Героїня «Важкого піску» живе у Щорсі
Героїня "Важкого піску" Тамара Борисова
Жінка практично безвиїзно прожила у Щорсі все життя. Не покидала вона міста, і коли співробітники кінокомпанії «Фільм Юніон» кіностудії «Мосфільм» впродовж п'яти років (з 2003 по 2008) знімали тут однойменну стрічку про трагедію українського єврейства. Але ніхто з кіношників і гадки не мав, що зовсім поруч - єдиний живий свідок того, як у 1941 -42 рр. вирішувалося у Щорсі «єврейське питання». Так було до самого завершення зйомок...
На початку війни Тамарі Борисовій було тільки 15.
Дівчину двічі заарештовували. І двічі смерть проходила мимо.
Скоріш за все, мене не розстріляли через те, що я - напівкровка, - роздумує жінка. - Мати - єврейка, а батько - українець з російським корінням. Родом з Тур'ї (за 8 кілометрів від Щорса).
Йому було 25, їй - 15, коли вони закохалися одне в одного. Мамина рідня ніколи б не погодилась на їх шлюб. Тому батько викрав свою наречену з дому. До ранку вона була уже вихрещена.
Мамина матір замалим не втратила розум. Прокляла свою дочку і заборонила домашнім спілкуватися з нею.
Але життя продовжувалось. Батько працював у Щорсі на залізниці. Згодом став машиністом паровоза. Це було дуже престижно. Залізничники були тоді міською елітою.
Купив будинок, де я зі старшими братами і виросла. Вони дуже любили мене і балували. Тепер, на жаль, усіх трьох уже немає.
Сергія розстріляли в 1938. Він був нашою гордістю. Закінчив медичний інститут, захопився наукою. У тридцять років став професором. Обіцяв і мене забрати в Ленінград, коли закінчу школу. Може, стала б лікарем, як він. А так - працювала в бібліотеці...
Михайло був військовим. Досі згадую, як гарно він танцював. Коли приїжджав додому, ми з ним навіть виступали у залізничному клубі.
Мене нарядили в український костюм. Стою, вся у стрічках та намисті. Років сім тоді мені було, не більше. Він - поруч. Такий красивий. У шароварах! І тут оголошують: танцюють Борисов і Борисова.
Я на місці притупую, а він - чортом навколо мене. Таке витворяв - зал вибухав від оплесків.
Жінки його любили.
Володя жив у Києві. Займав високий пост. Після війни. На ній обидва брати, на щастя, уціліли.
...Згідно з переписом населення 1939 року, у Щорсі мешкало 8708 людей, з них - 1402 євреї: 16 процентів від загальної кількості. З наближенням лінії фронту багато з них евакуювалось. Родина Степана Борисова залишилась у місті: слово батька було для всіх законом.
Коли почалися арешти, він відправив дружину та дочку у сусіднє село - Гвоздиківку до своїх друзів. Та невдовзі вони повернулися додому. За ними ніхто не приходив, тож вирішили, що минеться і надалі.
Але дива не сталося. Спочатку в комендатуру викликали Песю Борисову. Наділи на руку пов'язку з жовтою зіркою. Звеліли приходити щодня: розписуватись у журналі реєстрації.
19 січня 1942 забрали і її, і дочку.
- Було дуже холодно, - згадує Тамара Степанівна. - А нам не дали як слід одягнутися. Поліцай закричав: «Песя і Тамара Борисови - на вихід!», і нас виштовхали з дому. Батько встиг кинути нам ковдру і пару валянок.
Підвод з єврейськими сім'ями назбиралося майже чотири десятки. Нам сказали, що відправлять у концтабір. В Німеччину. А довезли тільки до Чернігова.
Там, біля поліцейської контори, зупинились. Жінкам, що були одружені з українцями, та їхнім дітям наказали заходити всередину. Таких було небагато.
Уже рушили, коли мене схопив за руку однокласник - Боря Цимиринов: «Куди вас ведуть?». В його очах були тривога і страх.
Ніхто з нас не знав - куди. Як не знали, що вранці нас відпустять додому. А всіх інших - розстріляють.
Боря назавжди залишився п'ятнадцятирічним. Він мені часто снився...
Через два місяці маму забрали знову, її разом з іншими єврейськими жінками та дітьми тримали в прибудові біля комендатури. Вона змогла переказати, щоб я пройшла повз її вікно. Хотіла побачити востаннє.
Батько якось дізнався, коли їх повезуть на розстріл у ліс. Прийшов туди. Стояв віддалік і плакав.
Мама вгледіла його. Крикнула: «Степане, врятуй Тамару!», і першою вийшла з машини...
Наступного дня прийшли за мною. Заштовхнули у ту саму прибудову біля комендатури. Дивлюсь: там мамин кошик. Схопила його, притисла до себе і просиділа так усю ніч.
Я знала, що мене теж розстріляють, але страху не відчувала. І не плакала. Голова була ніби налита свинцем.
Проте нас, п'ятьох дівчат - напівкровок, відпустили. Поліцай наказав розходитися по домівках. Я думала: стрілятимуть у спину.
... Після війни життя Тамари Борисової налагодилось. Вона вийшла заміж. Народила сина та дочку. (Євген зі своєю родиною зараз живе поряд з матір'ю). Має чотирьох онуків.
Але давній біль, перенесені в 15 років страждання вперто пробивалися крізь товщу літ і не давали їй спокою. Через це Тамара Степанівна уникала спілкування з Анатолієм Рибаковим, коли він (під час роботи над «Важким піском») приїздив до Щорса. Не шукала зустрічей і з кіношниками.
Вони самі знайшли її. Майже випадково.
...Зйомки були завершені. Від'їзд - запланований на ранок. А вдень креативному продюсеру фільму Дар'ї Віоліній у районній гімназії показали записане школярами інтерв'ю з Т. С. Борисовою.
- Дар'я прийшла до мене з оберемком гвоздик, - згадує Тамара Степанівна. - Просила розказати про все на камеру. Я не погоджувалась. Не хотіла ятрити старі рани.
Врешті-решт інтерв'ю все ж відбулося. Воно стало документальним доповненням до фільму «Важкий пісок».
- Знімали у мене вдома, - продовжує розповідь жінка. - А там усе на ладан дише. Купити нове не вистачало грошей. Половина моєї «бібліотекарської» пенсії йде на ліки.
Вони захотіли допомогти. Пропонували зробити ремонт, купити дорогі медпрепарати... Я попросила більшого - здійснити мою давню мрію: огородити місце, де знайшла свій останній притулок моя мама - Песя Файлівна Лейкіна-Борисова та сотні розстріляних євреїв. І встановити там пам'ятний знак.
Моє прохання було виконане. У 2008 році.
На пам'ятнику поруч - православний хрест і зірка Давида.
Відтоді, - зізнається, - на душі стало легше.
Нинішнього 26 травня Т. С. Борисовій виповнилося 85...
Ганна Федченко, тижневик «Чернігівщина» №23 (298)
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.