Іван і Валя померли під одним плащем, а лежать на різних кладовищах

...Було це 14 липня 1984 року. Середина літа. У Галайбиному Бортнянського району кипіла робота. Та Іван Іваницький того дня до трактора не пішов, хоч і просили кілька разів. Яка робота, як вони з Валентиною зібралися на риболовлю. Валентина Скрипка — чорнява дівчина із сусіднього Високого, учителька. Вже два роки Іван ходить до Валі. Обоє гарні, чорняві, однолітки. Валя наче і гордувала хлопцем. Вона ж учителька, а він — поки що тільки тракторист. Ну, що може бути спільного? Та любов... На осінь і весілля запланували.

Сіли на мотоцикл, з ними і молодша сестричка Валі Галина. Виїхали до річки за Галайбине. На природі добре, та небо почало затягувати. Треба і додому збиратися. Галинка стрибнула у коляску. Іван дієта» брезентового плаща, аби накрити себе та Валентину. І тільки вони накрилися, як вдарила блискавка. Валя і Ваня впали як підкошені. Обох убило одним ударом. Хоронили жениха та наречену в один день. Тільки на різних кладовищах. Івана — у Галайбиному, Валентину — у Високому.
Мати Вані пожила після того всього кілька років, батько, німий Яків, трохи довше. Батьків Валентини теж уже нема. Згорювалися за своїми дітьми. Так розповідають люди, історія стала страшною, але красивою легендою. Чи так було насправді?

Вони лежали: Валя — ниць, Ваня — догори

Молодша сестра Валентини Галина Масюк і зараз живе у Високому. Працює вчителькою української мови і літератури. Валентина після Путивльського училища теж працювала у цій школі. Викладала російську мову та літературу, вчилася на заочному у Ніжинському педагогічному інституті. Згадувати той день Галині і боляче, і страшно.
— Ми домовились їхати на риболовлю з Іваном. Якраз перед вихідними. Виїхали, мо', годин у шість вечора, — неквапом розповідає Галина Василівна. — Скільки ми на тій риболовлі і побули. Близько години. Стало збиратися на дощ. Хмара насунула. Іван виліз з води із мокрими ногами. Валя теж боса була. Тільки босоніжки хотіла взувати. Похолодніло. Та кофта ж є. Віддаю сестрі. «А як же ти?» — захвилювалася Валя. «Та я в коляску скочу і брезентом накриюся», — сміюся. І стриб — у коляску. Накидку на себе кинула. Не бачу нічого. Раптом щось як вдарить. У мене аж у вухах задзвеніло. І так тихо-тихо стало. Ваня і Валя про щось говорили і... замовкли.

— Кажуть, вони якраз накрилися одним плащем.
— Не було того. Сестра та Іван навіть стояли не поруч. Він — з одного боку мотоцикла, вона — з іншого. Валя лежала ниць, Іван — догори лицем. Що сталося, я усвідомити тоді не могла.
Якраз з поля їхали місцеві, з річки — відпочивальники. В одній з машин виявився лікар. Жінка підійшла, подивилася на них, помацала пульс. Вони померли відразу після удару блискавки, — очі Галини наповнюються слізьми. — Батьки дуже за Валентиною тужили. Обоє від інсульту і померли.

— Ходять чутки, що Валентина вже дитинку під серцем носила, що блискавкою сім'ю молоду убило.
— То все люди придумують. Легенду красиву складають. Не була Валя вагітною. Женитися вони і справді збиралися, та дитину не чекали.

«З нашого класу вже п'ятьох нема»

Василь Іваницький, однокласник Валентини, майже останнім бачив Валю та Ваню живими.
— Ми з Іваном добре дружили. І в клуб разом ходили. Хороший хлопець. Він до Валі вже після армії ходити став. Десь років зо два вони зустрічалися. Балакали так, що на осінь свадьбу відгуляють.
Літо той год страшне було, грозове. Я тоді єгерем працював. Ми лодку з річки везли. Бачимо: стоять Іван і Валентина, а Галя у коляску залізла. Хмара насувалася страшенна. Ваня і плаща дістав, аби накритися. Ми ще остановились. Мо', помогти? Не заводиться?
Та все нормально — Іван кивнув рукою, їдьте.

Скільки там проїхали, як щось тряхнуло добре. Удар ого-го був. Вдарила блискавка. Це, думаю, десь рядом вдарило. Тут їде трактор і везе на волокушах жінок. Я ще здивувався. Чого б це? А слідом машина іде, яка цих жінок везти должна була.
Вже потім дізнався, що у тій машині везли Івана з Валентиною. У Вані штани прогоріли і брова розбита. Врятувати їх не можна було.
Похорон страшний був. Скільки людей. На кладбищі, куди не глянь, всюди люди стояли. Ми, однокласники, труну з Валентиною несли. А от на Івановому похороні побути не довелося. Ховали ж їх в один день. Тільки не разом. Наче, говорять, батьки між собою згоди не дійшли, де ховати.
Нам усім ще тільки по п'ятдесят, а уже п'ятьох з класу немає в живих.
Родичі наші тоді дитинку чекали. Хотіли Валю за куму взять. Дуже дружили. Син у них народився 15 липня, якраз через день після трагедії. За куму взяли меншу сестру Валі Галину. Хлопцю скоро 27.

— Як думаєте, чого воно так сталося? Може, хтось когось відбив? На чужому щасті свого не побудуєш?
— Доля, мабуть, така. А ніхто нікого не одбивав. Не скажу, щоб за Валею дуже хлопці бігали, та й у Івана нікого не було. Любив він Валентину.
— Іван був спокійним, чесним, хорошим. Не те, що я, — згадує про односельця Іван Довгорукий. — Дружили ми. Він — Іван Якович, і я. Батько його німим був, та дарма, дуже хороший. Ваня любив грати на гітарі, не випивав, дівчата його любили.
Не повірите, він мені на днях навіть наснився. Стоїть біля свого двору поряд з конем і вокруг дєвки якісь. І що б то воно значило?



Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №21 (1307)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.