Олеся Баринова: «В дитинстві я прокрадалася до театру без квитка»

Олеся Баринова захоплюється театральним мистецтвом з дитинства. У досить юному віці із захопленням відвідувала майже всі спектаклі місцевих та гастролюючих театрів... Сьогодні ця молода жінка досконало володіє не лише акторською професією... Олеся природньо почувається у ролі режисера, а її творчі ідеї не знають меж.

Найголовніший девіз Олесі Баринової звучить так: «Я йду по життю, перебуваючи в постійному пошуку!». Цей самий пошук зобов'язав її опанувати багато творчих професій. Сьогодні увесь Олесин досвід став у нагоді, бо працює вона з дітьми та юнацтвом і навчає своїх вихованців не лише акторській справі... Наприклад, молодші діти під керівництвом свого викладача власноруч виготовляють декорації для сцени, шиють іграшки, плетуть із бісера та створюють фантастично гарні роботи з солоного тіста.
На життєвому шляху цієї жінки було чимало випробувань, злетів і падінь. Втім, цілеспрямованості й працьовитості Олесі можна лише позаздрити... Вона переконана в тому, що невдачі загартовують людину, мобілізують її сили і дають стимул йти далі. «Не бійтеся падати!», - наголошує жінка, - з усіх обставин та подій, навіть лихих, можна винести для себе щось корисне.

Олеся Баринова - динамічна особистість, - за один день встигає зробити стільки справ, з якими дехто й за тиждень не впорається! Мабуть, людяність та шалена любов до театрального мистецтва дають їй змогу не тільки займатися громадською діяльністю, а й водночас працювати на трьох роботах! Нині жінка обіймає посади: завідувачки сценічно-образотворчого відділення Чернігівської міської школи мистецтв (опікується хореографами, художниками й театралами), художнього керівника Громадського об'єднання інвалідів «Шанс», хореографа Чернігівського юридичного коледжу Державного департаменту України з питань виконання покарань та Чернігівського центру професійно-технічної освіти.
Олеся досягла чималих успіхів завдяки вимогливому ставленню до себе й сталому бажанню особистісного зросту. Поза основною роботою вона є автором багатьох творчих проектів. Яскравим тому твердженням є найуспішніші з них: «Танець мрії - 2», «Танець на інвалідних візках», в яких вона виступила режисером.
До того ж, у 2009 році пані Олеся отримала почесне звання «Жінка року».

Шлях де мистецтва

- Як відбувалося визначення в житті?
- Мама дуже не хотіла щоб я зробила свій вибір у житті на користь мистецтва, бо сама вона професійний музикант (за фахом піаністка).
У п'ятирічному віці я заявила батькам, що буду тільки артисткою. Демонстративно становлячись на стільчик, виголошувала: «Виступає народна артистка Олеся Баринова!», - й починала співати пісні.
Окрім того, я майже кожного дня відвідувала театр... Сімейні статки не дозволяли оплачувати кожен похід до храму мистецтва, і я намагалася «загубитися» у натовпі, який прямував до театрального холу. Вахтери, з якими я зараз товаришую, згадують наступне: «Зрозуміло, ми бачили дитину, яка майже щодня прокрадається без квитка, але не сміли зупиняти, тому що бачили велике бажання потрапити до театру...».

Пам'ятаю, Харківський театр музичної комедії привозив рок-оперу «Юнона і Авось» (тоді Олесі було дев'ять років - Авт.), - мене настільки вразило побачене, що я відвідала всі вісім вистав та насмілилася взяти автограф у головної героїні, - артистки Валентини Донченко.
Можна сказати, що я виросла в Обласному драматичному театрі імені Шевченка, - особисто знала багатьох акторів, з деякими товаришую й досі.

Пошук ще з дитинства не давав дівчинці спокою:
«Я змінила не одну школу: спочатку навчалася в ЗОШ №1 з мовним ухилом, потім перейшла до ЗОШ №29, - матуся наполягала на розвитку моїх математичних та спортивних здібностей (займалася шахами, легкою атлетикою), але марно... У другому класі я поставила свій перший спектакль Колобок іде по різним казкам» разом із моєю однокласницею та подругою Юлією Бориско. Постановка виявилася настільки вдалою, що керівництво навіть запросило до школи малюків із дитсадка №70. Це була моя перша вдала спроба в театральному мистецтві. Згодом я почала наполегливо займатися вокалом і класичним танцем.
Так, всупереч бажанню батьків, остаточно визначилася, що буду займатися тільки мистецтвом і перейшла до ЗОШ №31, яка сприяла розвитку музичних здібностей. Співала в шкільному хорі «Елегія» й водночас навчалася в школі педпрактики музичного училища. Першим педагогом з фортепіано була, звісно ж, моя мама. За один рік ми з нею освоїли ази музичної грамоти.

- Де Ви продовжили освіту?
- По закінченню школи я вступила до Чернігівського музичного училища на диригентсько-хоровий відділ. Брала участь у всіх постановках, «капусниках», співала в хорі під керівництвом Любомира Боднарука. І несподівано зрозуміла, що цього для мене... замало. Тому прийняла рішення водночас вчитися ще й на фортепіанному відділі.
Окрім того, я навчалася в Маргарити Демиденко створенню музичних композицій. В результаті цієї співпраці з'явилися дві дитячі музичні опери «Ріпка» та «Казка про царя Гороха» (їх ставили у багатьох містах України).

А на останньому році навчання потихеньку почала готуватися до вступу в Харківський державний інститут мистецтв. Я звернулася з проханням посприяти цьому до актора обласного театру Віталія Таганова. Він, будучи фанатом своєї справи і альтруїстом, яких мало, прослухав мене й погодився допомогти. Так, навчаючись на двох відділеннях, я півроку бігала в перервах між заняттями до театру займатися акторською майстерністю. В результаті при великому конкурсі вступила на «держзамовлення».
Зрозуміло, що навчання на відділі актор драматичного театру і кіно приносило дівчині справжню насолоду, - Олеся була старостою своєї групи й патріоткою всіх творчих ідей... А своїх метрів-викладачів, які виховали чимало видатних акторів, із вдячністю згадує й досі: народного артиста СРСР Леоніда Тарабаринова, заслуженого артиста України Михайла Тягнієнка, Любов Шульгу та Аллу Уманець.
Зараз Олеся має три «червоних» дипломи: два з училища і театральний.

Найболючіше рішення

По завершенні театральної освіти дівчина повернулася додому й два роки працювала в обласному драматичному театрі. Ці роки припали на кризові 90-ті минулого століття, - актори місяцями не отримували зарплати й пішки ходили на роботу...
Життя змушувало Олесю зробити болісний крок... Так, вона звільнилася... Найголовнішою причиною такого відчайдушного рішення стало відчуття браку професійного зросту. Час спливає дуже швидко й «акторська молодість» теж, - отже, вона йшла з храму мистецтва, думаючи, що тимчасово...

Поза театром

Після того, як Олеся залишила театр, де і ким вона тільки не працювала (навіть менеджером хлібопекарні та комірником пивкомбінату)! Біографія жінки містить і відомості про виїзд до Чехії, де обіймала посаду шеф-кухаря ресторану, розташованого майже у самому «серці» Праги. Чехи намагалися навчити акторку своїм національним танцям, на що вона відповідала: «Пробачте, друзі, гарні ваші танці, але українські - все одно кращі».

Сім'я та випробування

У 28 років Олеся зустріла свого коханого чоловіка Сашка (за фахом економіст) та створила власну сім'ю. Згодом в родині з'явилася донька Ксенія (їй зараз п'ять років). Втім, безхмарне щастя тривало недовго, - доля готувала для подружжя випробування. Сашко отримав... інвалідність. Але це була б не Олеся Баринова, якби відступила перед труднощами! Чоловіка, звісно ж, разом з медиками поставили на ноги! Але... з того часу щозими в костюмах Діда Мороза й Снігуроньки Олеся з коханим вшановують працю лікарів, вітаючи з новорічними святами! І це стосується не лише людей у білих халатах. Подружжя вітає зі святами і дітей-інвалідів громадського об'єднання «Шанс», і знайомих, і дітей своїх друзів! Перебуваючи у ролі Діда Мороза Сашко переконався на власному досвіді, що акторська професія нелегка...

Повернення до рідної стихії

«Повсякчас дуже гостро відчувався брак театрального мистецтва в моєму житті... - говорить Олеся. -1 одного дня я отримала пропозицію про співпрацю з міською школою мистецтв... Сьогодні всі мої прагнення (щодо роботи з дітьми театрального відділу) спрямовані на створення правильної методики, якої на Україні немає й досі. Парадокс полягає в тому, що театральні школи в країні є, натомість усталені програми й підручники відсутні.

Наразі готуємося до відкриття дитячого театру. На мою думку, за два роки багато встигли зробити. Поставили декілька вистав: «Золотий ключик», «Вертеп» (діти мали нагоду виступити в Борисо-Глібському соборі), «Масляна», мою оперу «Ріпка». Приміром, до «Снігової Королеви» за участю дітей був створений оригінальний декор для сцени (троянди, крижане царство, замок і берези). Зараз готуємо спектакль, присвячений 20-річчю незалежності України.

Що стосується акторського вбрання, так воно створюється «усім миром»! Допомагають всі охочі, - навіть мій чоловік гарно шиє не тільки костюми, а й шикарні ширми для сцени!».

«У войны не женское лицо»

Олеся продовжує: «Я потоваришувала з письменницею Світланою Алексієвич (проживає в містах Берлін (Німеччина) та Мінськ (Білорусь), автор творів: «У войны не женское лицо», «Цинковые мальчики», «Чернобыльская молитва»). Вшановую воєнну тематику... Мою бабусю (по батьку) по-звірячому вбили на очах у її дітей. Війна завдала болю незліченній кількості людей... Всім раджу прочитати книгу «У войны не женское лицо»... Після того, як це зробила я, з'явилося відчуття, ніби я навчилася проходити крізь стіни(!) та розуміння, що у житті можна досягнути чого завгодно! Бракує грошей? Дрібниці! Не маєш можливості придбати подарунок для близької людини, - зроби його своїми руками! Хліб є, чай є, мирне небо . над головою є, прекрасного навколо вдосталь!
Головною метою проекту «Танець мрії - 2» було прагнення згадати вірші забутих поетів, яких забрала війна.

Шанс на творчі здобутки

- А як Ви почали співпрацювати з «Шансом»?
- Це сталося, коли готувався проект «Танці на інвалідних візках». Я зрозуміла, що ставлення до людей з особливими потребами не повинно різнитися від ставлення до звичайних... Найголовніше для кожної людини - повірити в себе!
Зараз разом з керівником «Шансу» Світланою Федоровою виношуємо ідею створення театру для інвалідів з професійними акторськими ставками (задля фінансової підтримки та спілкування, в якому вони відчувають найбільший брак). Немає лише приміщення...

Так проходить життя Олесі Баринової, - з ідеями і без вихідних: «Дуже часто я повертаюся додому, коли моя донька вже спить. Йду на роботу, - вона ще спить. Намагаюся у неділю бути з сім'єю, але не завжди виходить. Багато книг відкладено, - тільки мрію прочитати».
Олеся має давню мрію вивчитися на оперного режисера, але друга вища освіта за фахом є нашій країні платна. Саме ця спеціальність коштує недешево... Тому і недосяжна. На жаль...

Тетяна Леонова, тижневик «Чернігівщина» № 16 (291)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.