«Яким повинен бути міліціонер – вміти грамотно писати і висловлювати свої думки»

— Здрастє! — несміливо привітався до міліціонера хлопчисько років десяти, який поспішав до школи.
— Доброго ранку!
Вони посміхнулися один до одного і кожен продовжив свій шлях...

Свій шлях продовжила і я разом зі старшим лейтенантом міліції Іллею Моргуном до опорного пункту міліції № 1, що знаходиться на «швейкє». Так я почала робочий день з п’ятьма молодими, але дуже (на перший погляд), серйозними хлопцями, господарями цієї твердині правопорядку.
Але відразу ж зрозуміла, що робочий день почався не зараз, а ще о 7.30 на нараді. Ми спустилися у напівпідвальне приміщення, де знаходиться опорний пункт. Два вікна, що виходять у двір на рівні асфальту, впускають у приміщення світло. Офіціальну атмосферу розбавляють щедро политі квіти на сейфах. Проблиск цивілізації — два стареньких комп’ютера і цілком пристойні письмові столи. Це — робочі місця господарів кабінету.

Поки не було відвідувачів, вирішила розпитати хлопців: де навчалися, як потрапили до міліції.
З’ясувалося, що всі вони закінчили кращі національні виші України, деякі мають ступінь магістра, володіють іноземними мовами. А потрапили до міліції (усі зійшлися в одній думці):
— За покликанням! Та й від долі не втечеш, кому кашкет носити — на віку написано.
На тобі ! Хто це каже, щоб у міліції працювати — розуму не потрібно?
Робота йшла своєю чергою: доводилися до ладу протоколи, пояснення, щось з’ясовувалося по телефону, писалися матеріали за заявами громадян. Отже пунктом № 1 — яким повинен бути міліціонер — я позначила: вміти грамотно писати і висловлювати свої думки.

Пролунав дзвінок міського телефону — з’ясувалося, «дежурка». Пояснили: хто сьогодні працює на викликах — йде за зазначеним адресом. Свій район хлопці знають добре: і адреси, і хто де з неблагополучних живе. Близько 20 тисяч населення районів швейної фабрики, міського Палацу культури, водоканалу, промислових оптових складів по вулиці Щорса знаходяться під їх патронатом.
— Є такі, до яких ходимо регулярно. То сусіди не дають один одному жити, то чоловік жінку б’є. Загалом побутові звернення, але трапляються і більш серйозні випадки, — розповідає старший дільничний майор міліції Ігор Лєпський. — Бесіда — це наша головна зброя. Люди воліють, щоб їх вислухали, поспівчували. Багато конфліктів не мають продовження, інколи люди просто поділяться з нами своїми образами і підуть. Ми знаходимо аргументи, що допомагають людині зглянутися на становище опонента і тим самим вичерпати проблему.

— Багато спілкуємося з піднадзорними жителями, які нещодавно звільнилися з МПВ, тими, хто зловживає алкоголем чи приймає наркотики, — продовжує розмову лейтенант міліції Володимир Ананко. — Але зі всіма потрібно знаходити спільну мову, це ж, у першу чергу, люди. І ми це розуміємо.
Пункт № 2, зазначила я, — треба бути психологом.
День потроху перевалив за другу половину, і я вже була не проти щось перекусити, а хлопці все ще були зайняті. І ось, наче читаючи мої думки, хтось кинув :

— Може, пообідаємо?
Їдальнею сьогодні нам послугувала піцерія.
— Ви завжди тут обідаєте?
— Якщо поталанить пообідати, то так. Ближче немає нічого. Якщо чергуємо по охороні правопорядку під час проведення масових заходів, то сніданок, обід і вечеря дома ввечері. Якщо поряд є автомат з кавою взимку, а влітку колонка з водою — це свято. Але ж ми — чоловіки, молоді і при цьому на службі. На це намагаємося уваги не звертати.
— Дослужимо до пенсії — тоді будемо супи з кашами їсти, а зараз — на війні як на війні! — поважним голосом, але не стримавши посмішки, виголосив лейтенант міліції Сергій Тичина. Усі дружно засміялися…

Я уявила, як це: майже кожен день, у мороз і спеку, на обід піца, більшість часу, вдень і вночі, на вулиці… І подумки поставила галочку: це пункт № 3 — міцне здоров’я.
Перелік пунктів можна було б ще продовжувати і продовжувати…
О шостій вечора почався прийом громадян. Усі свої болі, негаразди несли жителі до цих молодих, але чуйних і розсудливих офіцерів, а уносили з собою надію, розуміння, надію, впевненість у тому, що вони не одні в цьому світі зі своїм горем і вони мають захист. Стрілка годинника давно перевалила за 10—у вечора, коли пішов останній відвідувач. Хлопці ще обговорювали якісь завтрашні плани…

— Ви пам’ятаєте хлопчика, який нам зустрівся вранці? — звернувся до мене Ілля. — Я б хотів побачити батьків цього хлопчика, які навчили дитину вітатися з міліціонером і подякувати їм. Подякувати за те, що вони навчили свою дитину поважати того, хто оберігає твій спокій — міліціонера, того, хто оберігає твоє здоров’я — лікаря, священика, котрий турбується про твою душу, вчителя, який навчає… І ключове слово тут ПОВАЖАТИ. Якщо ми поважаємо міліцію, ми поважаємо закон! Діти, виховані багатими духовно, націленими на позитив, ніколи не стануть на шлях злочинності, не зроблять зла. Сучасні діти будуть керувати нами, державою і світом завтра. Як би хотілось, щоб наш світ став світлішим, добрішим і безпечнішим!

А як поводяться мої діти, зустрічаючи на вулиці наших дільничних медсестер, лікарів, міліціонерів? — думала я, повертаючись додому. А ви замислювалися над цим?

Зінаїда Огнєва, тижневик «Чернігівські відомості» №130

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.