40 чоловік поїхали з села до Києва, щоб здати кров для Сергія
40 чоловік поїхали з села до Києва, щоб здати кров для Сергія
— Коли ж це було? — питає в чоловіка. — Чи не в дев'яносто дев’ятому?
— Та більше десяти літ тому, — здвигує плечима Сергій. — Давно...
«Та він же горів, як свічка. Не знаю, чи виживе»
У ті, тепер уже далекі часи до Городища на роботу приїздили будівельники із Закарпаття. Пропрацювавши літо, поверталися додому. А за ними йшла машина, навантажена зерном, картоплею, іншими заробленими продуктами.
— Я робив тоді на КамАЗі. Було, що й по п'ять разів на рік їздив у Закарпаття, — розповідає Сергій Михайлович. — Те все сталося в листопаді. Ми з Танею й дітьми перед цим з'їздили до тещі на храм у Вербу. А сьогодні треба їхать у Закарпаття. Ну, завантажили машину. Тонну соляри взяли. В кабіні зі мною бригадир будівельників. Ідемо. Зупинилися десь кілометрів за сорок від Львова, зразу за КП, заправитись. Ну, я вставив шланг у бак. Доки соляра ллється, сіли перекусить. Було вже холодно, градусів десять морозу. Підобідавши, я пішов до» бака. Закрив кран, вийняв шланг. Бак ще був відкритий. Захотілося закурити. Тільки чиркнув сірником — як бахне! Вибухнули випаровування, пізніше казали — газоліну. Мені обпекло обличчя і лівий бік, кинуло на землю. Я схопився, побіг через дорогу. Качаюсь по землі, намагаюсь збить полум'я. Рву з себе одяг, а воно — светр, спортивні штани — все штучне, плавиться. Дихати нічим. Здається, у мене уже все всередині горить. Від страшного болю я, мабуть, знепритомнів. А тоді почув крики. То з недалекого КП бігли працівники ДАІ, двоє молодих хлопців. Вони викликали «швидку», і вона повезла мене в лікарню. Я зостався в самих трусах. Ще згарячу кинувся до кабіни, схопив штани. Цікаво, що КамАЗ залишився цілий. Вибухнули тільки пари. Так що мій супутник бригадир навіть не зразу зрозумів, що сталося.
— Виряджала Сергія в дорогу спокійно, ще винесла йому тепле одіяло, щоб не змерз, — каже Таня.
— Ніякого передчуття біди не було. Це сталося 7 листопада, а 8-го вранці я вигнала корову на пашу. Люди вже знали, міліція подзвонила, а мені ніхто нічого не каже. А тоді вже завгар Юрій Васильович Сушко подзвонив.
— Таню, — каже, — не бійся, нічого страшного. Там у Сергія рука обгоріла. Наші будуть їхать. Хочеш — і ти їдь. Свекруха каже:
— Ти ж хоч півників наріж на дорогу.
Ну, нарізала. Взяла гроші. Слава Богу, що перед цим відвезли в Київ картоплю, трохи вторгували. Поїхали «Жигулями», два водії і я. Ніхто мені нічого не розказує, а я тремчу, плачу, все думаю, що ж там таке.
КамАЗ ми побачили здалека. І на КП ті ж хлопці чергували, що й на момент нещастя.
— Та він же горів, як свічка. Не знаю, чи й виживе, — добив мене один остаточно.
— «Швидка» привезла мене в лікарню, а мені дихати нічим, усюди пече. Ну, думаю, це все, мої останні секунди, — згадує Сергій. — Повне безсилля, нічого взяти не можу. Зробили укол. Тремчу весь, змерз. Голий лежу. Хтось із медперсоналу накинув простирадло. Опіки були дуже великі, і мене повезли в опіковий центр до Львова.
«Чорне обличчя, плечі, руки, бік, а на лопатках — глибокі рани»
— Сергій лежав у реанімації. Дивитися на нього без сліз не можна було. Чорне обличчя, плечі, руки, бік, а на спині, на лопатках — глибокі рани, — очі Тетяни Дмитрівни наповнюються слізьми. — Мене впустили в реанімацію, і з тієї миті я вже не відходила від його ліжка. За сльозами світу білого не бачу. Молюся Богу, благаю Всевишнього допомогти. Вранці нас перевели в палату. Хтось із санітарок шепнув: «У вас нефайний лікар. Просіть завідувача відділення забрати чоловіка до себе». Я пішла до завідувача, стала перед ним на коліна, прошу: «Візьміть до себе». А він: «Ні, не можу, багато роботи». Так ми й залишилися у «нефайного лікаря».
Щодня треба міняти постіль. Вдома у мене повно білизни, а тут — нічого. Біжу в магазин, купую все, що треба. Тільки перестелю — за мить усе прилипло.
Їсти Серьожа нічого не міг, з трудом розтуляв обгорілий рот. Варила йому їжу прямо в палаті. Купила електроплитку, каструльки. Годувала чайною ложечкою.
Я й сама нічого не могла їсти. Звелася нанівець. І знову санітарка, добра душа:
— Молодичко, іди хоч супчику поїж. Бо так помреш.
Не можна мені помирати! У мене двоє дітей. Чоловіка треба рятувать.
Не їм, не сплю, гублюся в думках: що робити, де шукати порятунку? Згадала, що у нас перед цим обгорів зять. В його руках вибухнула паяльна лампа. Лікувався в Києві. Дзвоню родичам у Київ, прошу: шукайте знайомих лікарів, які б погодилися прийняти Сергія.
Телефоную в село:
— Привозьте гроші. Вони — під бабою Ніною.
Ніна Іванівна — двоюрідна сестра свекра. Своєї сім'ї в неї не було, все життя прожила з матір'ю. Трудяга на все село. І погріб збудувала власними руками, і кухню, дах сама крила. Косила, орала, усю чоловічу роботу робила. І в колгоспі незамінима, депутатом була. Нагороджена орденом «Знак пошани» і медалями. Після смерті матері сама зосталася. І почалися нещастя. Перелом шийки стегна. Зробили операцію. А далі — поліартрит. З вісімдесят шостого Ніна Іванівна прикута до ліжка. Ми її забрали до себе. От під нею і був наш «банк».
За Сергієм приїхали двома машинами брат Гена з матір'ю, сільський фельдшер Людмила Радченко, друг Серьожі Гриша Лесюта з Дягови. Його брат Микола був нашим свідком на весіллі.
Сергій — весь у бинтах. Одягла його у свій халат. Посадили у візок, завезли до церкви, яку обладнали у лікарні, помолилися Богу, попросили його милості. І рушили в дорогу. Вранці вже були в Києві в опіковому центрі на Зоологічній.
Зі Львова я його забрала самовільно. Написала розписку, що усю відповідальність беру на себе.
Прийняв нас черговий лікар Сергій Тацюк. Оглянувши Сергія, він, здається, й сам злякався.
— Та ви ж справжній труп привезли! — сказав спересердя.
— Допоможіть, лікарю! Благаю вас, допоможіть! — плачу я.
— Добре. Гріємо воду і купаємо. Купіть шампунь, — розпорядився він. — Треба все з нього змити.
Мене до ванної кімнати не впустили. Стояла під дверима і слухала, як від страшного болю на всю лікарню кричить Серьожа. Той біль не відпускав його ще довго. Ми просили щось вколоти, аби полегшити страждання, — Тетяна Дмитрівна плаче, згадуючи ті далекі сповнені болю дні.
«Тепер у нас рідні — півсела»
— А тоді сказали, що потрібна донорська кров — продовжує вона розповідь. — Сорок душ із села приїхали в Київ, аби здати її для Сергія. Колгосп дав автобус. А люди по селу збирали гроші на його лікування. Хто скільки міг, давав, спасибі всім, дякуватимемо, доки житимемо.
Лікування було дуже дороге. Одна крапельниця коштувала 90 гривень. Щодня треба було 170 гривень. А тоді ще операції по пересадці шкіри. Колгосп прийшов на допомогу. Грошей у нього не було, то виділи п'ять корів. Продайте — гроші ваші. Ну як не дякувати за це!
Вдома баба Ніна з дітьми молилися Богу, просили врятувати батька. Синів наших привозили в Київ на побачення з татом. Таким хворим, забинтованим вони його досі не бачили. Плакали.
Дуже допомагали наші київські родичі. Щоранку приносили чисту білизну і свіжу їжу. Керівництво лікарні дозволило й мені на кухні готувати їжу, підгодовувати Сергія. Він дуже любить солодке. Купувала цукерки, шоколад, щоб сили його зберегти.
Казали, що був він дуже близько до смерті. Обгоріла шия, ліве вухо. Ще мить, і згоріла б сонна артерія. Тут він лежав забинтований по пояс. У двох місцях — гіпс. І через місяць усе ще не працювала рука, не ворочалася шия. У коляску посадили тільки перед випискою. Тоді ж він спробував зробити перші кроки.
Додому ми потрапили перед самим новим роком. Мороз, снігу — море. А тут ще й прибуток у хазяйстві, Опоросилася свиня, привела аж сімнадцятеро поросят. Наче знала, як нам важко, скільки грошей треба на лікування.
Почувши, що ми повернулися, ішли люди провідати Сергія, приносили гроші.
— Дякую, не треба, — зупинила я їх, знаючи, що не в усіх є зайва копійка. — Ми вже вдома. Спасибі, не треба.
Після різдвяних свят Сергія поклали в обласну лікарню, а через три дні дали путівку в санаторій у Немирів. Там на тренажерах розробляли шию і руку, вчили ходити.
Грошей у нас не було, то колгосп виділив тонну жита. Продайте і їдьте в санаторій, сказали.
Повернувшись додому, Сергій поступово почав усе робити. У нас поряд старий колгоспний сад. Ходив з ножівкою, пиляв сухі гілки яблунь, ніс до хати. Газу тоді ще не було, топилися дровами. Одного разу поліз на яблуню,, аби спиляти верхню гілку. А та, на яку став, обламалася. Сергій схопився лівою хворою рукою за верхню і завис над землею.
— Біль був такий страшний, а триматися треба, — усміхається Сергій Михайлович.— Не знаю, скільки я висів, але зрештою біль зник, вгамувався. Відтоді роблю лівою рукою все, що завгодно.
Два роки він був на групі. А далі — треба йти на роботу. А тут і голова сільгосптовариства Володимир Назаренко нагодився з пропозицією відремонтувати той самий КамАЗ.
— Якщо берешся, я допоможу, — сказав.
І Сергій взявся, привів автомобіль до порядку. Досі на ньому працює. Тепер уже у складі фермерського господарства «Зоря».
«Я живу. І це щастя»
— Цифра 7 вважається щасливою. А от зі мною всі нещастя трапляються саме сьомого числа, — каже Сергій Михайлович. — 7 листопада 1982 року після нашого з Танею весілля я їхав мотоциклом і біля Чапаєвки потрапив у аварію. Тоді мені видалили селезінку. Ну, під Львовом обгорів теж 7 листопада. А оце в грудні минулого року на нашу машину налетіла «Калина». 7 грудня. Слава Богу, усі живі — і в нашому авто, і в «Калині». А ремонт коштував більше 20 тисяч гривень. Це ж добре, що машина була застрахована. Так що з «сімкою» у мене дружба не складається.
Ну, а те, що після тієї пожежі я залишився жити, — це щастя. Не знаю, молодість врятувала чи Богу так було угодно, щоб я ще пожив, синів на ноги поставив, онуків діждався. А може, правду сказала одна санітарка в опіковому центрі в Києві. Бачачи, як мене доглядає Таня, вона мовила їй:
— Головне, що ви біля нього сидите. Оце його врятувало.
Мабуть, так воно і є. Таня мене виходила, врятувала від смерті. Дружина в мене — золото. Хочу, щоб і у синів такі жінки були, вірні, люблячі, турботливі. Ігор ось уже одружився, гарну дівчину взяв, однокласницю. Нехай у них буде усе добре. А в Романа ще все попереду.
Сини у Бердиків справді хороші, вродливі, роботящі. Сім'я тримає велике хазяйство: дві корови, п'ятеро свиней, кролі, індики, качки, кури. Однієї картоплі посадили цілий гектар. Того дня, коли ми завітали до них, уся сім'я з самого ранку возила сіно. Роботи в селі влітку — непочатий край. Міського життя Сергій з Тетяною були спробували. Два роки він працював у Чернігові на маршрутці, вона — на кондитерській фабриці. А три роки тому повернулися в Городище. Кажуть, земля не дасть пропасти. Тільки будь на ній господарем. Вони ще молоді люди. Сергієві цього року п'ятдесят, Тетяні — сорок вісім. Ще жити й жити.
Сергій Михайлович і Тетяна Дмитрівна Бердики з синами Романом та Ігорем
Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №25 (1311)
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Теги: доля, біда, кров, лікарня, «Вісник Ч», Лідія Кузьменко