Із розгону стрибнув вниз головою у річку, а випірнути не зміг

Стояла нестерпна спека. Захар Водолазкін і Надія Грищенко пішли на Десну, за пішохідний міст. Вони були закохані, тільки-но почали жити разом, планували одружитися. І ще багато-багато чого планували, і, здавалося, ніщо не могло їм завадити. Захар пірнув у рятівну прохолоду річки. Доплив до протилежного берега, біля річпорту, виліз на пірс. Подивився вниз. За два метри виблискувала вода. Каламутна, дна не видно. За 15 метрів від нього човен з рятувальниками. Кругом повно відпочиваючих. Ніяких забороняючих чи попереджувальних знаків. Захар із розгону стрибнув вниз головою. А випірнути не зміг. Це сталося восьмого липня 2010 року.

— Я дивлюсь на нього з протилежного боку: стрибне чи не стрибне? Стрибнув! І не випливає... — згадує Надія. — Зірвалась, біжу туди через міст, кричу що є сили, а люди наче мене не чують, ніхто не реагує. Лише один чоловік зрозумів, що сталося, велике йому за це спасибі, кинувся рятувати. Спустився в воду, а там, під пірсом, глибина по пояс, бетонне дно. Він витягнув Захара, той був непритомний. Підійшли рятувальники, подивились і махнули рукою: мовляв, усе... А я почала робити йому штучне дихання і непрямий масаж серця (Надія — медсестра. — Авт.). Допомагав наймолодший з рятувальників, студент медучилища. І життя повернулося до Захара.

«Швидка» відвезла хлопця в реанімацію обласної лікарні. Через два дні він прийшов до тями. І зрозумів, що те життя, яке було до цього, закінчилося. Почалось інше, в ліжку. Лікарі поставили діагноз: закрита черепно-мозкова травма і травма спинного мозку в шийному відділі хребта. З крововиливом у спинний мозок і подальшим відмиранням уражених нервових клітин. Такі пошкодження називають «травмою пірнальника».

Ще два місяці Захар провів у реанімації на апараті штучного дихання.
Потім чотири місяці — в палаті неврологічного відділення обласної лікарні. Наступні чотири — в неврологічному відділенні третьої міської лікарні. Зараз 23-річний Захар Водолазкін прикутий до ліжка, не може ворухнути ні рукою, ні ногою. Не відчуває тіла нижче рівня грудної клітки. Тепер він лежить у палаті інтенсивної терапії неврологічного відділення першої міської лікарні.
— Ліву частину тіла не відчуваю зовсім, правою рукою відчуваю дотик, — говорить Захар.

Біля ліжка сидить Надія.
— Ще в обласній лікарні сказали: толку не буде, забирайте додому. А куди?
Захар Водолазкін — сирота. Родом з Донецька. Коли хлопцю було 13 років, від саркоми легень померли батьки. В один рік, спочатку батько, потім мама. Захар спочатку жив зі старшою сестрою, потім поїхав учитися, в 2008 році закінчив Чернігівський юридичний коледж. У Донецькій колонії, куди направили, серед в'язнів працювати не зміг. Звільнився і повернувся в Чернігів, влаштувався у приватну фірму.

Займався спортом: боксом, рукопашним боєм. У клубах «Бойові рукавички» та «Надія» від Чернігівського обласного спортивного товариства «Колос». Після того, як сталося нещастя, тренери Андрій Корець, Вадим Казаній, Юрій Єрмилов, Андрій Кужельний не залишили його в біді, допомагали матеріально, шукали допомоги в депутатів, просили, щоб його поклали в лікарню.
— Якби жива була мама, вона б забрала і доглядала, а так — ситуація безвихідна, — каже хлопець.

Сестра забрати не може, бо живе з чоловіком у його батьків. Батьківську квартиру давно продали. Надя не може забрати його до себе — вона живе з батьком, працює, а за Захаром потрібен цілодобовий нагляд. Сиділка, 15 гривень на годину, їм не по кишені.
— У Чернігівський геріатричний пансіонат його, може, й забрали б, якби була чернігівська прописка. Але там... — Надя сумно хитає головою,— кімнати лише чотиримісні, тобто в кожній буде ще троє дідів, і сама обстановка, і умови — не для молодого хлопця.

Організм молодий, тренований. Може, при кваліфікованому догляді і за допомогою спеціальних вправ стан можна було б покращити, зрушити з мертвої точки, — не втрачає віру в краще Надя. — Але в Чернігові нема інтернату чи реабілітаційних центрів для інвалідів-спинальників. Узагалі безплатних центрів нема, є платні і дуже платні. Наприклад, щось подібне є в Андріївці, але там день перебування коштує 500 гривень. Ми не можемо собі це дозволити. Нам радять санаторій в Саках, Краматорську. І чим раніше почати лікування, тим краще. Але на будь-яке лікування потрібні кошти.

— Травма спинного мозку в шийному відділі хребта — це найтяжчий вид травм, — говорить обласний нейрохірург Геннадій Дубина. — В результаті неї людина повністю залежить від догляду.
У Захара наступив функціональний перерив спинного мозку. Хоч дослідження МРТ не показало анатомічного перериву, для хворого це не має значення. Вважається, що спинний і головний мозок можуть відновлюватися протягом трьох років, але якщо це відновлення пішло протягом двох перших місяців після травми. Апаратури, щоб перевірити, чи може відновитися функція спинного мозку, не існує. Дещо покращити стан хворого може перебування в спеціальному санаторії, наприклад, у Саках.


Захар і Надя в лікарні

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №13 (1299)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.