у Залізничному провулку. Тут колись в одній кімнатці жила мати Валентина Петровича, а потім і він з дітьми. Дім старий. Йому вже 120 років. То ми його весь час удосконалюємо. На що не глянеш — то робота мого чоловіка. У нього золоті руки й інженерна думка. Оця цікава споруда біля будинку — то сонячний підігрівач води. Розрахований на ЗО літрів. Вода нагрівається до 60 градусів. Саме звідси надходить у дім, коли я перу, мию посуд, ще щось роблю. А над підігрівачем — накопичувач гарячої води, щоб мати її цілодобово. А ото електросушарка для овочів, ягід, грибів. Чоловік зробив її так, що вона повертається за сонцем.
Його конструкції і зливні труби на будинку. Вони квадратного перерізу, щільно прилягають до стіни. Вода з них по лотках розходиться по всьому городу.
Задумав чоловік побудувати також теплицю-вегетарій. Глуха стіна з північного боку буде оббита фольгою, яка відбиватиме сонячні промені на рослини. Щоб довести її до толку, потрібні гроші. А їх, як завжди, не вистачає.

Валентин Петрович — людина надзвичайно творча. Своїми руками, приміром, зробив авто. Двигун і ходові частини взяв волгівські, а каркас і облицювання зробив власними руками. Вийшло авто довше й ширше за «Волгу», через що його не зареєстрували. Один чоловік дуже зацікавився ним і обміняв на «Тойоту».
До речі, трудові автографи мого чоловіка можна побачити по всьому місту і за його межами. У свій час він споруджував цехи заводу ППО у Ладані, Будмашу, Пластмасу і Тваринмашу у Прилуках, школи, дитсадки, комплекс міської лікарні. А ще школу в Малій Дівиці. Коли будували «Білкозин», він був начальником БМУ-5. Щомісяця, а може, й частіше на будівництво приїздив сам Григорій Іванович Ващенко, перший заступник Голови Ради Міністрів УРСР, який курував будову.
— Хороша людина, — каже Валентин Петрович, згадуючи високого начальника. — Вимогливий і уважний. Справжній державний діяч. Залишив про себе найкраще враження.
— Ти покажеш журналістам, яке я крісло сконструював? — це він до дружини. — Для хворої людини воно, як порятунок.

І справді, за те, що придумав і зробив Валентин Петрович, спасибі скажуть і хворі, і старі люди, і ті, що їх доглядають. Це крісло, в яке монтується, вибачте, унітаз. Маючи таке в туалеті чи біля ліжка хворого, легше сісти і встати тому, хто вже не має сил. От би такі в лікарнях, будинках престарілих чи навіть у квартирах без комунальних вигод. Слово честі, цим винаходом Валентина Петровича Лисенка варто зацікавитись тим, чий обов'язок дбати про зручності для немічних.
— Іноді думаю, що хтось мав би скористатися і моїм дипломним проектом ВКГШ-1, — каже Валентин Петрович. — Десь же працює вугільний комбайн з гідравлічною подачею і шнеком. Може, запозичили мій проект, але мені про це нічого не відомо. Ну, нехай служить людям.

Довідка

Валентин
У 1953 році Валентин Лисенко закінчив з відзнакою Київський гірничий технікум. Його дипломний проект «Винахід вугільного комбайна з гідравлічною подачею і шнековим виконавчим органом (ВКГШ-1)» одержав найвищу оцінку, і юнака направили до Москви. Там теж зацікавилися винаходом молодого випускника. Роботу від одержав у Красноярськспецбуді, будував підземні споруди. Усе складалося якнайкраще. Цікава високооплачувана робота, перспективи росту, одруження. Далі працював на будівництві вугільних шахт у Львівській області. У сім'ї вже було троє дітей, коли стало зрозуміло, що подружнє життя далі тривати не може. Він залишив дружині все. А через якийсь час діти прийшли до нього, обоє синів і дочка.
— Можна, ми будемо жити з тобою? — попросили. У 1970 році він приїхав з дітьми до Прилук, де жила мати, Таїсія Володимирівна. Звичайно ж, вона прийняла сина, допомагала глядіти дітей. Тісно було — одна кімната на всіх. А що робити? Треба жити. Проблем з роботою в ті роки не було. Працював на будовах Прилук.

Світлана
Вона родом із Ріпкинського району, з села Вишневого, що звалось тоді Свинопухи. Після семирічки закінчила профтехучилище в Чернігові, одержала спеціальність маляра-штукатура. На роботу направили до Прилук. Заміж вийшла молодою за водія на тому ж будівництві, народила сина. І в неї подружнє життя не склалося. Терпіти знущання чоловіка далі не могла, залишила двокімнатну квартиру, яку вже на той час мали, взяла за ручку 6-річного сина і пішла. Найняла житло і жила з Васею. Хлопчик дуже хотів тата, питав, копи він у нього буде, як у інших дітей. Вона заспокоювала:
— Буде, синку. Обов'язково буде.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №35 (1321)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.