У 51-річного Олександра Семендяя з Петрушів уже є паспорт

Сім років тому наша газета писала про Олександра Семендяя з села Петруші Ріпкинського району, який у свої сорок чотири не мав паспорта. Його особистої вини в цьому не було — так склалося гірке життя інваліда з дитинства. Інші ж люди не подбали, аби Олександр Петрович відчував себе повноправним громадянином України. І ось дізнаємось: у Олександра Семендяя уже є паспорт!

«Доки житиму, не віддам цю дитину нікуди»

Шура був довгожданою дитиною. Попередні шість вагітностей закінчувались викиднями. Лікарі говорили різне, але запевняли, що все буде гаразд. І хоч синочок народився семимісячним, малесеньким і кволим, радості матері не було меж.
До року ніяких відхилень у його розвитку не помічали. Нормально їв, як усі немовлята, сучив ніжками і ручками. А потім Каті здалося, що щось із ним не те. Два роки дитині, а вона все ще не ходить, навіть не спинається на ніжки, нічого не бере руками. Повезла сина до Чернігова. Висновок лікарів не залишав надії: дитина хвора невиліковно, приречена на повну нерухомість — ДЦП, хвороба Літтле.

Заливаючись сльозами, молода мати повернулася в село, про все розповіла чоловікові і свекрусі. А Шурик немов відчував, що вирішується його доля. Лепетав: «Мама, баба, тато, дай», — і усміхався, сяяв синіми очима.
І тоді Катя сказала: — Доки житиму, не віддам його нікуди.
Сьогодні Олександрові вже п'ятдесят один. Матері — вісімдесят. Вона його годувальниця, доглядальниця, порадниця, найдорожча і найближча людина. Мати біля сина невідступно не день, не місяць, а день і ніч п'ятдесят другий рік без відпустки. Справжній подвиг, не відзначений ні орденами, ні медалями.

Від пролежнів рятують лопухи

Син лежить у чистоті й порядку. Щоб не було пролежнів, Катерина Яківна ціле літо збирає листя лопухів, аби ними вкладати його постіль. Сушить їх на горищі, щоб і взимку використовувати диво-рослину. І дякує тій людині, яка порадила лопух для лікування пролежнів. Відтоді, як почала використовувати його, зникло багато проблем у догляді за сином.
За півстоліття Катерина Яківна навчилася всього. Голить і підстригає Шурика, звичайно ж, пере з-під нього білизну, купає, вмиває, обрізає нігті. Годує з ложки, бо руки сина абсолютно безпомічні, а пальці скрючені-перекручені. Хвороба прогресує. Ноги підтято до грудей і випрямити їх неможливо. Тіло стало малесеньким. Але чомусь важке! Мати вже не в змозі перекласти сина з дивана у візок. Це вже багато літ клопіт Михайла, молодшого сина Катерини Яківни.

Мишу вона привела у світ тільки через вісім літ після Шури. Завагітнівши у черговий раз, боялась народжувати: раптом знов,у каліка? Досвідчена лікарка, за плечима у якої був фронт і служба у військових госпіталях, суворо заборонила їй робити аборт, відчитала:
— Викинь дурне з голови! Усе в тебе гаразд. Народжуй, не бійся.
Коли чекала Мишка, молила Бога, щоб дитина народилася здоровою і була щасливою. І Господь почув її благання. Миша ріс усім на заздрість, добре вчився, закінчив педінститут. Працює в рідній школі вчителем математики і автосправи. У нього хороша сім'я. Дружина Людмила — медсестра. Дочка Марійка — студентка Чернігівського педуніверситету, вже на четвертому курсі факультету біології і хімії. Син Михайлик — дев'ятикласник. Бабуся Катя хвалить онука, каже, що в нього золоті руки, як у покійного діда Петра Михайловича.
— Без кінця щось майструє. То біля велосипеда, то біля мотоцикла. Дід усе на світі вмів робить, син — теж, а онук і батька перевершить, — хвалить хлопчину. — Я як побачила його в роддомі — точний Петро, дуже схожий на діда. І в роботі такий.

У Семендяїв хороший просторий дім, чистий і доглянутий, міцне хазяйство, в якому кінь, корова, кабанчик, гуси, качки, кури.
— Це вже усе тепер на Люді і Миші, — каже Катерина Яківна. — Мене від усього ослобонили, даже посуду не мию. Усе Люда. Я — коло Шури. Він моя забота.

«Так погано, що радіо в селі не балакає»

Усі довгі роки гіркого життя Олександра радіо було його найголовнішим зв'язком із світом. Радіоприймач висів над його диваном і не вимикався ніколи. Шура слухав усе підряд, усе запам'ятовував, аналізував, робив висновки. Хвороба знівечила його тіло, а голова в чоловіка залишилася світлою. Читати його не навчили, азбуки він не знає. Але все, що почув по радіо, відкладалося в його пам'яті надовго. Сім років тому, коли ми вперше переступили поріг хати на любецькому шляху, Шура виклав нам свої думки про роботу Верховної Ради, про перебіг президентських перегонів- Тоді йому дуже подобався Ющенко, його програма. А ще він хвалив Лукашенка.
— У нас рідня є в Гомелі і Брагині, — казав. — Слухайте, вони добре живуть! Хазяїн є в Білорусі! А що ж у нас — земля не ореться, пустує, ферми розорені... Людям робить ніде, розбігаються по світах...

Про все Олександр знав із радіо. І ось прикрість: проводового радіомовлення в Петрушах нині нема. Мовчать у хатах приймачі. А Шурі без цього ну ніяк не можна. Радіо — його єдиний зв'язок із світом. Розуміючи це, Михайло купив братові приймач на батарейках. Працює він теж мало не добу. Але ж передачі — білоруські! Синьоока сестра зовсім поряд. Радіохвилі білоруські глушать українські, про що з жалем і повідомив нам Олександр. І про Лукашенка розповів:
— Щотижня Лукашенко збирає підлеглих і дає прикурить тим, хто не хоче робить, ціни піднімає. Ох він їм і дає, виганяє з должностей!.. Дає прикурить.
— Шуро, — цікавлюсь я, — ви колись вірші складали, хвалились, що їх у вас у голові ціла книжка. А як тепер?
— Тепер уже він віршів не складає, — каже мати. — Частіше молитви розказує.
— А ти там знаєш! — сердиться Шура.
— Дак не розказуєш же. А молитов я навчила. Та й по радіо чув. А ще тут йому Біблію принесли. То він часто молитви розказує.

«Паспорт мені привіз Толя Лозняк»

— А що воно ото робиться у верхах, ви не знаєте? — радіє Шура нагоді поговорити зі свіжою людиною. — Юльку посадили, судить хочуть. А вона мені наравилась. При ній світло перестали відключать.
— Ви ж колись Ющенка хвалили, — нагадую я.
— Хвалив. Мені його програма подобалася. Ну щось не вийшло у нього. А Юлю жаль.
— А хто тепер президент, знаєте?
— Якийсь Янкович (саме так він вимовляє прізвище нашого Президента. — Авт.). — каже Шура, відшукавши в пам'яті потрібне. — Да я пока не розберу, який він. Жить людям усе хуже й хуже. Робить ніде. В селі вже нікому жить. Он Миша розказує, що в школі дітей мало. І з Чорнобильською зоною тут у нас щось непонятно. Одному тисячі платять, другому — копійки.

— У вас довго не було паспорта. Тепер є...
— Паспорт годів два назад Толя Позняк привіз. Він у міліції робив у Ріпках, а тепер десь під Черніговом.
— Ну, то ви ж тепер повноправний громадянин...
— Наверно...
— Голосувать можете., вибирати і Верховну Раду, і президента, місцевих депутатів.
— Ні, ніхто до мене із скринькою не приїжджав, не голосував я. А якби й приїхали, то ні за кого б не голосував! Тільки за Господа Бога! Голосувать поначалу я хотів. А тепер уже не хочу. Усі надоїли. Нікому ми не нужні...

«Серджусь на матір, що не здала мене кудись»

Торішнього спекотного літа Шура попросив матір обладнати йому постіль у дровітні.
— Я не соглашалась, дак він сусідку просить: «Тьотю Галю, уговоріть маму, щоб я у дровітнику ночував», — розповідає Катерина Яківна. — Ну, викотили ми з Мишею його візок із хати. У першу ніч, хоч і тривожно мені, як він там, ну заснула. Прокинулась від страшного крику. Шурик голосить. Я до нього: «Що таке?» Каже: «Нога заболіла». Все, буде в хаті спать, рішила. А він: «Не коти мене в хату. Буду тут». Тепер же від весни до глибокої осені спить у дровітнику.
— Там гарно, воздух свіжий, — каже Олександр.

А вдень при хорошій погоді він у візку на вулиці, під навісом, який колись батько зробив. І мати біля нього. Обоє раді, коли хтось із перехожих зупиниться, заведе розмову. У неділю Щура відпускає матір:
— Іди в село, погуляй.
— Ну я й іду на Вигонь. Це коло річки. Там баби збираються. Жаліє мене Шурик, — каже Катерина Яківна.
— Серджусь я на тебе, обижаюсь, що не здала мене кудись. Мо' б, уже вмер да й не мучився, — тремтить голос Олександра. — Сам слабшаю, очі почали боліть. І ти слабшаєш. Якби ж я вмер попереду тебе, ти б заховала, поплакала і все. А так що? Як переживу тебе, куди мені тоді?
— Миша тебе догляне, — заспокоює мати.
— Мовчи! — сердиться син. — Щоб я такого не чув! У Миші своя сім'я, свої проблеми.

Такі розмови між ними, схоже, точаться не вперше. Матері від січня вісімдесят перший пішов, здоров'я тане. Без палиці вже кроку не ступить. Свою нещасну дитину вона любить і леліє, знає його смаки і потреби, доглядає, як маленького. За все своє життя син ні разу не хворів на застуду чи ще щось.
Останнім часом Шурик любить плавлені сирки. Вони для нього смачніші за все. Хоч у їжі він не перебірливий, їсть усе, що готує Людмила, що їсть уся сім'я. Колись любив рибу, а тепер — сирки.
— Пенсій наших вистачає, щоб той сирок купить, — каже Катерина Яківна.
— А я б з любим помінявся, віддав би йому свою пенсію, а мені — здоров'я. Не дай Бог такого життя, — тремтить голос Олександра.
— Без кінця ці розговори, — зітхає мати. — Не волнуйся, Шурик. Я з тобою. Нікуди тебе не віддам, доки живу.
— Ніколи ні на мить я не пожаліла, що не віддала його маленьким, — каже вона нам. — Ніколи і ні на мить. А як далі буде? Як Бог дасть...


Отак вони і днюють під навісом - син і мати

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №36 (1322)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.