Леонід Каденюк: «Можливо, люди прилетіли на землю з космосу»

50 років тому в історії людства на космічній орбіті з'явився перший пілотований корабель. Головним автором цієї історичної події став Генеральний конструктор Сергій Корольов, що народився в Житомирі, а зростав у Ніжині - в родині діда по матері Москаленка. Виховала Чернігівщина й першого, і поки що єдиного, космонавта незалежної України - Леоніда Каденюка, котрий саме у Чернігівському вищому військовому училищі льотчиків (ЧВВАУЛ) отримав крила для здійснення космічної мрії. 19 листопада 1997 року корабель «Колумбія» з миса Канаверал вирушив у політ. На його борту у складі інтернаціонального екіпажа перебував і громадянин України Леонід Каденюк.

50-річчю першого польоту людини в космос Мистецький Арсенал присвятив Міжнародний тиждень сучасного мистецтва «Космічна Одіссея-2011». Відкрити виставку запросили людину-легенду Леоніда Каденюка. Саме так відрекомендувала столичній еліті та представникам ЗМІ першого українського космонавта директор Арсеналу Наталя Заболотна. Леонід Костянтинович був нарозхват - телевізійники запитували його думку про картини й скульптури, просили розповісти про макети літальних апаратів, супутників та зондів, а ще - потиснути руку «інопланетянину» і зазирнути в тунель - інсталяцію. Герой України мужньо брав участь у стихійному перформансі й тактовно коментував фантазії сучасних митців.
- Я начебто знову побував у космосі. Але не тому, що живописні полотна так схожі на те, що я бачив з ілюмінатора корабля. Насправді навіть фотографії HACA чи роботи моїх колег Леонова та Джанібекова, обдарованих хистом малювання, лише на 15-20 відсотків передають той калейдоскоп кольорів, який можна спостерігати в космосі: Людське око здатне сприйняти всю цю інформацію, але щоб поділитися нею з іншими - бракує і фарб, і слів. Але, як зазначив Гейне, кожна людина - це космос зі своїм внутрішнім світом. Для мене Всесвіт - зовсім не чорна порожнеча, а багатовимірний світ, сповнений запитань і відповідей на них. Хто ми такі, навіщо й куди йдемо? Про це людпво довідається, продовжуючи дослідження космосу.

- Чи бачили Ви там НЛО, чули якісь голоси?
- НЛО, на жаль, не бачив. До речі, за інструкцією Центру підготовки, у разі появи якихось невпізнаних об'єктів, нам категорично заборонялося наближатися до них. І голосів не чув. Можливо, хтось із космонавтів щось і чув, та це все суто індивідуально. Оскільки фізичні умови перебування на орбіті суттєво відрізняються від звичайних, то кожен організм реагує на них по-різному. Наприклад, деякі мої товариші, засинаючи бачили якісь спалахи, феєрверки.

- А почуття страху відчували?
- Я багато років випробовував нові літаки. Тому до ризику, екстремальних ситуацій звик, навчився боротися зі стресом. Тож, перефразуючи запитання, скажу так: мені було страшно цікаво, а не просто страшно від того, начебто щось має статися. Хоча, коли знаєш, що від вакууму тебе відділяє дюралева стінка корабля завтовшки три(!) міліметри, знаєш про вірогідність зіткнення з метеоритом, то деяке напруження виникає. Та згодом поринаєш у роботу, і це відчуття зникає.

Крила для польоту дала Чернігівщина

- Кілька років тому ваш однокурсник, підполковник Сергій Байда, переконував мене, буцімто МіГ-21, що стоїть на постаменті біля училища, - саме той, на якому ви обидва літали. Це можливо?
- Звичайно. Ми випускалися саме на МіГ-21. У Чернігівському училищі я не лише вчився, а й працював льотчиком-інструктором. Мене залишили після закінчення ЧВВАУЛ. Можу сказати, що це були кращі роки мого життя. Я робив улюблену справу під керівництвом професіоналів високого класу, таких, як Дмитро Байнетов. Тоді він був заступником командира полку, а нині, вже протягом багатьох років, завідує музеєм ЧВВАУЛ. Я завжди радо приїжджаю в Чернігів, зустрічаюся з товаришами. Згадуємо курсантські будні, перші самостійні польоти, життя в літніх таборах на Чернігівщині - в Добрянці й Городні. До речі, 19 травня1969 року я здійснив свій перший самостійний політ на реактивному Л-29.

- Ваші однокашники дуже тепло про Вас відгукуються. Згадують посилки з горіхами та яблуками від ваших батьків. А ще стверджують, що пам'ятають не лише батьків-командирів, а й коменданта Запирича. Мовляв, добряче дошкуляв. Наприклад, Микола Сергійович міг добу чергувати під огорожею і викрити гінця, якого на свято відрядили в гастроном. А ще не давав читати улюблену «Комсомолку», мовляв, спершу треба ознайомитись з журналом «Крылья Родины».
- Так, комендант любив ідеальний порядок. Гадаю, що багатьом із нас це пішло на користь, у професії хлопці досягли неабияких вершин.

- А космонавт Титов теж навчався на вашому курсі?
- Володя закінчив роком раніше. З ним ми працювали інструкторами і разом потрапили до загону космонавтів.
(Володимир Титов чотири рази побував у космосі. Перші два: потрапив у позаштатні ситуації, котрі лише дивом закінчилися добре. Втрете здійснив тривалий політ і потрапив до Книги Гіннесса. Вчетверте - брав участь у міжнародній експедиції і навіть пілотував «Шаттл» вручну, коли в цьому виникла потреба - Авт.)

- Користуючись нагодою, хочете когось привітати?
- Звичайно! Найкращі побажання колегам-чернігівцям Сергію Байді, Сергію Балиму, Якову Кирносовському, командиру ланки Анатолію Клочкову, Славку Кутафіну, Юрію Сидору.

Одягав скафандр, коли вже увімкнувся двигун на гальмування

- Леоніде Костянтиновичу, як Ви потрапили до міжнародного проекту?
- Коли дізнався з теленовин, що Україна уклала із США угоду про спільну експедицію, негайно написав листа до Національного космічного агентства й вирушив до Києва. Влітку 1996-го вже був у Штатах. Я одразу влився в колектив, адже троє з членів екіпажа були льотчики-випробувачі.

- Розкажіть, будь ласка, про ваші функції під час польоту.
- У космосі я проводив українсько-американські біологічні експерименти з трьома видами рослин - брассика рапа, соя і мох. Вивчав вплив невагомості на їхній розвиток. Також на борту виконував завдання нашого Інституту системних досліджень людини стосовно поведінки людини у стані невагомості. Крім того, у кожного в експедиції були свої обов'язки. Я, Калпана Чавла з Індії та японець Такао Доі відповідали за екіпірування. Після виходу на орбіту ми з Такао Доі з усіх знімали скафандри, а з Калпаною одягали екіпаж перед спуском. Власний скафандр мені довелося одягати самому, інші були чимось зайняті. Тож закінчував одягатися, коли вже увімкнувся двигун на гальмування.

- Не важко було порозумітися в інтернаціональному колективі?
- Ні, але над англійською довелося посидіти, адже в школі, льотному училищі та Московському авіаційному інституті вчив французьку. Пощастило, що дружина - викладач англійської. Мав ще одне завдання - зробити для школярів репортаж англійською та українською. Мій товариш, космонавт Анатолій Соловйов, коли про це дізнався, розсміявся й запитав: «А ти хоч українську знаєш?» Оце так, кажу. Я російською почав розмовляти тільки в училищі!

- З технічною підготовкою проблеми виникали?
- Хоч як дивно, ні. «Шаттл» і «Буран» такі подібні, що однакові навіть деталі.

- То крім англійської, особливих турбот не було?
- Терміново здавав на права. Коли затвердили мою кандидатуру на стажування в США, досвідчені колеги порадили сісти за кермо авто. «Я звик до крил. Навіщо мені колеса?», - віджартовувався. Ні, кажуть, без машини в Америці не обійдешся, там ніхто пішки не ходить. Довелося стати автолюбителем. Спочатку НАСА виділила олдсмобіль, а потім Форд Фокус, тоді ще досить нову марку авто. Забезпечили і будинком для проживання з родиною.

- Що ще в НАСА сподобалося?
- Те, що на медичні обстеження витратив один тиждень. Згадав, як два місяці проходив 1976 року відбір до загону космонавтів, спочатку у Зоряному містечку, потім у Центральному науково-дослідному авіаційному шпиталі під Москвою. І це тоді, як медична комісія, вже «просіявши» тисячі кандидатів, відібрала понад 250 льотчиків-винищувачів з усіх частин Радянського Союзу.

Навіщо перевантаження у 12 атмосфер

- Що було найнеприємнішим під час цих випробувань?
- Перевантаження в центрифугах доходили до восьми атмосфер, а після зарахування до загону - до 12. Це було дуже важке випробування. Деякі з кандидатів у космонавти непритомніли, і їх списували з льотної роботи. Під час реального орбітального польоту перевантаження становлять щонайбільше 3,5 одиниць. Однак запас міцності у космонавта має бути, оскільки в аварійних випадках під час балістичного, тобто некерованого спуску вони можуть бути у 12 разів більшими, ніж на Землі.
Прискіпливо до нас ставилися лікарі, досліджуючи вестибулярний апарат. Уже після відбору один з ескулапів хотів дізнатися межу моїх можливостей, але й після потрійної норми тренувань не зміг мене «закрутити». «Вперше бачу людину з таким вестибулярним апаратом», - резюмував лікар.

Нелегкими були й тестування в сурдо- й барокамерах. У сурдокамері, в цілковитій тиші треба було пробути сім діб. Три з яких спати взагалі не можна. Це було нелегко, хоча психологи постійно завантажували різноманітними тестами. Після другої ночі боровся зі сном за допомогою зарядки. Тричі на добу треба було знімати енцефалограму. Сідаєш у крісло, розслабляєшся, заплющуєш очі і... Як тут не задрімати! Але тоді в лікарів за стіною, крива перетворюється на пряму. Вони одразу вмикають сирену, світлову сигналізацію з мерехтінням. Після такого випробування у одного з нашої дев'ятки почалися галюцинації. Його списали з льотної роботи. До речі, з 254-х чоловік до загону потрапило лише 9.

- Однак чи давали такі жорсткі випробування відповіді на всі запитання?
- Ні. Наприклад, щодо роботи в умовах невагомості. Адже вона дуже підступна річ. Кожен організм реагує на неї по-різному. На Землі це визначити неможливо. Змоделювати невагомість у літаючій лабораторії вдається лише на 25-27 секунд. Щоб зробити певні висновки, цього замало. За ці секунди з організмом нічого не відбувається. А під час тривалого перебування в космосі у деяких з'являються серйозні проблеми, аж до повної втрати працездатності. Я теж хвилювався з цього приводу перед польотом.

- І як почувалися на орбіті?
- Перші дві доби відчував, що кров припливла до голови. Здавалося, буцімто стоїш догори ногами.
А потім минулося і виникло таке відчуття, начебто я раніше вже перебував у стані невагомості. Можливо, колись люди на Землю прилетіли з космосу і десь глибоко, в людській пам'яті, все це зафіксовано на генному рівні. Хоча може бути й більш прозаїчне пояснення - людина відчуває щось схоже на стан невагомості ще до свого народження, перебуваючи у лоні матері.

«Союз-ТМ» та «Буран» ми мали знати так, як усі конструктори разом узяті»

- Командир «Колумбії» Кевін Крігель щодо Вас зазначив: «Дуже почесно мати в екіпажі такого досвідченого пілота»...
- Досвіду у мене й справді не бракувало. Після відбору до загону космонавтів довелося багато вчитися. Наша група пройшла унікальну інженерну й льотну підготовку. Нас готували ще й як біологів, медиків, астрономів, геологів, екологів... Крім того, як командири космічних кораблів «Союз-ТМ» та «Буран» ми мали знати всі їхні системи так, як усі конструктори разом узяті, здати сотні заліків та іспитів. Я тоді зробив висновок, що радянському космонавту міцне здоров'я потрібне не стільки для польоту, скільки для того, аби витримати таку складну підготовку. Неможливо було стати космонавтом і без колосальної самовіддачі, як нині кажуть - трудоголізму, вміння багато в чому собі відмовляти. А щоб керувати кораблем багаторазового використання «Буран», пройшов навчання у Центрі підготовки льотчиків-випробувачів. Так я став льотчиком-випробувачем першого класу. Літав на шістьох десятках типів та модифікацій літаків різноманітного призначення, здебільшого, на винищувачах: усіх МіГах, Су тощо. Брав участь у випробуваннях Су-27, МіГ-29, МіГ-31, МіГ-25, МіГ-27. Це було цікаво й небезпечно. З нашої «дев'ятки» під час підготовки загинув мій друг Льоня Іванов. Його фотографію я взяв із собою в космос. В кораблі вона висіла на видноті. Після польоту я віддав цю фотокартку його дружині Ліді й доньці Аліні і сказав: «Льоня побував у космосі. Там він і залишився».

- Так, небезпечну роботу знайти важко. А яка зарплата була у радянських космонавтів?
- Від 700 до 800 рублів. А за політ отримували 15 тисяч рублів і автомобіль «Волгу». Вдруге машину вже не давали. Та деяким вдавалося її отримати.

- Як Україна оцінила ваш політ у космос?
- У15 тисяч гривень. А відомий модельєр Михайло Воронін подарував костюм і смокінг. Обидві речі виявилися мого розміру, хоча були пошиті без примірки. Кравцю найвищого класу, котрий в радянські часи обшивав політбюро, вистачило побачити мене по телевізору й на фото.

- Як НАСА забезпечує американських астронавтів?
- Про зарплату там говорити не заведено, але судячи з їхніх машин, будинків, можна зробити висновок, що наші колеги в США люди не бідні. У моїх товаришів по експедиції по троє-четверо дітей, і проблем, щодо їхнього забезпечення, ні в кого не виникало.

Про шкільні медалі і шкідливу картоплю

- Ваша мама Ніна Андріївна колись на запитання журналістів щодо виховання синів навіть розгубилася. Мовляв; виховувати було ніколи: уроки, зошити, домашнє господарство, де всі троє змалечку мали свої обов'язки. Пам'ятаєте, як ділили з братами ці обов'язки?
- Як звичайні сільські діти. До праці батьки привчили змалечку. Ми до всього ставилися сумлінно: і до роботи на городі, й до навчання. Тому всі троє закінчили школу з медалями. Старший, Володимир, із золотою. А я і Сергій (ми з ним двійнята) - із срібними.

- Де розійшлися ваші шляхи?
- Після закінчення школи. Я вирушив у Чернігів, а на Сергія чекав фізмат Чернівецького університету. Він завжди перемагав на районних та обласних олімпіадах із математики. Тому ще у 8-му класі Сергія запросили у цей виш.
Ну, а я мріяв про небо. З шести років хотів бути льотчиком-випробувачем. А коли полетів Гагарін, мені було десять. З того часу марив космосом. Тому займався спортом: ходив у секцію боротьби, грав у футбол та волейбол. Про справжні м'ячі ми могли лише мріяти, тому шили їх із кирзових чобіт. Грали вулиця на вулицю, згодом - село на село. До речі, у футбол ми грали і на борту космічного корабля. Підтримую гарну фізичну форму й досі.

- Родина колишніх чернігівців Геращенків, яка також живе на Печерську, не,-рідко бачить Вас у спортивному костюмі. Бігаєте?
- Аякже! І сьогодні пробіг 11 кілометрів. А на мисі Канаверал ми зазвичай тренувалися з астронавткою Хайді Стефанішин.

- Якоїсь дієти дотримуєтесь?
- Уникаю тих продуктів, де багато холестерину, калорій. Полюбляю молочні вироби, особливо ряжанку, кефір. Молоко вдома вживаємо лише знежирене. Не досить традиційно ставлюся й до звичної картоплі. Один гуру тибетської медицини переконав мене, що це шкідливий продукт. Він містить речовину, яка осідає на стінках судин, звужуючи їх.

- А як же космонавти з першого, гагарінського, набору? Діти війни, вони ж здебільшого на картоплі й виросли?
- Ну, тоді вони були зовсім молодими, тож на здоров'я це не вплинуло. А потім, у загоні космонавтів усі вже харчувалися за наукою.

- А вино? Ветерани ЧВВАУЛ згадують, як після відпустки Ви привезли в училище маленьку діжечку вина.
- Було таке. Це мій батько передав, власного виробництва. Він і старшого брата встиг навчити. Коли буваю в Чернівцях, залюбки куштую його вино. До алкоголю взагалі ставлюся негативно, хоча у невеликій кількості це навіть корисно.

«Згори земля здається такою маленькою»

- Після успішного завершення польоту Вас, певно, чекала насичена міжнародна програма?
- Так. Було багато зустрічей із громадськістю, журналістами. Запрошувала й українська діаспора з різних американських міст. Побував у Чикаго, Клівленді, Вашингтоні, Нью-Йорку. Разом із колегами відвідали батьківщину Такао Доі Японію.

- Нині там відбуваються драматичні події. Чи не зачепили вони Такао?
- Ні, він перебуває в США, працює в НАСА.

- 2003-го року з вашими колегами сталася трагедія...
- Під час входу в атмосферу вибухнула та сама «Колумбія», на якій я літав. Загинули мої друзі Калпана Чавла та Кріс Хасбенд. Кріс входив до групи психологічної підтримки наших родин. Перед польотом мені запропонували обрати людей, які б підтримували мою родину, якщо я загину. Для нас це звучить досить дивно, але в США це вважають цілком нормальним. Я назвав етнічну українку Хайді Стефанішин, а Хасбенда запропонували самі американці. За іронією долі він загинув на цій же «Колумбії».
А з Калпаною ми товаришували під час підготовки, співпрацювали на борту. Разом із колегами ми мандрували Україною, відвідали навіть моє рідне село Клішківці. Астронавтці сподобалось на Буковині, а у Київ вона просто закохалася. І ось така трагедія.

- Однак, мабуть, з тих часів лишилися і приємні спогади?
- Так, наприклад, зйомки фільму «Армагеддон». Знімальна група використала наш корабель, готовий до польоту, як живу декорацію. Представники Голівуду влаштували спільний обід. Спілкуватися з артистами й режисерами було цікаво, дуже приємне товариство. А сама стрічка мені не сподобалась. Забагато всіляких вибухів та інших кіно ефектів. А коли побачив російського космонавта в чорній вушанці - взагалі розчарувався. Хоча ідея фільму гарна.

- Леоніде Костянтиновичу, Ви подорожували світом, побували в пустелях і за Полярним колом, в горах і на березі океану. А де Ви охочіше відпочиваєте?
- На морі в Криму. А ще залюбки навідую рідні місця, там, де народився і виріс. У січні, щоб не відзначати 60-літній ювілей (не люблю гучних урочистостей) теж втік до мами на Буковину.

- В одному з перших Ваших інтерв'ю мене вразила фраза «Після польоту по-іншому почав ставитися навіть до бродячого пса». Чому?
- Одне з багатьох вражень від польоту в космосі - наскільки ж наша планета маленька! Адже облетіли лише за 90 хвилин (щоправда, швидкість становила 8 км/сек). Мимоволі спадає на думку що треба берегти все живе на Землі. Тому не можу навіть зірвати зелений лист з дерева чи затоптати травинку. Шкода.

Леонід Костянтинович Каденюк

Герой України. Генерал-майор Збройних сил України
Народився 28 січня в селі Клішківці Хотинського району Чернівецької області в родині вчителів.
Закінчив Чернігівське вище військове авіаційне училище льотчиків (ЧВВАУЛ), Московський авіаційний інститут. Кандидат технічних наук.
Одружений. Старший син Володимир працює у Зоряному містечку, молодший Дмитро закінчив Київський університет, працює юристом у приватній фірмі.

Ніна Сотник, тижневик «Деснянка вільна» №40 (224)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.