«Не плачте. Будете жити зі мною», - сказала вона сусідським дітям, які залишилися сиротами

29 липня село Козари Носівського району облетіла жахлива звістка: втопився Сергій Горяєв. Круглими сиротами залишилися двоє його дітей — 12-річна Ірина і 14-річна Марина, мати яких померла ще шість літ тому. Прийняла дівчаток у свій дім і серце сусідка Валентина Савосько.

Три роки вони були однією сім'єю

Сергієві Горяєву було 45 літ. Сам він із Носівки. В Козарах жив з першою дружиною, з якою у нього 20-річна дочка, а потім — з Оксаною. З нею народилися Марина й Ірина. Але життя не склалося. Може, через те, що Сергій завжди любив випити, може, з інших причин. Але одного дня Оксана забрала дітей і пішла до своєї матері. Сергій же кинув хату і теж пішов до батьків у Носівку. Звідти їздив на заробітки в Донбас. Кажуть, у нього золоті руки. Все умів робити, за що не візьметься. Робота горіла в його руках. Заважала ж жити по-людськи горілка. Дуже вже любив він її, пив по-чор-ному. А напившись, ставав некерованим.
Хтозна, як би воно було далі, коли б Оксана не захворіла. Три роки страждала нещасна, і в березні 2005-го відійшла за межу. Було їй 25 ' літ. Марині тоді йшов восьмий рік, а Іринці тільки шість минуло. Сергій відразу ж повернувся в село, у свій кинутий дім, забрав дітей.

На той час уже давно була удовицею його сусідка Валентина Савосько. Працювала медсестрою. Дочок своїх вона вже підняла. Лена і Леся вчилися в Києві, здобували вищу освіту. А Валентина Іванівна порядкувала вдома, порала город, тримала хазяйство. Вона — сама і Сергій — сам. Так вони зійшлися, підтримували одне одного, допомагали, хто чим міг.
Хати поряд. У Валентини в оселі всі комунальні вигоди — вода, ванна, газ. Маринка з Ірочкою ходили в гостинний дім, як додому. А Валентинині дочки, приїхавши зі столиці, купали їх, загортали в теплий рушник, розчісували, причепурювали: «Красуні!»
Їжу Валентина готувала на всіх, обпирала Сергія і його дочок, потихеньку наводила порядок у його занедбаному домі.

А тоді й хазяйство Сергій завів. З телички від Валиної корови виростив свою. Доїв спочатку сам, а згодом уже справлялася з цією роботою Маринка, за нею й Іра. Свині, птиця — все було в них. Сергій навіть пити почав менше. А між двома подвір'ями зробив хвіртку, аби ходити з однієї хати до іншої не через вулицю. Валентина ж подбала, щоб обставити його дім новими меблями, щоб було в ньому чисто й затишно.
Усе було гаразд. Цілих три роки вони жили практично однією сім'єю. У старшої дочки Валентини Олени народився син. Коли Тимофію було рік і сім місяців, дочка нарешті знайшла хорошу роботу. Аби не втратити її, привезла хлопчика до матері в Козари. Валентина Іванівна на той час як медпрацівник вийшла на пільгову пенсію по вислузі років. Допомагати дочці вважала своїм обов'язком. Була впевнена, що й Сергій буде їй підтримкою. Він же перервав з нею всякі відносини. Більше не ходили дівчатка до тьоті Валі ні їсти, ні купатися, ні погратися з Тимком чи допомогти чимось іншим. Винити їх, звісно, не можна. Діти робили те, що казав їм батько. Він же просто зрадив те, що народилося між двома самотніми людьми. Валентина з онуком, що й досі живе з бабусею, і Сергій із дітьми стали чужими. Просто сусідами. Кожен жив своїм життям.
Так тривало три з половиною роки, аж до цього страшного літа.

«Ірі я боялася сказати, що папа втопився»

Сергій давно вже ніде не працював. Хазяйство, щоправда, тримав. Ну й пенсія за втрату годувальника на дочок. І знову пив. Діти навчилися робити все по дому й хазяйству. Вранці корову доїв батько, а вдень і ввечері — дівчата. Було, будив удосвіта Марину, коли сам не тримався на ногах.
Київська тітка подарувала йому авто «Славуту». Сусіди, боячись, що п'яним розіб'ється на ній, забирали ключі. Це його обурювало. Лаявся, матюкався.
29 липня, в п'ятницю, поїхав ще з одним п'яницею купатися на Остер. Що там сталося, достеменно ніхто не скаже. Але перед вечором до будинку Валентини під'їхав Сергієвою «Славутою» Петрук. Так у селі звуть Петра Коваля, з яким вони поїхали на річку.
— Шеф утопився, — оголосив Петрук.

Валентина не повірила.
— То чому ти мені про це кажеш? — запитала. — їдь у сільраду.
І в цей час сталося ще одне нещастя. Водій з Петрука був, мабуть, не дуже досвідчений. Машина заглухла, а потім рвонула з місця і буквально влетіла в КамАЗ, що їхав вулицею. Викликали міліцію і «швидку».
— Я була у подруги, — розповідає Марина. — Прийшов Олег, мій друг, і каже: «Там твій батько розбився». Я прибігла. Машина розбита, «швидка» клопочеться біля Петрука, батька не видно. А тоді тьотя Валя каже мені: «Ти тільки не хвилюйся, може, це і неправда, що батько втопився». Зібралися люди, Саша, тьоті Валі зять, інші чоловіки пішли на річку. Шукали тата. Одяг лежить, а його нема. Вже темніти почало. Уранці знов пішли. Пірнали, пірнали. Знайшли його в ямці. Мабуть, поковзнувся на мулистому дні... Може, якби з ним був не Петрук, а хтось інший, то покликав би на допомогу. Там недалеко люди худобу пасли. А Петрук сів у татову машину і поїхав у село.

Ірі я ввечері не сказала. Вона питає, де папка, а я: «Мабуть, десь п'є, то й затримався». І вранці побоялася сказати. Вже як дістали його з води і повезли до Носівки в морг, тоді сказала.
— У селі у нас хороші люди, — каже Валентина Іванівна. — Зразу зібрали гроші, щоб поховати Сергія по-людськи. Все зробили, як належить.

«Давайте думати, що робити з дітьми»

— Коли відпоминали, залишилася за столом рідня, я
й кажу: «Давайте думати, що робити з дітьми», — продовжує вона. — Ну, спочатку менша сестра Сергієва каже: «Переберусь у село. Буду з дівчатами жить». Та вона ще молода, їй влада не довірила. Ще один родич сказав, що забере до себе. А вранці наступного дня відмовився. Тут у селі живе покійної Оксани брат, у нього двоє хлопчиків, приблизно такого ж віку, як Марина й Ірина. Домовилися, що він візьме одну дівчинку, а я другу. Та хто ж дозволить розділити сестричок? А Марина плаче: «Не віддавайте нас до інтернату». А мені вже ці діти — як рідні. Хоч і образилася я, коли пішли від мене, не допомогли в тяжку хвилину, та не вони ж винні. Думаю, заберу я обох. Своїх уже виростила, доведу до толку й цих. І все ж треба порадитися з дочками. Зателефонувала Лені. Вона не заперечує, тільки каже: «А здоров'я твого вистачить?» А Леся зразу: «Та вони ж давно твої. Звичайно, бери».
Тоді й сказала Марині й Ірині: «Не плачте. Не хвилюйтесь. Будете жити зі мною». Вони так зраділи! А як їх любить Тимофій, не переказати. Йому вже шостий рік, а ще дитя дитям. Я дівчатам кімнату виділила, два ліжка. То він хоче спати то з однією, то з другою. Обнімаються, цілуються... Ну, рідні та й край.

Колись, ще тоді, як Сергій прийшов з ними до мене, Іра хотіла мене мамою називати. А я не дозволила. Кажу: «У вас батько такий, що сьогодні я мама, а завтра може бути хтось інший. То звіть мене тіткою».
6 серпня Марині минуло чотирнадцять літ. Ми того дня поминали Сергія. Відбули дев'ятини. А тоді я кажу: «Сьогодні в тебе день народження, то запроси друзів. Посидите тихенько». Вона хороша дівчинка. Вчиться добре, гарно танцює, активна. Хоче вивчитись на медсестру. А Ірина мріє стати перукарем. Кажу їм: «Вчіться добре в школі. А як закінчите, будемо думати, що робити далі».
Батькова тітка з Києва передала для них гроші. То ми поїхали на базар і купили все для школи. Тепер, слава Богу, є з чого вибрать. Взуття купили шкіряне. І одяг хороший. Досі за покійну маму діти одержували дуже малу пенсію. Тепер, кажуть, коли нема ні матері, ні батька, буде більше. А от коли вона буде, невідомо. Зараз ми оформляємо всі документи, якими визначаться і мої з ними відносини. Надіюсь, що все буде добре. З часом купимо комп'ютер. Тепер без нього школярам ніяк. Та все необхідне у дівчат буде. Це я обіцяю.

Дім їхній триматимемо в порядку. Виростуть — буде де жити. Про батька їм тут нагадує все. Виноград, який він посадив, персик, що торік дав ціле відро плодів. З Сергієвої руки все росло...
Діти хороші, не ліниві. Беруться за всяку роботу. Сьогодні рано вранці задзвонив у їхній кімнаті будильник. То Марина завела звечора. Хотіла допомогти мені доїти корову. А я кажу: «Дитино, спи. Сама впораюсь».
Усе у нас нормально. А те, що я взяла їх до себе... Ну як могло бути інакше? Бачити дитяче горе і не відгукнутися? Хай Бог милує! Доведу їх до 18-річчя, а тоді вже самі вирішать, з ким жити, як жити.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №33 (1319)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.